“Живопис завжди був класичною формою репрезентації воєн”

До 4 січня 2026 року триватиме персональна виставка мультидисциплінарної художниці Лесі Хоменко “Уявна відстань”. Проходить у столичному центрі сучасного мистецтва PinchukArtCentre з 28 серпня.

Експозиція містить понад 60 творів і простежує шлях від ранніх робіт авторки з 2005 року до нових картин. За словами організаторів, проєкт являє собою водночас подорож новітньою історією України та дослідження розвитку Лесі Хоменко як мисткині.

Про свою виставку розповідає художниця

Як була задумана, підготовлена та реалізована “Уявна відстань”, яку, напевно, можна назвати вашою першою ретроспективою?

 Пропозицію щодо виставки я отримала від артдиректора PinchukArtCentre Бйорна Гельдхофа навесні 2024 року. Того ж літа ми розпочали активну роботу над проєктом, зустрічаючись для обговорень то в Європі, то у США, в моїй тимчасовій майстерні в Нью-Йорку. Це не зовсім ретроспектива. Власне, як пояснив мені Бйорн, це mid-career show. Різниця в тому, що на виставці представлено не весь мій доробок, а експозицію побудовано не у хронологічному порядку, на відміну від класичної ретроспективи.

Ця виставка дуже авторська у плані кураторства. Нам тут вдалося поєднати два бачення моє та Бйорна. Він тонко розуміє мою природу як художниці, але також розказує в цій виставці певну історію, проєктуючи мою творчу біографію на історію України за останні 20 років. Через гострі поєднання картин із різних десятиліть він створює драматичні вузли, де підкреслюється той розлам, що відбувся з повномасштабним вторгненням Росії. Також важливою лінією у виставці є моя робота з фігуративністю, її деконструкція та пошук абстрагованої мови.

Протягом багатьох років я експериментувала з формальною частиною живопису. Часто виставляла твори як інсталяції, підкреслюючи зв’язок мистецького об’єкта й самої інституції. Картина нерідко була не лише зображенням, а тривимірним об’єктом, де й підрамник, і тильна сторона були представлені глядачеві.

На цій виставці прагнула приділити максимальну увагу саме живопису, не маскуючи його за сценографічними прийомами. Тому більшість залів нагадує класичну музейну експозицію. Утім, два зали ми зробили дуже сценографічними. В одній кімнаті картини стоять у просторі, як скульптури. Інший зал, із монументальною скульптурою “Бій у траншеї” в новій для мене техніці, створено спеціально для виставки.

З чого складається виставка та як ви поєднували роботи в експозиції?

 Це виставка живопису, скульптур на основі живопису та двох серій на папері, однією з яких є малюнки мого діда Степана Репіна з Другої світової війни. Загалом понад 60 робіт у дев’яти залах на четвертому поверсі PinchukArtCentre. Найдавніші 2005 року, практично з початку моєї художньої практики. Є твори з періоду 20102021 років на теми Другої світової та війни в Україні. Також багато створених за останні три роки.

У своїй майстерні в Нью-Йорку побудувала з картону макет усіх дев’яти залів четвертого поверху, де планувалася “Уявна відстань”. Часто роблю так перед виставками. Я за освітою сценограф, і це частина мого мислення. Коли приїздив Бйорн, ми сідали перед цим макетом і міняли його. Навіть встигала забирати або додавати перегородки в залах. Самі картини роздрукувала в масштабі, й ми могли вільно оперувати експозицією. Фотографії макета в результаті стали таким собі технічним паспортом проєкту.

Я хотіла виставляти мінімум робіт у залах, щоб кожна картина була таким собі концентратом. Ми провели ретельний відбір, пожертвувавши великою кількістю програмних для мене творів. Для підсилення цього ефекту Бйорн додав у простір лавки, ніби зупиняючи глядача для повільного споглядання.

Які нові твори увійшли до експозиції та як вони висвітлюють російсько-українську війну?

 Уже два роки я працюю з відео та фото з поля бою російсько-української війни. Мене цікавить новий тип свідчень: записи з дронів, натільних камер та оптичних пристроїв на зброї. Живопис завжди був класичною формою репрезентації воєн, і мені цікаво, як він трансформується в наш час. Яка роль залишається для художника в ситуації, коли свідки через документацію самі репрезентують свій досвід.

У першому залі виставку відкриває робота “Поранений російський солдат” 2024 року. Для картини я використала один кадр із дрона Mavic. Через низьку роздільну здатність камери дрона фігура солдата мала досить спрощений вигляд. Також представлено твори, де використовую записи з тепловізорного прицілу снайперської гвинтівки, FPV-дрона, телефонів і натільних камер.

Для виставки я створила дві найбільші в експозиції роботи, одна з яких її завершує “Морський бій”. Також мені вдалося реалізувати свою давню мрію та втілити “Бій у траншеї”. Це інсталяція на основі живопису, що складається з двох живописних частин довжиною 14 та 11 метрів. Для зображення використала викладені в ютубі записи натільних камер із бою Третьої штурмової бригади. Відібрала приблизно 20 кадрів із відео тривалістю 2,5 хвилини та сколажувала певний таймлайн, вмістивши в зображення весь сюжет бою. Також запросила реставраторку Ірину Ластовкіну для співпраці над формальною стороною цієї роботи. Хотіла використати реставраційну техніку підсилення полотна, де воно дублюється за допомогою клею і тканини. Ідея полягала в гіперболізації цієї техніки та підсиленні полотна до такої міри, що воно стає самостійною скульптурою, а праця реставратора стає видимою та міняє оригінальну роботу. У результаті ми побудували прохід, траншею, або радше стереозображення, як матеріалізований документ, через який глядач може пройти. Цю інсталяцію можна також побачити з балкона на п’ятому поверсі, отримавши перспективу дрона.

Ключовою частиною проєкту стала нова монументальна робота “Рух” у центральному залі залізничного вокзалу Києва ваше найбільше на сьогодні полотно розміром 21х12 метрів. Як працювали над ним і в чому полягав задум?

 Створити роботу в публічному просторі як частину моєї виставки було ідеєю куратора. Укрзалізниця з ентузіазмом відгукнулася, і керівництво запропонувало мені простір для майстерні, адже це мало бути справді велике приміщення.

Думаю, що київський вокзал це чи не найскладніший простір для роботи. Картина зображує реальний ескалатор із реальними людьми, які там проїхали за нашим запрошенням. Ескалатор дав мені змогу говорити про рух у ширшому сенсі про час та історичний момент. Ми всі перебуваємо в русі й не маємо дистанції поглянути на події з історичної перспективи, з відстані часу. Рух на ескалаторі та метафоричний рух трансформують постаті людей, виявляючи їхню зміну соціальних ролей під тиском спротиву військовій інвазії. Назва виставки “Уявна відстань” це якраз і про фізичну дистанцію, і про глобальну, більш абстрактну.

Важливо, що глядачі на вокзалі теж перебувають у русі. Вони рухаються на реальному ескалаторі, й зображення відкривається перед ними поступово кінетичний ефект, який був у моєму задумі та спрацював у реальності. Ключовим формальним рішенням було також те, що писала цю роботу дуже великими мазками щоб передати відчуття масштабу.

Як саме виставка досліджує зміну образу особистості та суспільства, сформованих під впливом турбулентності складних історичних процесів, про що було заявлено в одному з анонсів?

 Це якраз частина, за яку відповідають куратор та інституція. Від себе можу сказати, що на моїх картинах репрезентовано багато різних соціальних груп у різні періоди нашої історії. Молоді художники, революціонери, військові, цивільні впізнавані або анонімні. Завдяки точній кураторській роботі ця турбулентність, яка згадується в анонсі, розкривається через людські історії, що лежать в основі моїх творів. Але саме поєднання картин на виставці створює нові історії, проявляє парадокси й темні передчуття.

З якими відчуттями готували цю експозицію та які враження прагнете викликати у відвідувачів?

 Хотіла б, щоб мої експерименти в живописі підбурювали уяву глядачів і міняли їхнє ставлення до вже звичних речей. Такі великі персональні виставки важлива справа як для художника, так і для дослідників. Бо можна побачити тяглість практики автора, яка часто є невидимою через маленькі проєкти, розтягнуті в часі.

Як війна впливає на вас і на ваше мистецтво? Якою бачите свою роль як художниці в нинішніх умовах?

 Війна унеможливлює розмови про особистий до­свід у місцях, де її немає або давно не було. Як художниця я намагаюся працювати з цією проблемою. Є особистий відчай, що стільки важливого повоєнного мистецтва було створено у XX столітті, але війни не закінчуються. Тому обрала працювати не з темою жертв війни, а вдивлятися в саме тіло війни з її кінетичною природою та цифровим слідом.