Останні вільні, або Чому ми завжди трохи запізнюємося з незалежністю?
Ми звикли говорити про незалежність мовою геополітики, ідентичності, боротьби й права на самовизначення. Але що довше триває війна, то глибше переконуюся, що справжня незалежність починається не з гасел, декларацій чи закликів. Вона має починатися з чогось іншого. З чогось, чого нам завжди не вистачало, коли ми століттями намагалися збудувати свою державу.
Україна одна з найдавніших модерних європейських націй, коріння якої тягнеться у XVI століття. І водночас ми стали однією з останніх країн Європи, яка отримала незалежність і створила свою державу. Чому?
Найбільшу небезпеку нашій державності під час воєн за незалежність чи в мирний час приносили ми самі.
Після смерті Богдана Хмельницького Україна, замість того щоб утвердитися в єдності й братися будувати власну державу, розпочала епоху Руїни. Майже 50 років ішла громадянська війна, коли брат ішов на брата, полковники змінювали гетьманів, як у шахах, то під московськими, то під польськими, то під османськими прапорами. Як результат через чвари, амбіції, егоїзм і зраду ми втратили Гетьманську державу.
Минуло 200 років, і на початку ХХ століття ми знову отримали унікальний шанс відновити державу. Але не змогли домовитись і розпочали війну одне проти одного. Соціалісти, есери, анархісти, гетьманці, петлюрівці кожен тягнув в інший бік.
І доки ми сперечалися, поляки та росіяни окуповували наші міста, розривали Україну навпіл між собою. І знову ми втратили державу не тому, що не мали зброї, а тому, що не мали єдності.
Найстрашніше, що ми не вивчили цих уроків. Бо навіть у вигнанні, еміграції українські політики більше змагалися одне з одним, ніж об’єднувалися.
Чи можна втрачати державу стільки разів і не винести з того уроку?
1991-го нам випала безпрецедентна нагода здобути незалежність. Але разом із державністю ми не здобули головного вміння і здатності бути разом. Ми двічі виходили на Майдани, бо любили свободу і справедливість. Але щоразу після перемоги скочувались у зневіру, внутрішні чвари й боротьбу за вплив. Реформи блокували політичні конкуренти, армію підривали інтриги, а інформаційний простір заповнювали токшоу, де замість конструктивних дискусій ми бачили “собачі бої” політиків та експертів, які висували взаємні звинувачення.
Навіть під час повномасштабного вторгнення наша єдність протрималася лише кілька місяців. Тільки-но ворог відступив від Києва, наші політики одразу розпочали внутрішні війни, більше б’ючись та знищуючи одне одного всередині, ніж воюючи з ворогами. Як і 100 років тому, єдність, довіра досі лишаються нашим найслабшим місцем. А політики, замість того щоб підсилювати армію на користь своїх рейтингів, точно так само, як і колись, нищать відомих військових.
Тож можемо припустити, що всі ці століття для здобуття незалежності та формування сильної держави нам бракувало не хоробрості, а довіри, єдності, поваги та любові одне до одного. Уміння прийняти іншого українця як рівного, попри інші погляди, політичний досвід, віру.
За століття боротьби ми навчилися помирати за Україну. Але не навчилися чути й любити одне одного, довіряти й дякувати одне одному.
Коли нація любить, вона будує, а не руйнує
Любов це не просто почуття. Це вміння залишатися людиною там, де легко втратити людяність. Любити когось це дбати, пробачати, підтримувати, бути поруч у найважчі хвилини. Коли говоримо про любов до країни, маємо на увазі мільйони простих вчинків: чесно виконана робота і сплачені податки. Це коли не крадуть нашого голосу на виборах за 100 гривень або через “дії” у спеціальних додатках. Це ті маленькі щоденні кроки, які разом становлять велике “так” незалежності.
Нація, яка любить себе, здатна творити. Вона не нищить ворога з ненависті, а захищає свій дім із турботи. Вона не принижує слабших, а піднімає з колін своїх. Ми можемо мати найсильнішу армію, але без любові це буде мертва машина, яка нищить усе довкола.
Нація, яка любить себе, не шукає ворогів усередині країни чи зовні. Вона шукає спільне гідне майбутнє, прагне жити, народжувати, навчати, будувати, творити.
Ми не воюємо, щоб когось знищити. Ми воюємо, щоб продовжити любити своїх дітей, батьків, наші міста, мову, стиль життя. І саме тому ми не зламалися. А навчилися відповідати темряві світлом, ненависті людяністю. Це і є головна ознака зрілої нації.
Варто лише озирнутися навколо, щоб побачити, як ця любов дала свої паростки. Вона проявляється в медсестрах, які не залишають поранених під обстрілами. У вчителях, які викладають із бомбосховищ. У працівниках екстремальних служб, які під обстрілами рятують людей під завалами. У волонтерах, які 11-й рік поспіль везуть пакунки на фронт. У безіменному незнайомцеві, який оплачує тобі каву в дорозі. Ми країна, де любов одне до одного перестає бути красивою риторикою, а перетворюється на повсякденну звичку.
Для мене ця істина відкрилася не за читанням книжок чи в дискусіях із друзями. Вона відкрилася на війні. Там, де, здавалося б, усе має бути про смерть, я вперше побачив справжнє життя та любов. У погляді побратима, допомозі під обстрілами, жартах на нулі, тиші перед боєм. Ці моменти були не про страх, а про цінність, підтримку, залученість. Про те, що ми здатні любити навіть там, де, здається, все кишить ненавистю і смертю. І це наша перевага. Це глибинний код нашої нації, яка в найстрашніші миті свого існування діє за заповітом Сковороди: “Любов виникає з любові; коли хочу, щоб мене любили, я сам перший люблю.”
Яка буде Україна після перемоги?
Хтось після перемоги вимагає справедливості. Хтось покарання за корупцію та втрати територій і людей у перші дні повномасштабного вторгнення. Хтось каже, що ми маємо відбудовувати країну, залучати насильно назад усіх тих, хто виїхав під час війни за кордон. Хтось закликає побудувати нову мілітарну країну, де ми повинні навчати наших дітей воювати й убивати з 5 років.
Знову гасла, взаємопоборність, війна всіх проти всіх. І це все на тлі тієї роз’єднаності, яка є в суспільстві на четвертому році війни. Між тими, хто виїхав і хто лишився. Між тими, хто лишився, і тими, хто пішов воювати. Між тими, хто воює, і тими, хто ухиляється від служби й обов’язку. І звісно, між владою та опозицією. Бо за ці роки політичні діячі, замість того щоб об’єднатися, ще більше пересварилися. І ніхто з них не збирається поступатися, бо готуються до війни за владу будь-якою ціною. Зокрема, планують незаконно втручатися у виборчі системи.
Ця гримуча суміш буде здатна підірвати країну зсередини за кілька років після перемир’я.
Тож який вихід? А вихід там, де і вхід. Бо там, де немає любові, там порожньо й мертво, хоч би й було все інше. Тому доведеться починати (від)будовувати країну з базових цінностей. Ми маємо (від)будувати країну, де в основі буде єдність, взаємоповага, довіра та любов.
Не просто сильну країну, а ту країну, де поважають гідність. Де довіра, відкритість і любов перестануть бути вразливістю і стануть нормою. Де можна плакати і сміятися, не боятися, що тебе засудять. Там, де молодь мріятиме не виїхати, а реалізуватися тут. Країна, яку любиш не через обов’язок чи примус дипломатичних консульств, а через підтримку з боку держави. Країна, в яку хочеться повертатися, бо тебе там чекатимуть і підтримуватимуть, а не звинувачуватимуть і не обкладатимуть надмірними податками. Країна, де ти почуватимеш себе громадянином, а не, як сказав один представник команди Зеленського, “гускою, яку щипають” правоохоронні та органи перевірки. Країну, яку любиш і яка любить тебе. Бо любов це поєднання двох, які приймають одне одного такими, як є, творячи простір для взаємного зростання.
Любов це не слабкість, а найбільша сила. Любов це не втеча від світу, а шлях до нього. Це те, що не можуть зрозуміти ті, хто несуть руйнування. Росіянам, які живуть у ненависті та мертвому світі, не осягнути, чому ми досі співаємо пісні, готуючи вечері під сирени. Чому висаджуємо квіти біля розбитих будинків. Ми живі, тому що любимо. Тому що навіть серед війни ми здатні створювати майбутнє.
Так, ми ще не завершили війну. Але зберегли і примножили головне здатність любити. Себе. Одне одного. Життя. І це значить, що ми як нація готові до майбутнього. Але матимемо шанс на майбутнє, яке має базуватися не на ненависті, а на взаємній повазі, довірі, підтримці, жертовності та любові.
Тільки на цих принципах зможемо зберегти державу, розірвавши майже 400-річне коло бездержавності та самознищення, ставши самодостатньою частиною сім’ї вільних народів світу.