Нарада закінчується. Командир дивиться в записник. Обводить усіх поглядом і зупиняє його на мені. Усередині все холоне: що не так зробив? Але подальші слова керівника розвіюють страх. Просто чергове завдання. Досі розповідали про бійців живих, героїчних, сповнених оптимізму. А тут треба знайти вдову й поспілкуватися з нею вислухати, поспівчувати й викласти розмову на нашу медіаплатформу. Нічого складного.
Настрій підіймається. Настільки, що, коли командир під час розставання запитує, коли я врешті одружуся, намагаюся жартувати.
Що я вам поганого зробив? Жінка це лише тягар для чоловіка, обмеження його свободи й постійні сумніви: чи любить по-справжньому, чи просто вдає?
А потім я говорив із нею. Ні, не вдовою дружиною полеглого. Саме так себе називають ті, в кого терроросія відібрала коханих.
Вона розповідає про останні дні свого чоловіка. Він повернувся з відпустки й одразу пішов на позицію. Звідти його забирали вже важко пораненого. Коли їй повідомили просто посеред вулиці, перехожим довелося приводити до тями.
Вона щодуху мчала до лікарні імені Мечникова. Досвідчений лікар миттєво виклав усю жорстоку правду, й тільки інтерн намагався заспокоїти. Вона дивилася на чоловіка, в якому ледь жевріло життя, і вірила: він її чує, бо ледь ворушив рукою та ногою.
Вона переривається і перепрошує. Потрібна пауза, бо спогади, як спис, пронизують молоду жінку наскрізь. Я ледь чутно кажу, що розумію. І не уточнюю, що пауза потрібна не тільки їй, а й мені. Хоча це не я ходив на цвинтар щодня упродовж перших шести місяців після загибелі воїна. І не я роблю це тепер двічі на тиждень. І не в мене залишилося двоє маленьких синів.
Просте завдання виявилося найскладнішим інтерв’ю в моїй практиці.
Тепер я знаю, що є жінки, які по-справжньому люблять і нічого не вдають.