З 23 жовтня в національному прокаті йде драма режисера та сценариста Дмитра Мойсеєва “Сірі бджоли”. Дія відбувається напередодні повномасштабного вторгнення. У покинутому селі Мала Староградівка в сірій зоні на Донеччині залишилося двоє жителів. Сусіди-пенсіонери Сергійович і Пашка вороги в дитинстві та колишні шахтарі. Вони живуть під обстрілами без електроенергії, з дефіцитом припасів, відчуттям ізоляції. Іноді спілкуються один з одним, попри відмінності в поглядах. Усе змінюється, коли в селі з’являється російський снайпер, за сюжетом.
Фільм створили на основі однойменного роману письменника Андрія Куркова, що увійшов до списку найкращих книжок 2022 року за версією американського журналу The New Yorker.
Знімальний процес проходив у Луганській і Київській областях. Головних героїв зіграли актори Віктор Жданов і Володимир Ямненко. Світова прем’єра відбулася в лютому 2024-го в основному конкурсі Роттердамського кінофестивалю в Нідерландах. Торік стрічка отримала “Золотого Дюка” Одеського кінофестивалю за найкращий український ігровий повний метр і три нагороди національної премії кінокритиків “Кіноколо” за найкращий фільм, режисуру та актора.
Режисер “Сірих бджіл” розповів про своє кіно під час публічного обговорення після показу на торішньому Київському тижні критики у столичному кінотеатрі “Жовтень”
Фокус уваги цієї історії не на війні, а на людині. Внутрішній світ персонажів більший за зовнішній. І всі хочуть миру зовні та всередині, каже Дмитро Мойсеєв. Головне питання було в тому, щоб не оцінювати персонажів, а розуміти їх. Усвідомлювати, що привело їх у точку, про яку ми оповідаємо, які їхні надії та страхи, що в цьому завмерлому часі дає їм радість чи смуток і відчуття того, що вони справді живі. Спілкуючись із жителями сіл Донбасу, близьких на той час до лінії розмежування, я зрозумів, наскільки для людей є вагомим поняття “дім”. З урахуванням обставин війни та відсутності звичного побуту кожна маленька річ у сірій зоні набуває великої цінності.
Роботу над проєктом ми почали ще 2019 року, а безпосередньо фільмування в середині лютого 2022-го в селі Вовчоярівка Луганської області. Це була не сіра зона, але неподалік. На такій відстані, на якій продюсерам спокійно тримати знімальну групу. Тобто звичайні снаряди не долітали б. На шостий чи сьомий знімальний день нас попросили звідти поїхати, бо це було за два дні до початку повномасштабного вторгнення. Тому екстер’єр і панорами, а також будинок Пашки це все автентичне луганське. Тоді як більшість інтер’єрів, зокрема будинок Сергійовича, знято вже через рік, у січні 2023-го, в Київській області.
Ми залишили весь підготовлений реквізит у Вовчоярівці. Водночас вдячні нашому художнику з костюмів Володимиру Кузнєцову, який увесь одяг забрав із собою, жодної заколочки не лишив. Завдяки йому не пропало все те, що ми зняли на Луганщині. Заново такі костюми важко було б добирати, а шукали їх довго. У нашій стриманій манері знімання можна небагато розказати про персонажів, тому такою великою й важливою була робота над їхнім вбранням.
Ми вирішили обмежитися лише першою частиною роману “Сірі бджоли” без подій в окупованому Криму. Початковий варіант сценарію, зокрема й фінал, був геть інший. Включав стрілянину, денеерівців, російського підполковника та російську мову, яку я ненавиджу й не хочу чути в кіно. Закінчення придумали вже після повномасштабного вторгнення. Усе для того, щоб вийшло якісне кіно. І затримка на рік допомогла зробити фільм більш лаконічним і вдалим.
Великий вплив на мене також мала подорож селами Донеччини наприкінці 2021 року. До початку роботи над стрічкою бував лише в Маріуполі. Ми об’їхали десь 50 сіл і багато спілкувалися з людьми. Я нарешті дізнався, що Донбас не російськомовний. В одних місцях жителі спілкувалися російською, в інших суржиком, ще в інших українською. Наприклад, побачив маленьке село однієї вулиці, де говорили виключно українською. Такі місця допомогли краще відчути географію та зрозуміти мовну ситуацію в регіоні. Також зустрічав людей із різними поглядами. Донбас це велика територія, тому він різношерстий. Точніше, був таким. Тепер це просто випалена земля, на жаль.
На початку роботи над фільмом ми з оператором-постановником Вадимом Ільковим узяли камеру та двох головних акторів і в нашому робочому офісі пробували різні техніки та методи знімання. А вже потім шукали локації й головну знайшли саме у Вовчоярівці. Та найважливішою нашою знахідкою стало рішення робити велику кількість сцен таким чином, що персонажі зникають із простору, й речі живуть без них. Це такий психоемоційний прийом, що герой то пропадає, то з’являється в кадрі. І оце чергування буття й небуття мало б десь несвідомо відкладатись у глядача.
Головне питання було в тому, щоб не оцінювати персонажів, а розуміти їх
Коли ми бачили щось красиве, фактурне й неповторне, то давали художнику завдання взяти це в людей за будь-які адекватні гроші та використати. Проте не завжди так виходило. Так само не завжди вдавалося фільмувати там, де планували. На жаль, втратили одну з найяскравіших і найфактурніших локацій у Нагірному на Луганщині. У середині лютого 2022-го вже почастішали регулярні бомбардування області й нас просто перестали пускати в те село. Тобто ми підготували локацію під знімання наступного дня, і для цього велика команда художників працювала два дні та зробила колосальну фізично важку роботу за температури мінус 15, а ввечері нам кажуть: “Ні, ми вас туди не пустимо”.
Гадаю, що київська публіка не так зчитувала б це кіно, якби не було повномасштабної війни. Усе-таки контекст важить. Хоч усі ми й дивимось очима, в нас є власний досвід, який інтерпретує нам зображення в якісь думки та переживання. З іншого боку, в закордонної аудиторії такого контексту не було, й там глядачі сприймали фільм інакше й по-різному. Наприклад, у Нідерландах вони дивилися ніби з двох позицій. По-перше, оцінювали просто як художній твір. А по-друге, розглядали ще й як політичну історію про те, що в Україні є люди з протилежними поглядами та симпатіями до різних ідей як прозахідно налаштовані, так і проросійські. Тоді як, скажімо, в Румунії глядачі більше співпереживали персонажам. У них є свій досвід комуністичного режиму й теж іноді невизначеності, хто вони, де вони й куди їм іти.
Я не маю права оцінювати людей. У фільмі більше намагався переживати разом із персонажами. Річ у тім, що хоч і взяв за основу яскравих героїв, створених Андрієм Курковим, у своїй голові побачив їх по-своєму. Точно не так, як уявив автор. А глядачі побачать точно інакше, ніж я.
У процесі роботи персонажі так само змінювалися. Багато ключових моментів знайшов саме на Донбасі, зокрема репліки, які там почув. Наприклад, наш директор групи Максим Ролик звернувся до хазяйки будинку, який ми використали як хату Пашки. А вони пережили два місяці окупації. Запитав: “Так чого ж ви не поїхали, поки була можливість?” Жінка йому каже: “Та куди ж я поїду? Це ж мій дім”. У її відповіді я почув певне нерозуміння, чого в неї взагалі таке питають. Як можна звідси поїхати? Що за дивне запитання? Тому згодом просив актрису повторити цю фразу саме з такою інтонацією максимально точно.
Інакше кажучи, я намагався відчути, що відчувають ці люди. А також зрозуміти, що погляди теж змінюються залежно від обставин та особистого досвіду. Наприклад, мої близькі друзі поміняли свої життєві погляди після того, як почали жити в іншій європейській країні або змінили місце дислокації в Україні з одного соціуму на інший із західного на східний чи навпаки. Тому точно було б неправильно з мого боку давати оцінку та проводити якісь точні лінії. Ідеться про живих людей. І річ не в їхніх поглядах, а в тому, як вони себе почувають, що відчувають та очікують або не очікують від власного життя.
Загалом це кіно про вибір. Ще коли почав працювати над сценарієм, для мене було важливо, що внутрішня трагедія персонажів більша, ніж зовнішня. На цьому будував свій фільм. Після того об’їздив Донбас і захопив шматочок війни. Тоді ще багато хто з господарів будинків був живий, але насправді чимало з них, особливо чоловіки, яких зустрічав на шляху, не відчували себе такими. Тому наприкінці стрічки дав Сергійовичу те, що дає йому відчуття знову бути живим. Це боротьба. Тож стрічка ще й про це.
Другий головний герой Пашка на відміну від Сергійовича, здається, ніби дивиться на схід. Але якщо зануритися, стає очевидним, що насправді все його життя, полеміка й навіть насичення тексту це все українське. Тобто його культура українська. Він про це думає й цим живе. Такі люди, як Пашка, вони українці. Навіть якщо іноді вважають себе східно спрямованими, це ще не означає, що так є. Бо мають свій бекґраунд, оточення й культуру, яка на Донбасі міцно сиділа та яку не змогли витіснити. Хоч би скільки наганяли туди російських ув’язнених у попередні два століття, в селах залишилась українська мова.