Древні писали так, щоб їхні тексти ставали будівлями. Вони не просто вимовляли слова, а робили з них місця, де можна жити століттями. Вони сприймали свої слова як каміння, що має жити навіть після того, як вони самі помруть.
Древні знали, що час це тканина, вона легко рветься, тому текст має бути тим, що не дасть їй розпастися. Він має бути тим, що збереже текстуру від знищення. Вони писали не для тих, хто жив поруч, вони писали для тих, хто прийде пізніше. Для ненароджених.
Можливо, тому наукові трактати й філософічні одкровення вони створювали у віршах. De rerum natura Лукреція це поема. Парменід писав поему про буття. Епоси Гомера та Гесіода вчили напам’ять.
Поезія втискається в пам’ять краще за прозу. Лише кілька століть тому поезію почали порівнювати з повітрям чи вогнем чимось легким і ефірним, пекучим і руйнівним. Для древніх поезія була геть іншим. Вона була важча та твердіша, ніж звичайні побутові слова. Мета поезії вижити в поєдинку з часом. Пережити свого творця. Не померти завчасно.
Древні розуміли час краще за нас. Вони бачили його диявольську природу. Вони бачили силу руйнування там, де ми бачимо силу нестримного творення. Коли Геракліт порівнював час із річкою, він розумів, що культура не може вижити в потоці. Не можна в одну й ту саму річку ступити двічі, тому важливо стояти на тверді.
Важливо, щоб через річку було покладено міст, який убезпечить від того, щоб нестримна вода не понесла тебе в небуття. Який дасть тобі можливість приборкати час і жити поруч із ним. Міст це і є культура. Здатність жити не в часі, а поруч із ним.
На відміну від древніх, ми висловлюємо свої слова не в камінні. Вже навіть не на папері. Ми пишемо у хмарах. Хмари наше середовище існування. Наші слова хмароподібні. Вони випаровуються з наших існувань, безслідно.
Хмара сьогодні ознака не нашої божественності, а ефемерності. Невидима революція в європейській культурі відбулася тоді, коли хмари стали улюбленим об’єктом живопису: спочатку в бароко, потім у рококо. Коли грізні чи милосердні ангели середньовіччя перетворилися на безпечних ангелів-путто, немов створених із необов’язкової матерії хмар. Небо перестало бути твердю, воно стало чимось безтілесним і необов’язковим. Зараз у цих хмарах, ще ефемерніших, ніж хмари фізичні, поселилися ми.
Саме тому наші слова існують так недовго. Саме тому вони вмирають, не встигаючи пожити. Ми живемо довше за наші слова. Культура ж можлива, тільки коли наші слова живуть довше за нас. “Провидіння стирає тільки для того, щоб написати заново”, казав Жозеф де Местр; але ми сьогодні не на боці Провидіння. Ми літери, яке воно стирає, щоб написати щось нове.
Ніщо не викликає сьогодні більшого нерозуміння й сарказму, ніж слово “вічність”. Хіба можлива вічність, коли щомісяця виходить нова модель смартфона? Чи можлива вічність, коли ми не здатні згадати те, що відбулося 10 років тому? 10 днів тому?
Але чи можливе справжнє життя, коли вічність ампутовано? Вічність це не те, що триває завжди, це енергія, що дає можливість тривати взагалі. Це те, що будує мости над річками часу. Вічність це те, що дає нам можливість відчути щось принаймні двічі, впізнати себе в тому, що сталося за сотні й тисячі років до наших часів.
Ми не помітили, як щодня вмираємо, ще не навчившись як слід дивитися в очі смерті. Смерть сьогодні невидима матерія нашої закоханості в небуття. Будь-яке забуття є маленькою смертю, кроком у НЕбуття. І будь-яке забуття перетворює смерть на щось банальне, звичне, ординарне. Щось, чого ти не помічаєш.
Що більше ми живемо у хмарах, то більше стукаємо у ворота смерті. Смерть сьогодні є білою й безболісною, подією на екрані твого смартфона.
Плисти проти течії сьогодні означає думати про вічність. Про енергію, яка долає смерть, чинить спротив буревію щосекундного зникнення. Яка бореться проти сили всесвітньої амнезії. Чи принаймні стримує її якнайдовше.