“Мы пекли хачапури для русских солдат. А когда их отправляли в Украину, просили: “Не убивай, сынок”

Що у грузії говорять про війну в Україні

 Девушка, девушка, а вы из Украины? Я сразу понял, что вы не русская. По лицу видно вы добрая и красивая”. Меня зовут Ираклий, перепиняє на пляжі у грузинському містечку Кобулеті сивочолий чоловік низького зросту, на вигляд років під 70.

Вечір, неділя, заходить сонце, на вулиці близько 20 градусів. Іраклій бавиться з 3-річним онуком.

 Ну что там у вас? Бомбят? питає і, не дочекавшись відповіді, продовжує: Вот суки! У нас ведь тоже стреляли, в 199293 годах война была в Абхазии. Русские вмешались, территорию заграбастали, а потом еще раз войной пошли, в 2008-м, еще захватили. Все, теперь не вернется уже, пока тот в Кремле жив. И если вы, Украина, не выстоите и не победите в этой войне мы, Грузия, следующие. Вся надежда только на вас. Мы маленькая и бедная страна, не устоим перед таким мощным агрессором. А вы большие и сильные, Запад переломили. Вы для нас пример.

До грузинських міст Батумі й Кобулеті прилітаю на тиждень на тренінг із конфліктної журналістики. Його для 21 журналіста з шести пострадянських країн організував IDEM німецький Інститут демократії, ЗМІ та культурного обміну.

Перше, що впадає в око в Грузії, величезна кількість жовто-блакитних прапорів на підтримку України. Наші стяги розвішані на балконах помешкань, біля входів у магазини, готелі, крамниці, на задньому склі машин. Чимало автівок з українськими номерами здебільшого з Донецької, Херсонської та Харківської областей. Проте так само багато чую російську мову з помітним акцентом північного сусіда.

 Грузини так сильно вболівають? Підтримують Україну, але водночас на вулиці чую багато російської мови. Яке загалом ставлення тут до росіян під час війни з Україною? запитую Іраклія.

 Много россиян к нам переехало в марте-апреле. За наличку покупали жилье. Из-за этого цены взлетели. Сейчас хорошая квартира у нас стоит около 100 тысяч долларов, а до войны едва 50 тысяч за нее давали. А если покупаешь жилье, автоматом получаешь вид на жительство в Грузии. Поэтому да, россиян тут очень много. Но я не встречал зазомбированных. Думаю, раз пере­ехали к нам значит, не хотят жить в своей зомболяндии, пояснює мій співрозмовник.

Сім’я 25-річної Дарії переїхала до грузинського Батумі в січні за місяць до вторгнення Росії в Україну. Вони мати, 12-річний брат і батько-грузин жили в Херсоні, нині окупованому. Материні батьки навідріз відмовилися залишати рідне місто. В окупації чекають на визволення українськими захисниками.

Даша блакитноока білявка працює офіціанткою в батумському ресторані. На другий день приїзду заходжу туди скуштувати хачапурі по-аджарському. Замислившись, роблю замовлення українською.

 Ой, як приємно чути рідну мову, усміхається Даша. А ми з Херсона. До Батумі в березні багато українців переїхало, але росіян іще більше. Їх тут ненавидять. Гуляємо недавно містом, говоримо між собою російською, а люди нам услід кидають грузинською: “Дивись-дивись, окупанти йдуть”. Розвертаємося до них, пояснюємо, що ми з України й це нас окупували. Вибачилися. Але завжди так: щойно чують російську відвертаються, кажуть услід неприємні репліки. Намагаємося говорити грузинською.

Через те, що сюди масово ринули росіяни, сильно піднялися ціни на оренду нерухомого майна. Якщо в березні-квітні одно-двокімнатну квартиру в Батумі можна було винайняти за 250300 доларів на місяць, то тепер таке ж помешкання всі 800. І то ще шукати треба. Українцям тут допомагали й допомагають. Багато готелів у Батумі, Тбілісі селило й годувало безкоштовно. Так місяць і жили. Їжу, одяг приносили. Грузини до нас дуже доброзичливі. Вважають українців друзями.

На п’ятий день у рамках навчального тренінгу їдемо на кордон між Грузією та окупованою росіянами Абхазією, в село Орсантія. Навколо охайних двоповерхових будинків висаджено багато квітів, а на вулицях пасуться свині. На шиї мають дерев’яні обмежувачі, щоб не просовували голів у огорожі.

Від Орсантії до кордону з окупованою росіянами Абхазією кілометрів 4. Саме в це грузинське село в 19921993 роках абхазці масово тікали від війни. Потім хтось повернувся, хтось поїхав далі, а хтось залишається тут досі.

Так 1993-го Тінатін Джонжуа, 63 роки, оселилася з чоловіком і двома доньками в будинку культури двоповерховій споруді в центрі Орсантії. Живе тут уже 30 років. Також у цій будівлі мешкає ще одна біженка з Абхазії. Решта сімей пере­їхала в житло, надане державою.

 Нам было очень сложно. Ничего не было ни еды, ни одежды. Местные очень помогали поначалу. В Абхазии, в деревне Тобая, у нас остался дом. Мы там выращивали и продавали кукурузу, орехи. Туристов принимали, виноградники были. Муж через год после войны уехал домой, но был очень подавлен и покончил с собой. Я осталась одна с двумя детьми, згадує Тінатін.

Нині її доньки вже дорослі, мають свої сім’ї та будинки в Орсантії. У кімнаті Тінатін пластикові вікна тільки тут на весь будинок культури. Решта будівлі зруйнована й мало підходить для повноцінного життя.

Тінантін сподівається, що згодом зможе отримати від держави соціальне житло. Але поки що отримує 45 ларі соціальної допомоги на місяць ($15. Середня зарплата в Грузії $250. Країна).

 Если бы мое село освободили, я, не раздумывая, с большим удовольствием вернулась бы домой, хотя у меня там ничего нет, додає Тінантін.

Місцева активістка Ціціно Біблая, з якою зустрічаємось у приймальні створеної нею громадської організації Egrisi, теж абхазька біженка. Огрядна жінка під 60 через проблеми з очима сидить у сонцезахисних окулярах. Ціціно з братами опинилася в Орсантії 1992 року. Egrisi створила 2010-го, щоб розпочати діалог з абхазькою стороною. Вони досі організовують спільні зустрічі, зокрема з тамтешніми жінками, де обговорюють можливі шляхи для нормалізації відносин Грузії та Абхазії. Але, як зазначає Ціціно, вести діалог заважає Росія. Абхазці бояться відкрито заявляти, що спілкуються з грузинами, бо це їм загрожує репресіями.

 Я гуманист, а еще мать, пояснює Ціціно. Поэтому пытаюсь напоминать себе, что у солдат с обеих сторон есть матери, которые не могут им помочь. Что солдаты исполняют приказы политиков. Поэтому мы даже пекли хачапури для русских солдат, которые стояли здесь на границе. Когда их отправляли в Украину, мы тоже принесли им хлеб и хачапури, но просили: “Не убивай, сынок”.

 Як ви могли на таке сподіватися? перепитую.

 Извините, может, эти мои слова не понравятся украинцам, но я гуманист. При этом политику ненавижу. Путина ненавижу! Если сегодня кто-то скажет мне, что он умер, я буду радоваться.

Наприкінці робочого дня з колегами їдемо до кордону Грузії з окупованою росіянами Абхазією. Ці території розділяє річка Інгурі, але сполучає 50-метровий міст, який не діє. До 2017 року ним ще могли ходити місцеві жителі, а потім його закрили з протилежного боку.

На нашому боці стоїть пост грузинських прикордонників, а з протилежного боку пост російських та абхазьких прикордонників і військових. Із початком великої війни в Україні останніх там поменшало. У день нашого перебування за “зеленкою” з боку Абхазії видно лише колючий дріт.

Цікавлюсь у грузинського політолога й журналіста Аблотія Тенгіза, що про війну в Україні думає грузинська влада. Президент України Володимир Зеленський 1 березня відкликав українського посла з Грузії, бо вона відмовилася запроваджувати санкції проти Росії. Мовляв, це “суперечить національним інтересам” їхньої країни і завдасть більше шкоди грузинському народу, ніж Москві.

Грузія залишилася мало не єдиною країною, перед парламентом якої не виступив президент Зеленський.

 В Грузии у власти нет никаких политиков. Есть олигарх Бидзина Иванишвили, иначе говоря, условный Коломойский, только намного более хитрый, коварный и злой. Разного рода депутаты, премьер-министры и все прочее это просто антураж, пояснює Тенгіз.

 У Иванишвили свои интересы, и то, что тебе и всем остальным кажется политикой, на самом деле просто попытки олигарха сохранить власть, деньги, друзей в России и благосклонность Запада. А правительство, парламент все это туфта, его бывшие сотрудники, привыкшие к полному подчинению, и еще пара десятков подобранных по принципу беспрекословного подчинения. Поэтому не стоит обращать внимание на то, что они говорят. Они никто, и звать их никак.

 Але ж грузини здебільшого підтримують українців? перепитую.

 Есть свои ватники, которые не могут сказать: “Украина неправа”, у них более хитрый подход: смотрите, дети погибают, разве оно того стоит? Но в целом 80 процентов грузин полностью и без­оговорочно как могут, так и помогают. У меня дома более двух месяцев жила двоюродная сестра жены из Киева с дочкой. В квартире моей жены живет украинка с мамой из Ирпеня. И таких случаев полно. Это самое меньшее, что мы можем сделать для вас. К сожалению, мы реально не можем открыть второй фронт, чтобы вам полегчало, нас слишком мало 3,5 миллиона, разгромят без особых усилий. А вам никакого толка все равно не будет. Люди это понимают, поэтому стараются вдвойне сделать то, что могут.

А еще мы очень гордимся тем, что около тысячи грузин воюют в Украине. Уже 13 человек погибли, кстати. Так что, когда в Киеве будет парад победы мы заслужили на нем свое место, несмотря на позицию “местного Коломойского”.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу “Країна”, оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за “ковідну тисячу”