У Союзі добре було. Не те що зараз, каже знайомий 70‑річний Любомир Іванович.
Живе сам у трикімнатній квартирі, щонеділі готує святкову вечерю й надіває краватку під піджак. Працював завідувачем обласних продуктових складів. Вирішував, які товари і в які магазини постачати, а в яких будуть порожні полиці. Знав усіх чиновників і “потрібних” людей.
Бувало, дзвонять: “Пане Любомире, у нас перевірка з Києва, треба коньячку ящик, ікри, сиру й усякого різного. Організуєте?” І я організовував. Потім просив те, що мені потрібно. Ну, там моя черга на квартиру швидко дійшла, дружина хорошу роботу отримала. Добре було, розказує Любомир Іванович.
Згадую, як мої батьки понад 30 років стояли в черзі на квартиру. А щоб купити мені шкільну форму чи штори додому, ми їздили в сусідню Білорусь. Бо на полицях сільських магазинів були лише гумаки й сірники.
Бувало, так натомлюся на роботі, що по блату дістаю квиток на Одесу зі Львова. Зранку злітаю на 4 години покупаюся в морі, й до вечора вже вдома, замріяно згадує знайомий.
Не стримуюся й розповідаю Любомиру Івановичу, що зараз кожен студент може собі дозволити злітати на день до моря. Навіть не до Чорного, а за кордон.
Кожен може? перепитує. Ну, так нецікаво, якщо кожен. Не почуваєшся особливим. Я ж кажу, тоді часи кращі були.