“Благала мене не кидати родину й не губити всіх”

Коцюбинський написав коханці 335 листів

“Тільки що принесено твого листа з пошти, Вірусенько-донечко. Спасибі тобі, моя єдина, за привітання з Новим роком. Вони такі щирі й хороші, що мене аж коло серця залоскотало, коли вичитав їх, тільки… тільки я б не писав так: щодо щастя свого, задоволення, то, ведучи розмову про них, я виключив зі свого лексикону займенники: “я”, “моє”, “мені”, а почав уживати “ми”, “наше”, “нам”… Отож з новим роком побажаю я нам долі тихої, погожої… та ще… Юрка! Голубонько, такого маленького, маленького Юрка, щоб він простягав до нас рученятка та лепетав: “тато! мамо!” писав у листі 12 січня 1896 року до своєї коханої Віри Дейші письменник Михайло Коцюбинський.

Віра Дейша увійшла в життя 30-річного Михайла Коцюбинського наприкінці 1894-го. Їхнє знайомство відбулося на першому Київському з’їзді української “Громади”, де Михайло був делегатом від Вінниці, а Віра від Чернігова. Віра Устимівна була вражена письменником гарний елегантний одяг, витончені манери. Молоді люди розговорились і зрозуміли, що мають багато спільного. Після закінчення з’їзду Михайло Михайлович мав нагоду супроводжувати дівчину до Чернігова, адже їхав до товариша на хрестини. Згодом він став часто навідуватися до Віри додому. За короткий час Михайло став називати її “моє серденятко”.

На рік старша від Коцюбинського Віра Дейша народилася в місті Ржев Тверської губернії. Мати після смерті чоловіка переїхала до Чернігова, де жив її брат Василь Степанович Гортинський. Юлія Степанівна Дейша спочатку була класною дамою в Чернігівському єпархіальному жіночому училищі, а згодом його керівницею. Самостійно виховувала трьох дітей.

Віра закінчує Чернігівську гімназію і вступає на фізико-математичний факультет петербурзьких Бестужевських курсів перші курси для жінок університетського зразка. Але царський уряд встановив суворі обмеження курсистками ставали одиниці здібні й енергійні дівчата, які мали жагу до навчання та громадської діяльності.

Революційна діяльність Віри призвела до того, що вона отримала термін ув’язнення та відсиділа майже рік. Тягнувся шлейф неблагонадійності і за Михайла Михайловича через відстоювання ним самостійницьких інтересів. Знайшовши спільні громадські інтереси та ще й оцінивши письменницький талант, Віра Устимівна захопилася Коцюбинським.

24 січня 1896 року Михайло Коцюбинський та Віра Дейша побралися. Михайло Михайлович працював в Одеській філоксерній комісії, яка боролася зі шкідниками винограду на території колишнього Новоросійського генерал-губернаторства. Коцюбинський мав вирушати у тривалу робочу поїздку на початку березня. Віра Устимівна поїхала за чоловіком, але у вересні повернулася до Чернігова, адже невдовзі мала народжувати.

Михайло й Віра постійно писали одне одному.

“Люба моя дитино кохана! Я писав тобі без краю і кінця, та вже пізно, треба спочити, бо завтра дорога. Отож цілую тебе міцно і пригортаю до серця. Будь мені веселенькою і здоровенькою та не забувай, що маєш такого Мусю, що тебе дуже і дуже кохає. Бережи, серце, і мамине здоров’я, гляди, щоб не застуджувалася. Поцілуй її за мене. Пиши, пиши. Цілую всіх, а тебе найбільше”, писав Михайло.

Він важко переживав розлуку з дружиною, а затягнулася вона майже на два роки. Наприкінці 1896 року в подружжя народився первісток Юрій. Того ж року на пароплаві з Ялти до Одеси письменник сильно застудився.

“Коцюбинський їхав з Криму в Одесу з товаришем восени. Без теплої одежі. Грошей не було. Їхали на палубі. Мерзли. Грілися в машинному відділі. Кутались вночі на рубці в брезенти. Застудився. Придбав тяжкий ревматизм. Ходив на милицях. І тоді ж придбав початок хвороби серця. З середини листопада аж до середини квітня наступного 1897 року він прохворів”, згадував поет Микола Чернявський.

Розлука з родиною спонукала Михайла Коцюбинського серйозно задуматися над тим, щоб покинути роботу в комісії та переїхати жити до Чернігова. Щоб там оселитися, Коцюбинському потрібно було отримати дозвіл від генерал-губернатора, а той своєю чергою мав його отримати в департаменті поліції. Пів року, від листопада 1897-го до березня 1898 року, Коцюбинський очікував дозволу. Протягом цього часу жив у Житомирі, де працював у редакції газети “Волинь”. Нарешті навесні 1898 року письменник переїхав до дружини в Чернігів. Своє нове помешкання вони придбали в місцевого лісника, сюди чоловік забрав стареньку матір та сестру Лідію. У подружжя народилися ще троє дітей Оксана, Ірина та Роман.

У цьому будинку Михайло Михайлович прожив останні 15 років. Віра Устимівна дбала про комфорт чоловіка свіжі букети у вазі, тиша в будинку, доглянутий сад, щоденні сонячні ванни.

“Він був вигадливий. Завжди по-дитячому захоп­лювався красою природи, людьми, здобутками людського розуму. Він був людяний, не втрачав цієї риси протягом усього життя, любив добро, вірив у його переможну силу…” згадувала батька донька Ірина.

Коцюбинського називали письменником-імпресіоністом. Його повісті “Тіні забутих предків”, Fata Morgana й оповідання більше нагадують полотна художників, ніж друковані твори. Але буденність гнітила Михайла Михайловича. У оповіданні “Сон” він писав: “Щодня було те саме. Ноги, немов непотрібні, самі знали звиклі дороги, і очі, теж наче зайві, байдужне приймали все до нудоти знайоме. Пливли перед ними і безслідно зникали маломістечкові доми і все ті ж самі люди, наче потерті меблі у хаті, між якими роками можна ходити, не помічаючи навіть”.

На початку 1900-х Михайло Коцюбинський із дружиною працювали у статистичному бюро. Воно мало репутацію демократичної установи, його називали притулком для політично неблагонадійних інтелігентів. Однак така служба виявилася великою мукою для Михайла Михайловича, адже заважала літературній діяльності, забирала всі сили та час. До того ж за цю роботу він отримував мізерні кошти.

Якось у бюро влаштувалася молода працівниця Олександра Аплаксіна. Як згадувала потім жінка, перше знайомство відбулося вдома в подруги 1902 року, куди завітало подружжя Коцюбинських: “У кімнаті вже були присутні кілька гостей. За деякий час увійшла пара, яка моментально привернула мою увагу. Вона з підстриженим волоссям, високого зросту, квітучим цікавим обличчям, але трохи різкими манерами. Він стрункий, елегантно одягнений. Вражав його блідий навіть матовий колір обличчя…”

Того разу Михайло Михайлович не звернув уваги на дівчину. Тому, коли Олександра прийшла першого робочого дня в бюро, Коцюбинський їй відрекомендувався. Це засмутило дівчину, бо вийшло, що він її не запам’ятав.

Спочатку їхні стосунки були робочими, але згодом Коцюбинський почав приділяти їй більше уваги. Якось Михайло Михайлович покликав Олександру до телефона у віддаленому коридорі. Ніякого дзвінка не було, натомість Коцюбинський пристрасно поцілував дівчину й освідчився в коханні. Ображена, вона втекла, на записки із вибаченнями не відповідала. Попри симпатію Аплаксіна боялася довіритися почуттям. Крім того, була суттєва різниця у віці їй 24 роки, а йому 40.

Для Коцюбинського подружнє життя давно перетворилося на рутину, хоча для всіх вони залишалися зразковою парою. Аплаксіна ж не поспішала відповідати на залицяння чоловіка. Тому Михайло Михайлович пообіцяв більше не набридати зізнаннями. Він почав уникати Олександру, а в разі зустрічі поводив себе сухо та стримано. Так тривало понад рік. Їхнє спілкування поновилося в грудні 1905 року. Тоді одна з працівниць запросила Аплаксіну на вечірку, де Коцюбинський мав читати свої твори. Олександра прийняла пропозицію, а коли побачила письменника, то зрозуміла: за цей час його почуття не зникли. Наступного дня на своєму робочому столі вона знайшла записку від Коцюбинського з освідченням у коханні. Дівчина вирішила з ним зустрітися.

“Михайло Михайлович вже чекав на мене. Він помітно хвилювався. Ми мовчки повернули до площі, так само мовчки він узяв під руку. Мовчки ми пройшли квартал”, згадувала Олександра.

Того вечора вони довго гуляли безлюдними вулицями. Згодом Коцюбинський і Аплаксіна почали зустрічатися майже щовечора за містом. Зустрічі були короткі, тому домовилися обмінюватися листами, які непомітно підкладали на роботі.

“Якою ж важкою видається така тривала розлука, та все ж я безмежно щасливий знаючи, що ти мене любиш. Це таке величезне, таке яскраве, захопливе щастя, що я буквально сп’янів від нього. Ти мене любиш! Ти моя! Я можу цілувати тебе, пестити, чути твій голос, бачити твої чудові очі, любити тебе й віддати тобі своє серце нероздільно”, було в одному з послань Коцюбинського Аплаксіній. Загалом написав коханці 335 листів.

Пізніше Олександра Іванівна згадувала: “Якщо спочатку ми жили сьогоднішнім днем, то з часом нас усе більше гнітили думки саме про майбутнє про сумісне життя. Михайло Михайлович часто говорив і писав, що не може жити без мене, що ­задихається в таких умовах. Він повторює, що й робота у нього пішла б краще, і здоров’я подужчало, якби ми жили разом”.

Однак покинути сім’ю письменник не наважувався. Віра Устимівна про все знала, але робила вигляд, що нічого не сталося. Якось Михайло Михайлович від’їхав у термінових справах, а молоду коханку попередити не встиг. Тому лист, адресований Коцюбинському, прочитала дружина. З цим листом жінка прийшла до матері Олександри Аплаксіної. Віра Устимівна просила вплинути на доньку, а також погрожувала, що заради чоловіка готова навіть на вбивство. Але із суперницею говорити відмовилася. Після цього Віра Устимівна мала розмову з чоловіком, деталі якої Коцюбинський розповідає в листі: “Мені було пред’явлено твого листа з поясненням, що це лист від тебе. Вона перевершила сама себе жодного докору, жодних сцен. Навпаки, стільки було виказано благородства і співчуття та доброти, що я був приголомшений. Як виявилося, Віра Устимівна дуже любить мене, що я навіть не очікував. Вона благала мене не кидати родину і не губити всіх. Мені було неймовірно тяжко, так нестерпно, що я плакав. Не знаю, чи переживу таку тяжку душевну драму цей конфлікт між обов’язками та почуттями. Що робити?”

Олександра спершу вирішила розірвати стосунки з коханцем, але змучений вигляд чоловіка викликав жалість і вона вирішила залишити все, як було.

Драми вирували не лише в особистому житті Михайла Коцюбинського. 1908 року за наказом губернатора його виключили з товариства “Просвіта”, де письменник обіймав посаду голови. Це було пов’язано з революційною діяльністю сестри Ольги. Та з часом життя Коцюбинського повернулося у звичний ритм. Чоловік пообіцяв дружині розірвати стосунки з Аплаксіною, а Віра Устимівна зробила вигляд, що повірила.

Здоров’я Михайла Коцюбинського стрімко погіршувалося. Лікарі поставили невтішний діагноз хвороба серця і астма. Полегшення приносив відпочинок на острові Капрі на Півдні Італії.

У травні 1911 року Київська спілка допомоги українській літературі, науці та мистецтву виділила Коцюбинському постійну пенсію 2 тисячі рублів на рік. Також ним почали цікавитися як письменником і за кордоном. Це дало змогу покинути службу у статистичному відділі. У цей період він багато подорожував та писав. Проте після чергової подорожі в Карпати влітку 1912-го Коцюбинський захворів. Поїхав на лікування до Києва. За три місяці повернувся до Чернігова. 12 квітня 1913 року Михайло Коцюбинський помер.

Серед натовпу, який проводжав письменника в останню путь, були дві головні жінки дружина та коханка. Свій вінок Аплаксіна сплела з білих квітучих гілочок яблуні. Його поклали біля голови покійного, хоч Віра Устимівна категорично заборонила приймати від Аплаксіної будь-які квіти.

Через вісім років померла Віра Дейша-Коцюбинська. Олександра Аплаксіна на все життя залишилася самотньою. Після смерті Коцюбинського вона переїхала до Москви, де працювала в бібліотеці. Переживши важку душевну травму, вона втратила зір. 1945 року повернулася до Чернігова. Померла в грудні 1973-го у віці 92 років.

Передплатити журнал “Країна”