“Часто питають, чи можна убивати”: історії чотирьох військових капеланів

25 жовтня в Україні відзначають День військового капелана. Gazeta.ua і журнал “Країна” пропонують історії чотирьох священнослужителів, що долучилися до українського війська.

Дмитро КАРАН, 51 рік:

– Вісім років пропрацював у Раді у справах душпастирської опіки при Міністерстві оборони. Ми готували документи для запровадження інституту військового священства та посад капеланів у ЗСУ, Нацгвардії, Держприкордонслужбі. Та в керівництві цих структур засіли радянські замполіти, які виступали проти. Війна підштовхнула до цього, там священник потрібен.

Кодекс військового священника прописаний так, щоб був прийнятий усіма конфесіями. Капелан має бути універсальним. Із людиною іншої віри повинен працювати так, щоб не перетягувати її у свою, не проповідувати того, що вона не хоче слухати, а знаходити точки дотику.

Уперше поїхав на Донбас у липні 2015 року. Везли бронежилети, рухалися Бахмутською трасою. Перед нами на такому ж відкритому “газончику” їхали розвідники. Відрізок дороги, що розділяв підконтрольну Україні територію і ту, на якій засіли бойовики, треба було пролетіти швидко. Пагорби величезні, а водії не гальмують. На місці спитав: “Хлопці, хіба ж так можна?” Відповіли: “Ні, але куди дінешся? Машина стара. Газувати можна, а гальмувати нічим”. Хлопцям із 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила подарували автомобіль від нашої парафії.

“Перед вами лупили. Обкладали мінами 29-й блокпост. Ви приїхали затишшя”, казали мені на передовій. Ми правили там службу, сповідали і причащали воїнів, освятили приміщення. Коли поїхали, хлопці подзвонили: “Нас знову почали накривати мінами”.

Найкоротша поїздка чотири-п’ять днів, а частіше на кілька тижнів. Кожен раз, їдучи на Донбас, подумки прощався з рідними і друзями. Перед першою поїздкою написав братові, що робити, якщо не повернуся.

Війна додала солідності посріблилась голова.

“Чи можна вбивати?” часто питають у капеланів на передовій. Відповідаємо: “Бог є любов. Але немає більшої любові, ніж віддати душу за ближніх своїх. Ми захищаємо батьків, жінок і дітей мовою зброї”.

На Великдень 2017 року їздили в село Троїцьке. Виявилося, у хлопців не працює генератор у нього влучив осколок. Ми мали гроші, зібрані парафіянами, й у Великодню суботу зранку поїхали в Бахмут. Коли поверталися з генератором, на опорному пункті нам сказали: “Вже 16:00. Після обіду починає працювати снайпер”. Були в розпачі, бо пообіцяли бійцям, що буде великодня всеношна. Тут їдуть два медики: “Ми з “тридцятки” (30‑та окрема механізована бригада імені князя Костянтина Острозького. Gazeta.ua), сідайте, завеземо”. Після служби мене попросили освятити техніку на передовій. Думав: “У Києві батюшки паски святять, а я військову техніку”. Це і є служба капеланська.

4 березня 2019-го поблизу села Лебединське Донецької області загинув Богдан Гаврилів із 80-ї окремої ­десантно- штурмової бригади. Міна впала в окоп спостережного посту. Останки Богдана побратими відвезли на батьківщину в місто Калуш на Івано-Франківщині. Через тиждень я був на позиціях під Лебединським. Хлопці розказали, що на місці загибелі Богдана потім ще зна­йшли його останки. Там і захоронили. Попросили відправити службу. Чин похорону відслужив у воронці від міни, де воїн загинув. Отак сталося, що одна частина його тіла спочиває на сході країни, а друга на заході. Молюся за нього щоранку і під час церковної служби.

ЧИТАЙТЕ БІЛЬШЕ в інтерв’ю “Похорон відслужив у воронці від міни, де воїн загинув”

Сергій ДМИТРІЄВ, 46 років:

– На початку анексії Криму був із нашими військовими в Херсонській області. Перші дні хлопці були розгублені. Мали погане взуття, різну форму, неякісну зброю. Якби почалися бої, їх розстріляли би.

Російська армія та бойовики заходили туди, де був Московський патріархат. Він перестав для мене існувати як Церква. На проповіді оголосив: “Росія на нас напала, а Церква мовчить. Переходимо в Київський патріархат”. Парафія підтримала.

Капеланом у 30-ту бригаду пішов добровільно. Тоді вже мали перші втрати.

Військовослужбовці не вбивають. Вони захищають.

Допомагали місцевим. Навіть проросійським. Маємо програму безкоштовного навчання студентів у європейських університетах. Але до участі не допускаємо тих, хто говорить про громадянську війну і не вважає Росію агресором.

Після повернення з Донбасу два-три дні призвичаююся до мирного життя. Звикаю до автомобільного руху в Києві. В зоні ООС можна припаркуватися де завгодно. Вночі треба вимикати фари, не показувати повороту. На мирній території все навпаки.

Стало нецікаво спілкуватися з цивільними. Не розумію людей, які думають лише про достаток і куди поїхати у відпустку.

Священнику простіше зустрічатися з людьми, які на війні втратили рідних. Бо його немає в чому звинувачувати. Не обов’язково говорити. Іноді достатньо вислухати й обняти.

ЧИТАЙТЕ БІЛЬШЕ в інтерв’ю “Староста казав: “Дякуємо за отця. Гарна людина. Шкода тільки, що москаль”

Іван ГАЛЬО, 45 років:

– Ніхто не міг подумати, що Росія нападе. Коли перші добровольці записувалися до Нацгвардії, я зайнявся волонтерством. Хлопці йшли на війну без засобів захисту. З однодумцями збирали гроші, щоб забезпечити їх необхідним.

Настав час, я й сам поїхав на війну. Спокою не було. Зв’язався з одним капеланом під Маріуполем. Той сказав, що є потреба у священниках. Таємно від родини звернувся в церковний департамент у Києві, де вже налагодили роботу капеланів. Для служби обрав 80-ту бригаду на передових позиціях. Дружині зізнався, коли оформив документи й зібрався. Плакала, просила не їхати. Зрештою змирилася і навіть допомагала. Взимку 2015-го я був на Донбасі Старобільськ, Щастя, Станиця Луганська, Побєда, Лисичанськ.

Початки на війні були трохи не усвідомлені для мене. Проїжджали біля Луганської ТЕС у Щасті. Дивлюся, все порозстрілюване, дороги розбиті. Зупинився сфотографувати. До мене підбігають хлопці треба швидко їхати, бо це коридор, що прострілюється.

Військові служили в бункерах. І я з ними. Розходилися на завдання, а я залишався. Казав, щоб і мене брали. Андрій із Волині відповів: “Отче, як ви поїдете, то хто молитиметься за нас?” Військовим спокійніше, коли знають, що за них промовляють слова до Бога.

На передовій був капеланом, а вдома ставав волонтером. Зробили внутрішню базу хлопців. Допомагали, коли хтось чогось потребував. На Великдень і Різдво надсилали їм іменні бандеролі. У ті дні мій телефон не змовкав до вечора. Воїни дякували й бажали веселих свят. То був найкращий подарунок.

Зараз військове капеланство набуло іншого формату. Треба входити у штатну посаду, тільки тоді дозволяють виїжджати. Йти у військову частину в більшості капеланів не було можливості. Тепер моя діяльність полягає у спілкуванні та психологічній допомозі. Займаємося з родинами військових. Їздимо по святих місцях. Влаштовуємо для них зустрічі. Всі вони цього потребують, бо не завжди можуть відкрити душу людям, які такого не пережили.

ЧИТАЙТЕ БІЛЬШЕ в інтерв’ю “Поранені просили, щоб я помолився. Від шоку забув слова”

Степан СУС, 40 років:

– До 2014 року при слові “капелан” перепитували, хто це.

Капеланство це вихід церкви і священника із зони комфорту. Приємно служити в гарному храмі в центрі міста, який є пам’яткою архітектури. А капелан іде на чужу територію. Непросто заходити в казарму, палату в шпиталі чи на полігон. Не підійдеш до хлопців зі словами: “Я ваш капелан, давайте знайомитися”. Треба зацікавлювати. Бувало, зачиняли двері переді мною, посилали матюками. Я намагався бути ближчим.

На Яворівському полігоні пробіг із десантниками марш-кидок на 72 кілометри. Це було ефективніше за літургію. Дізнався, що в американському Вашингтоні десятеро наших кіборгів бігтимуть 10 кілометрів на протезах під час марафону морської піхоти, теж зареєструвався. Встав о п’ятій ранку. Глянув у вікно і подумав: “Боже, як під таким дощем бігти?” Але якщо вони можуть на протезах, то і в мене вийде. Один боєць жартував: “Мені легше, бо ноги на протезах не болять”.

Багато хлопців не знали, як молитися, не ходили до церкви. Казали: “Певно, треба було попасти в шпиталь, щоб охреститися”. Маю друзів-атеїстів. Ніколи не переконував їх. Розумію, що це дратує. Людина повинна сама прийти до віри.

2015-го військовий комісар просив поїхати з ним до батьків нашого воїна, щоб повідомити про його загибель на Донбасі. Хлопець був моїм учнем і їхнім єдиним сином. Провели з ними всю ніч. Молилися й мовчали. Із батьками загиблих в останню суботу місяця зустрічалися на Личаківському кладовищі у Львові, щоб разом помолитися. Ці люди теж приходили. За три роки вони всиновили хлопчика. Казали, завдяки молитві й людям, які були з ними в той складний момент. Захотіли відкрити своє серце для іншої дитини. Це найбільше запам’яталося за 17 років служби.

ЧИТАЙТЕ БІЛЬШЕ в інтерв’ю “В один день мав похорон, хрестини, шлюб, парастас. Увечері сповідав чоловіка в реанімації. Після того запросили на день народження”