Бюро знахідок метрополітену слухає. Ні, білого берета не приносили, каже у слухавку 58-річна Тамара КОЛЧ, керівниця бюро знахідок Київського метрополітену.
Воно розташоване на станції Нивки. Шафи у двох вузеньких кімнатах забиті забутими речами. Найбільше тут рюкзаків, сумок і парасольок. Видніється новий кросівок “Найк” у синю квіточку. На підлозі стоїть моноколесо й кілька чималих валіз, що не вміщаються у шафи. Тамара Андріївна виносить до столу коробку, забиту мобільними телефонами та навушниками.
Люди гублять будівельну і шкільну форму, інструменти, рукавички, шапки, електронні сигарети, навушники, зарядні пристрої, мобілки. Часто думають, що телефон у них у метро вкрали, тому не шукають. Якщо маю підходящу зарядку, то заряджаю їх. На одному будильник щоранку дзвонить о 7:45. “Я вже прокинулася”, балакаю до нього, розповідає Тамара Колч. Загублені речі приносять або небайдужі пасажири, або самі працівники. Складається акт, де за участю свідків описується загублене. Якщо за пів року ніхто не прийде забирати, податковий інспектор, реалізатор і наш бухгалтер оглядають предмети. Якщо можна реалізувати, забирають. Везуть Укрпошті або в магазин-конфіскат із ким укладуть договір.
Приблизно третину знайдених речей забирають власники. За день зберігання платять 15,6 грн.
Якось на станції Шулявська пенсіонер побачив забуту чоловічу шкіряну сумку. Заглянув, а там непрозорі файли. Він до чергового поліцейського. “Свідком будете?” питає той. “Так”. Приходять до чергової, висипають вміст сумки на стіл, а там пачки грошей. Нарахували понад 120 тисяч гривень і кілька тисяч доларів. Власника знайшли о десятій вечора. Сидів удома, відпочивав напідпитку. Ми думали, стрілятися пішов. А він і не помітив, що сумку загубив.
Наприкінці серпня жінка, яка любить носити гаманець під пахвою, забула його у вагоні. Там були євро, долари, українські гривні значна сума. Я її знайшла за банківськими картками. Довелося йти в банк, щоб дали її телефон. Вона здивувалася, бо не вірила вже, що знайдеться.
Одного разу прийшла літня пасажирка. Плаче: помер чоловік. Вона всі його речі здала, залишила тільки спортивну куртку. Коли сиділа в метро на лаві, підстелила її. Там і забула. Сказала, що раніше на тій куртці кицька спала. А мені якраз принесли куртку, всю в котячій шерсті. Та пані раділа.
Дзвонить робочий телефон.
Ми документи не приймаємо, каже Тамара Андріївна у слухавку. Зверніться в поліцію.
Це розпорядження нове. А були часи, коли нам приносили і паспорти, і дипломи, і печатки різних підприємств. Після 2014-го переселенці з Донбасу багато документів губили. То навіть провідниками передавали. Щоб віддячити, люди запрошують на каву, у свої міста на екскурсії. Бува, яблучко покладуть на віконце чи троянду. На вулиці пізнають: “О, бюро знахідок!”
Тамара Колч очолює бюро знахідок 14 років. Серед найдивніших речей, забутих пасажирами, були церковні ризи та шаманські бубни.
Якось у метро загубили кота. Прийшли за ним того ж дня, говорить Тамара Андріївна. Власників речей шукаємо різними способами через родичів, соцмережі, виставляємо оголошення на офіційній сторінці метрополітену. Місяць тому хлопець купив своїй дівчині подарунки, запакував у дві великі коробки. Їхав у потязі й задрімав. Вискочив на пересадку, а вони поїхали до кінцевої. Якийсь добрий пасажир знахідку нам передав. За пакунками ніхто не приходив. Та я не могла змиритися, що дівчина залишиться без подарунку. Запросили один із каналів зняти сюжет. Дядько того хлопця побачив і йому розказав. Юнак не очікував, що знайдуться.
Їжу, залишену на територію метрополітену, в бюро знахідок не приносять.
Її утилізують. А якось мужчина телефонує: “Я на добу поїхав на роботу і в метро забув судочки”. Обдзвонила всі станції пасажир голодний, давайте поможемо. Знайшли. Але той чоловік уже не міг повернутися, приїхала його мати з Обухова. Жалілася: “Синові 45 років, а жениться не хоче”. “Значить, біля вас йому добре”, відповіла.