“Думала, якщо бомбитимуть, то у своїх килимах і помру”

Богуславський орнамент створювали за давніми домотканими візерунками

Жовтих ниток за радянських часів ткалі не брали, щоб в орнаменті не було їхнього поєднання із синіми. Тоді для богуславських килимів були характерні поперечносмугастий візерунок і стримана гама кольорів. Місцеві майстрині у ХІХ столітті використовували переважно червоні й трохи блакитних кольорів на білому тлі. Відтінки синього символізують річку Рось, що тече через Богуслав. Деколи для акценту додавали чорний колір. Щоб створити ескіз квітки, брали живу рослину, розрізали її і те, що бачили в розрізі, намагалися виткати.

У нас династія ткачів. Дід Михайло навчив цього ремесла мою маму, вона мене, а я своїх дітей. Дід помер за два роки до мого народження. Під час Другої світової війни він перебирався через холодну річку й сильно застудився, його комісували. Вилікуватися так і не зміг. Але продовжував ткати вдома. Мама згадує, що ставив її малою на стільчик біля верстата й вона ловила човник так йому допомагала. Із 15 років почала ткати сама. Нині їй 80, потроху тче.

Коли я була зовсім мала, в одній кімнаті стояв невеликий верстат, на якому мама після роботи ткала вузенькі шалики. Я туди могла заходити тільки з кимось із дорослих, щоб ненароком нічого не зіпсувати. А в 5 років я вперше пробралася туди сама. Кімната була пронизана сонячним промінням, і верстат сяяв якось казково. Я розглядала його, обережно торкнулася, а коли почула якісь звуки на кухні, швидко втекла з кімнати.

На фабриці батько інколи дозволяв заходити у ткацький цех. Через шум верстатів важко було розрізнити, коли хтось говорить, хіба лише за ворушінням вуст. Але атмосфера подобалася. Жінки завжди усміхалися. І лише коли сама почала ткати, зрозуміла, яка це важка праця.

Крім килимів, на фабриці ткали рушники, скатерки. Художники розробляли ескізи. Вони ходили по домівках і роздивлялися домоткані візерунки. Це могли бути навіть порізані шматки чи замусолені ганчірки. За ними створювали богуславський орнамент.

Вечорами батьки постійно обговорювали, який орнамент намалювати, щоб його затвердив Укрхудожпром, як поліпшити виробництво. Це були важливі розмови. Фабрика ставала для мене рідною. Після смерті батька, з 1995 року, підприємство почали штучно розоряти. Влаштовували пожежі, розбирали унікальні верстати. Було боляче, бо верстати батько замовляв із найбільш зносостійкого матеріалу румунського бука.

Хотіла врятувати фабрику, але не знала як. Запитала останнього директора, що можна зробити. Відповів, що виробництва вже не відновити, але можу забрати верстати. Викупила десяток. У розібраному стані вони помістились у моєму гаражі. За 12 років зуміла відреставрувати один і відкрила ткацьку майстерню. Тепер у ній чотири види верстатів. Якщо замовляють великий килим, стаю за один, якщо доріжку за інший. Використовую нитки з овечої вовни, а для основи беру бавовну.

Раніше часто возила свої вироби на ярмарки й фестивалі. Але не завжди людина може купити великий килим, тому часто приїжджала додому без виторгу. Зрозуміла, що треба також ткати менші вироби. Почала створювати сумки й декоративні подушки. Але й вони теж недешеві. Тоді виникла ідея виготовляти вовняні підставки для чашок.

Із початком великої війни син пішов до війська. Я вмовила доньку й невістку вивезти онуків за кордон. Залишилася сама. Розпач був такий, що не могла нічого робити. Прийду в майстерню, погладжу верстати: “Потерпіть, може, все скоро налагодиться”. Поплачу та йду. Познімала всі килими й забрала додому. Думала, якщо бомбитимуть, то у своїх килимах і помру.

Щоб відволікатися від тривожних думок, стала працювати через силу. Один килим ткала три місяці. Пройду кілька рядків, і руки опускаються. Емоції переповнювали. Проте знала, що працювати треба, інакше як синові допоможу? Трохи морально оживати почала з 1 червня. Спершу з іншими волонтерами допомагала облаштуватися переселенцям, пізніше нашим воїнам. Вразила розповідь подруги, в якої в перші дні війни брата відправили на передову. Їм дали лише форму, каски й автомати. Бронежилетів не було. Під час ворожої атаки всі загинули. Як дізналася, що синові теж не видадуть, почала розпитувати знайомих, хто допоміг би знайти каску та бронежилет потрібної якості. Зрозуміла: мої килими мають послужити для перемоги. Почала їх продавати. А на ці гроші допомагати сину, його побратимам та іншим бригадам.

Улітку Богдан написав, що їхню машину розбомбили. Відкрила збір на автомобіль. За короткий термін завдяки продажу килимів і донатам зібрали необхідну суму й купили для військових Opel Frontera. Коли переганяли машину, вперше побачила Богдана від початку війни. Сильно схуд, хоча завжди каже, що в них усе є. Насправді вони не мають часу навіть поїсти.

Люблю ткати. Після геометричних узорів хочеться створити якийсь квітковий. Імпровізую зі смугастими килимами. Коли працюєш над ними, то ніби граєш на піаніно. Тут не потрібно добирати строго той колір, що на ескізі, все залежить від настрою.

Людям подобається килим, який ми з мамою на­звали “Жоржини”. Цей орнамент чотирипелюсткова квітка, нагадує сніжинку став логотипом нашої династії ткачів. Багато років нас впізнають саме за ним. Мама створила цей ескіз, надихнувшись старовинною вишивкою.

Мій найбільший килим “Поцілунок сонця” мав розмір 2 на 3,5 метра. Там були три дерева життя у вигляді соняхів, а по периметру різнокольорові маки. Цьогоріч у червні продала його. Гроші пішли на допомогу армії.

Часто запитують, яку роботу я не хотіла б продавати. Не розумію, бо налаштована, що готовий килим не повинен лежати в майстерні.

Коли доньці було 12 років, вона за місяць виткала смугастий килимок. Там були такі веселі кольори, як на лузі квіти. Я не хотіла його продавати, але донька вмовила. Повезла вироби на Андріївський узвіз. Повз проходила американка та звернула увагу на доньчин килим. Коли дізналася, що його ви­ткала дитина, здивувалася. Довго милувалася ним, а потім пішла далі. Але за кілька хвилин повернулась і купила.

У професії ткалі навантаження отримує все тіло. Коли працюєш з ранку до ночі, болить усе, а найбільше ноги. Треба робити зарядку.

Пробувала ткати щось модернове, але при тому нічого особливого не відчувала. Я звик­ла до традиційних орнаментів, живу цим, надихаюся. Мрію створити серію килимів з орнаментами ХVIIХVIII століть.

Останні роки люблю працювати в тиші. Навіть радіо відволікає. Під час роботи часто молюся. Молитва емоційно збалансовує, і виріб передає людям цю позитивну енергетику. Помітила, коли створюю річ у виснаженому стані, її не надто хочуть купувати. Якщо настрій під час роботи піднесений, то люди хочуть придбати цю радість разом із килимом.

Хочу спробувати ткати з конопляних чи кропив’яних ниток. Навіть прядку маю, але не знаю, як її налагодити для роботи. Мама вміла це робити, але вже не пам’ятає тонкощів. У 15 років вона посіяла льон, зробила з нього нитки, вибілила, виткала полотно для рушника й вишила на ньому троянди. Це тривалий процес. Треба довго вимочувати льон у джерелі, щоб він перекис. У ванній цього не зробиш. Той мамин рушник сімейна реліквія. Висить над іконою у моїй майстерні.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу “Країна”, оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за “ковідну тисячу”