Невтомний опонент фемінітивів закидає соціуму подвійні стандарти.
Андрій Кокотюха має 55 років та 109 написаних книг. В одному з інтерв’ю до повномасштабного вторгнення він зазначав, що українці люблять мелодрами і такі сюжети, “де у самотньої жінки вкрадуть дитину, і вона, ні до кого не звертаючись по допомогу, сама її знайде, і все закінчиться хепі-ендом”. Але такого він не пише. Він пише “кримінальне чтиво” і вважає, що не має конкурентів в цьому жанрі. Принаймні, серед українських колег.
У Кокотюхи дійсно є те, що відрізняє його від решти представників письменницького цеху. Він пише не про себе, тобто оповідає історії, де нема його власних переживань та рефлексій на них. В його книжках автор стоїть за лаштунками.
В цьому інтерв’ю Кокотюха говорить про те, що писати про власний досвід зараз мають ветерани. Бо досвід інших маліє порівняно із пережитим ними. З цим, до речі, важко не погодитися. А з чим можна не погоджуватися, так це з його затятим опонуванням фемінітивам. Не любить Кокотюха “членкинь” та “посолок”, про що не втомлюється повторювати на своїй сторінці.
Між тим вживання фемінітивів унормував новий український правопис, ухвалений в 2019 році. Зараз його закликають переглянути мовляв, той варіант був “перехідний”. У жовтні українську граматику розкритикував спікер парламенту Руслан Стефанчук його, утім, хвилювала несистемність у перекладі юридичних термінів. Але хтозна, можливо, правопис знову оновлять разом із фемінітивами. Це, напевно, порадує нашого співрозмовника.
“Було б у мене почуття гумору як у “Кварталу 95″, вже купив би собі острів”
Назва вашої ФБ-сторінки звучить дивно “Кокотюха Андрій Не Візьмете”. Кому і про що цей меседж?
У жовтні 2022 року моя основна сторінка, яка існувала з 2010-го, була заблокована і знесена за тотальну русофобію та мову ненависті. При цьому мова ненависті спокійно собі звучала у мене ще з лютого 2022-го, на Фейсбуці її терпіли-терпіли, аж поки 9 жовтня не знищили сторінку. Була ще друга запасна, її теж почали блокувати. А це вже третя, тому й “не візьмете”. Бо хай тільки спробують взяти.
Тобто це як в радянських фільмах якийсь комісар кричав буржуям “врьош, нє вазьмьош”…
Ну приблизно так…
А взагалі ви любите дражнити читача, чи не так? Кілька разів повторений пост про те, що Кокотюха не пише диктант національної єдності, пости проти фемінітивів це ваш спосіб бути епатажним?
Це вам так здається. Я так висловлююсь. Можете сприймати це як епатаж Бога ради. Коли я вчився в школі, наша вчителька російської мови (так, я навчався в російській школі) вирішила провести експеримент. Учням, в яких було “відмінно” з мови та літератури, вона роздала зошити з домашніми завданнями інших учнів щоб ми їх перевірили. Я взяв червону ручку і змійкою (або “сходинками”, як у Маяковського) пообписував ті зошити словами “пеши без ашипак”. При цьому я й не думав епатувати вчительку, просто такий вже я є. Прикро, якщо тебе оточують люди без самоіронії та почуття гумору.
Але ж у вас воно є?
У мене немає почуття гумору. Було б у мене почуття гумору як у “Кварталу 95”, я б вже купив собі острів… Як Леонардо Ді Капріо.
Куди тому Ді Капріо до Міндіча…
Ні-ні, у нас до повномасштабного вторгнення були дуже затребувані комедії. Тож якби я мав почуття гумору, то зі своєю продуктивністю точно заробив би на острів… Але колись, коли Україна виборола Томос, я написав у Фейсбуці дивіться, феміністки, Томос виборов патріархат, а не матріархат…
Як ви вижили після цього?
Живий, і слава Богу. Хоча мені купа знайомих притомних нібито писали, що я наволоч, і що вони мене видаляють з друзів. А я навіть не знав, що був доданий до них у друзі… Бо що це за покарання таке видалити і заблокувати? Є серйозніші проблеми, а особливо тепер. Мені вже 55 років, і я в такому віці, що якщо вже комусь подобаюсь, то подобаюсь, а якщо вже ні, то ні. Перейматися цим не збираюся.
“Жінку роблять видимою не фемінітиви”
Пане Андрію, чи вам не догодили фемінітиви? Вас не шокують слова “вчителька”, “кравчиня”, “прибиральниця”, “касирка”. То що не так з “політологинею” чи “президенткою”? Це просто нові слова, які ще не “відстоялися”?
Розмови про те, що слова нові провокативні або маніпулятивні. Коли більшовики приходили до влади, вони казали “ми наш, ми новий мір построім”. І слово “нове” у них було чільним. Коли обирали Зеленського, теж ніби хотіли чогось нового… Є ще такий роман у Герберта Веллса “Острів доктора Моро”, там герой проводив вівісекції, тобто схрещував людей і тварин. І це нібито було щось нове, але водночас потворне та нежиттєздатне. Тому не треба казати, що я не сприймаю нове.
Те саме і з цими механічно утвореними фемінітивами вони фальшиво звучать
Є в музиці таке поняття фальшива нота. Це коли ти нібито й граєш на музичному інструменті, і опанував його, але все одно звучиш неправильно. Те саме і з цими механічно утвореними фемінітивами вони фальшиво звучать.
Їх прихильники кажуть, що жінку треба зробити видимою. Але жінка у нас видима ще з козацьких часів. Україна, як писав Вахтанг Кіпіані, це країна жіночого роду. І жінки у нас завжди були прогресивними і не потребували мовних покручів, щоб підкреслити, що вони жінки.
А пам’ятаєте, як почали переслідувати літеру “ф”? І заміняти її на “т”? Найпоширеніший приклад “етер” замість “ефір”…
Не існує питомо українських слів з цією літерою, точніше, з цим звуком. Всі абсолютно запозичені від “файно” і до “фалафеля”.
Але чомусь “ефір” міг стати “етером”, а “зефір” не став “зетером”.
Тому що у давньогрецькій мові “ефір” писався через дифтонг, який можна по-різному трактувати, а “зефір” початково ім’я бога вітру через “ф”.
От! Бачите? Існують правила, які відсилають нас до грецьких коренів і грецької граматики. Філологи аргументовано пояснюють, що не всяка грецька “ф” трансформується у “т”. Чому ж тоді у творенні того, що називають фемінітивами, жодні правила не працюють? Чому якщо він практик, то вона неодмінно має бути “практикинею”, а якщо він “свідок”, то вона “свідкиня”?
Ми колись в університеті жартома почали переробляти російські слова і російське в них “о” на українське “і” “вівтірок”, “потолік”…
“Азірову” би сподобалось…
…Хоча українська мова в тому стані, в якому вона була до появи “членкинь” цілком собі нормально функціонувала. І це доведено українською літературною мовою, якою користувалися наші класики. Попри всі відтінки, попри те, що на Заході українська мова має одне звучання, на Поділлі інше, у нас на Чернігівщині ще якесь третє звучання…
Хоча загалом українську мову в усіх її проявах єднає одне слово “срака”. На Чернігівщині, щоправда, більш звичною є “жопа”, але це вважається русизмом. На Заході частіше кажуть “дупа”, але це вже полонізм. А от “срака”…
Сonnectіng people…
…об’єднує всю Україну, тому я прихильник саме цього слова. Так от, попри всі оці відтінки, українська мова довела свою функціональність. І відстояла своє існування а це вже всупереч усім заборонам. То скажіть мені, чому борці за чистоту мови, які проти англіцизмів, відстоюють “членкинь” та інших “механикинь”?
ці люди дуже погано знають можливості української мови
Я це все пояснюю кількома речами. Передусім, ці люди дуже погано знають можливості української мови. Я не філолог, але я практик. І колись, у дитинстві, дуже хотів стати бібліотекарем щоб брати книжки без черги. У своїй шкільній бібліотеці я перечитав все, бо книжки українською були менш затребувані. “А ти на укрАінском будєш чітать?” запитували мене.
Звісно, буду. І я читав. Я виріс не на російській літературі, хоча говорив російською, бо російськомовне коло спілкування, на жаль, уникнути було неможливо. Я виріс на українській мові, перечитавши все, що тоді виходило у перекладах. А українська перекладацька школа буда дуже сильною. Бо фаховий переклад можливий тоді, коли перекладач добре володіє не лише іноземною, а й своєю власною мовою.
Добре, чим замінимо “членкиню”? Конструкцію “вона член” не пропонувати…
А що, не можна сказати “вона входить до спільноти, до складу…”? Або “вона належить до…”? Або чому ми ігноруємо звернення “пані” “пані хірург”, “пані хімік”, приміром?
Вам, напевно, не раз закидали, що ви просто не любите жінок.
Я останні 25 років працюю переважно з жінками. Всі мої партнери по книго- та кіновиробництву на 85% жінки. І саме жінкам переважно я зобов’язаний своїм зростанням.
ці жінки прекрасно реалізовані. Вони не шукають форму, вони шукають зміст.
Вони всі на своїх місцях. Всі вони фахівці, всі професіонали… При цьому вони не сприймають фемінітиви. А це означає, що ці жінки прекрасно реалізовані. Вони не шукають форму, вони шукають зміст. А механічне перетворення слова “механік” на “механікиню” суті не змінює, бо це лише форма.
Тобто ті, хто проти фемінітивів реалізовані, а ті, хто за навпаки?
Ті, хто наполягає на вживанні механічних фемінітивів, мають комплекс. І оце така “паличка-виручалочка” для хньої реалізації. Дивіться, ми філологині… Хоча видимою людину робить те, чого вона досягла на своєму місці, і та повага, на яку вона заслужила. Саме це, а не назва професії, бо професія не має роду.
з великою повагою ставлюся до жінок-військових, які захищають в тому числі і мене, але вони військові, а не військовички
Я з великою повагою ставлюся до жінок-військових, які захищають в тому числі і мене, але вони військові, а не військовички. Генерали, а не генералки. Солдати, а не солдатки. Бо слово “солдатка” в українській мові завжди означало вдову солдата, і ніяк інакше. Але ті, кому замало власної реалізованості, можуть продовжувати гратися в слова.
“Самопроголошені редактори знижують статус української мови в суспільстві”
Як у нас справи загалом з мовою? Чому тотальна русифікація підточує навіть україномовні в недавньому минулому регіони, той-таки Львів? Чому у Києві молодь вперто тримається мови ворога?
Тому що існують редактори, які знижують статус української мови в українському суспільстві. А мовою повинні займатися професійні фахівці-мовники. Ті, які розуміють, що лише у точних та природничих науках існують сталі величини та неспростовні істини. “Два плюс два дорівнює чотири”. Або: “Десна впадає в Дніпро”. Або: “При нагріванні матерія розширюється”. Інакше тут бути не може ніяк. Але щодо мови все не так просто.
Тоді як самопроголошені редактори, які перебрали на себе монополію на знання мови, стверджують, що тільки вони знають, як правильно. Хоча у мові, музиці чи літературі (та й у мистецтві загалом) не існує правильного або неправильного, існує тільки смакове. А коли хтось видає свої погляди за істину, це викликає опір. У підлітків зокрема. Хоча на них і російський контент впливає, і те, що критичне мислення в такому віці відсутнє. З ними треба говорити зрозумілою їм, правильною українською мовою. Мовою, де головною є суть, а не форма.
Українська книжка впливає на формування смаків нашої молоді? Чому кілометрові черги до всіх можливих книжкових арсеналів не імплементуються у зміни в мисленні?
В масштабах київського Мистецького арсеналу, в масштабах ВДНГ, в масштабах Львівського книжкового форуму можна й справді говорити про великі черги. Але в масштабах України це мізер. Бо масштаб України я розглядаю передусім як масштаб держави. А популяризацію читання як складову державної політики.
…Є така абревіатура українською вона мало вживається ЗСЖ. Тобто здоровий спосіб життя. Про що це? Про те, щоб жити “екологічно”, бігати щоранку, займатися спортом, не їсти м’яса, віддавати перевагу середземноморській дієті, не пити газованої води, відвідувати лікарів… Словом, “у здоровому тілі здоровий дух”.
Але місця книжці тут нема…
Бо можна багато перерахувати, що входить в здоровий спосіб життя, але туди не входить читання. Хоча читання, та й загалом споживання культурного продукту це якраз необхідна складова здорового способу життя. Але на державному рівні читання не популяризується. Хоча існують якісь спроби, існує Інститут книги і навіть прости Господи міністерство культури, яке вже сто разів змінювало і очільників, і назву…
От у радянської влади не забрати того, що вона вміла робити. Я на Чоколівці живу вже майже 30 років і пам’ятаю ще кінотеатр “Єреван” та кінотеатр “Супутник”… Супутник” ще є, а “Єревану” вже нема. Це я до того, що колись, за правилами забудови, мали бути і кінотеатри, і книжкові магазини… Правда, такий простір контролювали ідеологічно, а тому книгарні були, але читати було нічого. Кінотеатри були, а касу робили іноземні фільми.
Я дуже добре пам’ятаю “совок”. І Алена Делона з Луї де Фюнесом у прокаті, бо Франція була таким собі західним другом СРСР… І те, як батьки здавали кілограми макулатури, а потім добували “талони на Дюма”… На щастя, ті часи минули. І зараз у нас є і своє кіно, і своя книжка.
Але купують в основному перекладну літературу! В першу чергу з англійської мови, менше з французької. Ще менше з інших європейських мов, але переважно перекладну. Тому що більшість українських авторів шукає видавця, а не читача. І тут ми знову повертаємося до того, про що вже говорили. Про те, що форма у нас домінує над змістом.
Бо кожен хоче розповісти про себе. А про себе особливо розповісти нічого. Сьогодні про себе можуть розповісти повноцінні історії хіба що учасники бойових дій, ветерани. І вони розповідають, і створюється ветеранська література. Це або поезія і тоді це досвід через поезію. Або художня проза така, як у Артура Дроня і тоді це досвід через прозу. Але більшості сказати нічого, і тому вони виливають потоки свідомості.
Але читач у нас не зовсім дурний. Йому потрібні історії, а не сповідь умовного Василя Петренка про жорстокість цього світу. Ні, читачеві потрібна нормальна триактна драма, витримана в тому чи іншому жанрі. Але якщо ти не вмієш писати, то починаєш називати себе “високою полицею”, яка не всім доступна. Мовляв, я геній, а ви всі дурники…
І як в умовах дефіциту доброго чтива популяризувати читання?
А це комплексна проблема. І тут важливо, щоб ця популяризація виходила за межі Києва. Ми от їздимо з нашими книжками по регіонах. І вже не перший рік… Приїздимо у Вінницю там проводяться книжкові форуми ажіотаж постійний. А от поїдеш в Чернівці і там такого не знайдеш. І у Івано-Франківську не знайдеш. Це означає, що нібито патріотичні проукраїнські регіони а точніше, їхня влада вважають, що вже все зробили для України.
Існує думка, що на заході нашої держави українізувати вже нікого не треба. А приїдеш туди з книжками і бачиш, що не тільки треба, а необхідно. Бо складається враження, що там живуть люди, дуже відірвані від загальних інформаційних процесів. Тому повинні існувати державні програми, які б дозволяли проводити в регіонах певні заходи. І не тільки щодо популяризації книжки.
Бо сьогодні багато що можна робити в комплексі, тобто робити на книжкових майданчиках і кінопокази, і моновистави, і виступи артистів. Все це і робиться, до речі. Вже кілька таких фестивалів я знаю, вони постійно відбуваються але мінімально і тільки в великих містах. Хоча такими культурними заходами слід зайнятися і в містах менших, бо коли це робити, як не зараз? Людям з фронту рано чи пізні треба буде кудись повернутися.
Ви маєте на увазі у культурне середовище?
Так. Треба дбати про створення як питомо українського середовища. Бо, крім щоденних пожертв на “корчі” чи дрони, внеском у підтримку військових буде і таке місце, до якого хочеться повертатися. Тил і так достатньо відгороджується від “людей у пікселі”, не помічає їх, ігнорує або тікає. І мені прикро читати справедливі нарікання ветеранів на це. А відбувається так тому, що з тилом не працюють.
“У мене 109 книжок, але я не ризикую вести курси з письменницької майстерності”
Про потреби читачів ми поговорили, давайте тепер про письменників. Ви можете прожити тільки на гонорари чи роялті? Багато хто паралельно веде курси або тренінги або береться за переклади, якщо знає мови. Тобто недостатньо просто писати якісні книжки, щоб прожити?
Якість поняття сумнівне і дуже суб’єктивне. Мама якогось письменника точно не назве твори свого сина неякісними. Хоча оцінювати їх повинні читачі, глядачі, слухачі. Тобто ті, хто їх споживає. Стосовно курсів, то я знаю автора, який написав дві книжки в детективному жанрі, і тепер веде курси, як писати детектив.
У мене 109 книжок, але я не ризикую вести курс. З мене поганий вчитель… А бажання повчити і є одним із негативних моментів українського письменницького середовища. Та й мистецького загалом… Бо є багато бажаючих висловити єдино правильну істину, але річ у тім, що її не існує.
Але вам на прожиття гонорарів вистачає?
Скажу так: письменництво для мене до 2022 року було певного роду хобі. Бо я жив з кіновиробництва, а трішки пізніше з радіо, тобто з радіовистав, їхньої адаптації тощо. А можливість жити за гонорари з’явилася тільки після повномасштабного вторгнення. І мені від цього прикро.
Бо робити це треба було років на двадцять раніше. Мені би хотілося продовжувати розпочате раніше, а не починати тільки зараз. І ще мені не хотілось би, аби такий успіх розглядали як спекуляцію на війні. Мовляв, війна почалася, і ти почав заробляти.
А в зв’язку з чим ви почали заробляти після повномасштабного вторгнення? Зріс попит, продажі?
В зв’язку з тим, що відбулася зачистка від всього російського. А ще в зв’язку з тим, що звільнилися ніші. І з’явилися значна кількість книгарень, тому книжка почала частіше потрапляти в інформаційний простір. Але вона все одно там мало присутня. Хоча водночас з’являється все більше книжкових фестивалів як глобальних, так і локальних. Тобто виникли майданчики, де книжки продаються вже без моєї активної участі.
Додам таке. Мене непозбувно бентежить загалом ставлення частини українців до того, що хтось інший заробляє. Не краде, саме заробляє своєю працею. Особливо коли йдеться про творчу роботу. Творча але робота! Ти не крадеш. Ти заробляєш своєю працею. Нагадаю один із основних постулатів марксизму: Маркс ненавидів додану вартість. Власник бізнесу створив бізнес, найняв робітників, вони працюють, створюють маржу, а вона йде власнику. Експлуатація! Треба всі порівну…
Це частиною колег в Україні проектується на видавців: бариги заробляють на нас маржу, а нам платять копійки. Проте піти в автономне плавання ніхто ж не хоче. Ну, вкладися, найми редакторів, коректорів тощо. Але ж своїми умовними заробітками ти з ними фіг поділишся… Заробляє той, хто вміє організувати або власний бізнес, або себе. Той, хто краде, організовує або себе, або злочинну групу. Закидати автору книжок і сценаріїв заробітки, а не крадіжку зло.
А кого читає письменника Кокотюха? Кого порадите з українських сучасників?
Ніколи нічого нікому не раджу. Ні дивитися, не слухати, ні читати.
Чому?
Тому що мої поради нерелевантні і вони абсолютно смакові. Якщо я пораджу читати, наприклад, Юрія Винничука, мого доброго друга, а він читачеві не сподобається? Ціла фейсбучна спільнота називає його і сексистом, і похабником, і провокатором… Будуть розмови, що це ж Кокотюха порекомендував. Ні, я не хочу нікого розчаровувати.
Те саме і по кіно. Мене надзвичайно дратує, коли в соцмережах через один допис “я раджу подивитися ось це”. А який рівень твоєї експертності? Тобі сподобалося, і ти ділишся з усім світом своєю радістю?..
Ні, я не еталон і не авторитет. І не вважаю себе лідером думок. Я й сам не раджу, і ні в кого не питаю поради щодо того, що краще почитати, подивитися, послухати… Тому що сам читаю з чотирьох років, а пишу з семи, регулярно ходжу в кіно, дивлюся фільми, серіали, слухаю по можливості музику.
Одне можу сказати: читайте щодня. Хоча б по 50 сторінок. Сам я, приміром, читаю по сто. Бо читати це все одно, що їсти. І людина, яка себе поважає, повинна так організувати своє життя, щоб без прочитаних сторінок відчувала себе голодною. Тож читайте. Дивіться фільм. Слухайте музику. Цікавтеся культурними продуктами і при цьому не не забувайте, що в Україні війна і хто наш ворог.
Бо тільки начитаність, наслуханість і надивленість якщо є такі слова допоможе розвивати власне критичне мислення. І тоді вам не потрібні будуть порадники, і це буде дуже по-українськи. Бо українці по суті своїй анархісти і самі для себе визначають, хто вони є. “То є мої гори, тут я газда”, як казав Олексій Гнатковський у “Довбуші”.
Ось така моя вам порада.