Літературною мовою може спілкуватися та людина, яка почала її вивчати нещодавно
Української мови в Донецьку практично не було. Хіба що у школах. Але якщо уроки російської були щодня, то українська вважалася другорядним предметом. Називали телячою мовою. Я й сам скаржився: “Для чого вона потрібна, якщо ми всі спілкуємося російською?” Учителів, які викладали українську, також не цінували. Тепер соромно. Якби зустрівся з тими викладачками, попросив би вибачення.
У родині всі спілкувалися російською. У дідуся та бабусі по лінії батька дуже рідко проскакували українські слова. Точно не знаю, але, можливо, вони народились і зростали в українськомовному середовищі. Щодо батьків моєї мами, то дідусь був із Курська, а бабуся зі Львівщини. Але я від них ніколи не чув української. Проте в нас були родичі на Заході України й улітку ми їздили до них. Вони спілкувалися далеко не літературною українською. Та коли я туди приїжджав, то переходив на їхню говірку. Іноді я навіть казав їм, що вони неправильно говорять. Наприклад: “Потрібно казати не “шо”, а “що”. І все ж таки діти мене дражнили “москалику-рогалику”. Але я огризався: “Слухайте, Донецьк це Україна. Чого називаєте мене москалем? Я не москаль, я українець”. Однак мої останні уроки української мови були 1991 року в середній школі.
Але ж ми живемо в Україні. Мабуть, логічно перейти на державну мову
У Донецьку працював автомеханіком на підприємстві, що було філією київської організації. Коли в центральному офісі запровадили перехід документообігу на українську мову, стало трішки лячно, адже в нас чимало технічних термінів. Пам’ятаю спілкування з колегами. Тоді я замислився і сказав: “Але ж ми живемо в Україні. Мабуть, логічно перейти на державну мову”.
Війна застала мене в Донецьку. Я мав проукраїнську позицію завжди, але водночас росіян вважав братами. Але це було до 2014-го. А після всього, що сталося, Раша пішла за кораблем. Так, Донецьк був російськомовним, але ніхто ніколи не казав, що це “исконно русский город”, як говорили, наприклад, в Одесі. Проте саме туди ми з дружиною та дітьми втекли від війни наприкінці 2014 року. Чому обрали Одесу? Бо лише там знайомі запропонували житло на перший період.
Їхали фактично в нікуди, маючи страшенну відразу до росіян і всього російського. Виникла оскома на штрихкод 46 усі рашистські товари принципово перестали купувати. Але спілкуватися українською так і не наважилися. Коли почав працювати таксистом, зрідка серед пасажирів траплялися українськомовні. Але я вловлював на слух, що вони нещодавно перейшли з російської. Запитував, і люди це підтверджували. Заздрив їм по-білому. Розумів, наскільки це складно. В Одесі нереально зануритися в українськомовне середовище, бо тут його просто немає. Звісно, я розумів українську, умів нею читати, але не було досвіду спілкування. А його у книжках не вичитаєш. Я це усвідомлював, але, враховуючи неактуальність української в Одесі, якось не заморочувався. Проблем і так вистачало. Сам себе виправдовував. Мовляв, тут ніхто не розмовляє українською. Або ж незручно, якщо буду “бекати-мекати”. Стандартні відмазки.
У вас така гарна українська, хочу слухати далі
А потім 2022 рік. Ми втекли від війни з Донецька, а рашисти нас дістали ракетами в Одесі. Тоді багато російськомовних почало переходити на українську. Серед них знайоме подружжя керівники моєї дружини. Він народився в Росії, але дитиною переїхав в Україну, вона тривалий час жила і працювала в Раші. Але ці люди мають проукраїнську позицію, волонтерять. Тільки-но вони перейшли на українську, то неправильно вживали деякі слова, і я їх виправляв. На це вони мені сказали: “Ти ж знаєш українську краще за нас. Чому досі не перейшов?” Я й сам подумав: “Чому? Я ж українець, тут народився, то чому не можу спілкуватись українською?” Того ж дня вирішив, що я буду розмовляти тільки українською для мене рашистської немає.
Спочатку було складно суржик, згадування слів, пошук відповідників. На головному екрані телефона з’явився словник, усі ґаджети перевів на українську. На кухні поставив спеціальну дошку й разом із дружиною записували маркерами складні слова. Час від часу піддивлялися, але потім я ту дошку забрав. У дружини чудова пам’ять, а я часто роблю дописи в соцмережах, відточуючи правопис. Хоча деякі речі я пам’ятаю ще зі школи, постійно намагаюся вдосконалювати знання.
Отож 46 років із своїх 49 я спілкувався рашистською, а нині люди думають, що я виріс в українськомовній родині. Спілкуюся правильною українською, яку зустріти дуже складно. Адже всюди є певні діалекти. За моїми спостереженнями, крім філологів, літературною мовою може спілкуватися та людина, яка почала її вивчати нещодавно. Як я.
До мене ставилися по-іншому, ніж якби я розмовляв рашистською. Відчував до себе повагу
Іноді мені закидали: “Та ти все одно мислиш рашистською”. А я чітко пам’ятаю, що мислити українською почав на третій місяць, відколи на неї перейшов.
У таксі я чітко орієнтувався щодо свого рівня української. Спочатку вгадували: “А українська не ваша рідна”. Потім нічого не казали, й у певний момент я вже став чути: “О, у вас така українська. А ви звідки?” або ж “Ви що із Західної?” Відповідав: “Я з Донецька”. І тут тиша. Люди впадали у ступор. Якось віз пасажирку, й переважно я їй щось розповідав. Раптом у неї задзвонив телефон. Я замовк, а дівчина каже: “Ні, продовжуйте розповідати. Я відбила дзвінок. У вас така гарна українська, хочу слухати далі”. Тоді зрозумів, що я вийшов на справді непоганий рівень.
А якось стався протилежний випадок. Чергове замовлення таксі, в автівку сідає пані поважного віку. Через певний час переходимо до мовного питання, й одеситка миттєво зносить мені дах. Мовляв, вона спілкується не рашистською, а одеською. Хоча тут немає чому дивуватися за 10 років життя в Одесі чув таку маячню періодично.
Узимку 2024-го підвозив на таксі літнього чоловіка. Розговорилися, й він сказав, що для нього еталоном президента був Янукович. І тоді я йому розповів, хто такий Янукович, хто його поставив і що відбувалося в Донецьку. Всі в Україні вважають, що Донецьк злили донеччани. Ні, це зробила прорашистська влада. Я ходив на проукраїнські мітинги, бачив, якими вони були багатотисячними, а також бачив, як привозили тітушок із міст навколо Донецька. Уздовж Кальміуса було припарковано безліч бусів, і цей керований натовп молодиків мітингував під рашистськими прапорами. Дехто стояв за гроші, хтось за ідею. Я жив у центрі міста й відстежував усю хронологію. Отож, коли я розповів все це своєму пасажирові, він цілком серйозно запитав: “То що? Насправді на нас Росія напала?”
2022-го вирішив стати на військовий облік. Маю фізичні вади фіксовані й невиліковні. Відповідно перед цим я зібрав медичні висновки, щоб піти підготовленим. Це збіглося з моїм переходом на українську. Тому мені треба було опанувати певні медичні терміни поперек, крижовий відділ хребта, суглоби. Коли починав спілкуватися що в лікарні, що в ТЦК знезброював людей своєю українською. До мене ставилися по-іншому, ніж якби я розмовляв рашистською. Відчував до себе повагу. Це дуже надихало. При тому, що тоді я повністю не опанував української. До речі, тоді в ТЦК мене визнали обмежено придатним. Але 2025 року після зміни в законах мені довелося перепроходити ВЛК. Зрештою я опинився в армії, бо від неї ніколи не ховався. Вихований так: треба боронити країну, якщо на неї напали. Нині фізично нездатний це робити, але служу в бойовій частині, де зважають на мої вади. Наприклад, не можу носити бронежилет через велике навантаження на спину. Проте виконую певні корисні речі.
Нині в армії реально складно з українською. Я в Донецькій області, і тут багато місцевих, які залишилися російськомовними. Керівництво намагається переходити на українську, але до солдатів ніхто не має ніяких претензій із цього приводу. Переважає страшний суржик. Люди, які з дитинства ним спілкуються, не переймаються, а в мене від нього вуха в’януть. Це ж українська мова, зґвалтована рашистською. Тому виправляю співрозмовників. Дехто це сприймає і навіть просить: “Ти мене виправляй. Я хочу опанувати українську”, а інші кажуть: “Я все життя так говорив і далі буду”.
Коли люди суржикують, рашисти ці слова розуміють краще, ніж чисту українську. Адже суржик це рашистські слова, тільки з українським акцентом. Наприклад, “беремена”, “ресниці”, “больниця” рашист це зрозуміє, а коли ви скажете “вагітна”, “вії”, “лікарня” ні. Українська стала індикатором “свій чужий” у прифронтових містах. Місцеві прислуховуються до мови. Якщо лунає рашистська, як зрозуміти, що це українці?
Для себе відкриваю багато тонкощів української. Звик, що в рашистів “масло” це все. А в українській: вершкове масло, соняшникова чи кукурудзяна олія. Якщо йдеться про технічні змащувальні рідини, то рідка це олива, а густа мастило. Або візьмімо слова “закрити” й “зачинити”. Крамницю можна закрити й зачинити: зачиняють на перерву чи на ніч, а закривають, коли вона припиняє існування. Чи ще цікаво: очі ми заплющуємо, а закриваємо їх лише раз коли вмираємо. І таких слів багато, про які я дізнаюся і розповідаю людям. Хоча бувають помилки правопису навіть на законодавчому рівні, наприклад у Правилах дорожнього руху.
Не вважаю себе великим знавцем української мови, але люди самі кажуть про мій рівень. І я пишаюся цим. Коли ж мені говорять: “Яка різниця, якою мовою розмовляти? Нас бомблять, завтра тебе не стане і все”. Відповідаю: “Я помру зі своєю рідною мовою в голові”. І більше мені не треба нікому нічого доводити.
Українська стала індикатором “свій чужий” у прифронтових містах
Я не мовний радикал, не принижую людей через мову, а просто даю поради і маю на це право. Бо я 46 років розмовляв рашистською, але зумів опанувати українську. І це без жодних курсів: просто в житті тримався за неї, практикував. От важлива порада: якщо вирішили перейти на українську, зробіть це, як я, і на російську більше ніколи не повертайтеся. Хоча буває, що люди опановують українську, але лишаються двомовними. Наприклад, на роботі спілкуються українською, а з власними дітьми рашистською. Це абсурд.
Ви можете спілкуватися рашистською. Нічого страшного. Але не вигороджуйте й не захищайте її. Навіть якщо вам зробили зауваження, зрозумійте одне: ви українець, живете в Україні, тож із вашою рашистською мовою ви на другому місці. Не варто починати сперечатися чи розповідати, мовляв, яка різниця чи мої батьки так спілкувалися. Просто зупиніться, змініть тему або вибачтеся. Чи будьте відверті: багато людей хоче опанувати українську, але живе у російськомовному середовищі, і їм це важко. Просто не захищайте нічого рашистського і конфліктів не буде.