Гарантії безпеки: чому Тайвань може навчити Україну і чому Україна може навчити Тайвань

Гарантії безпеки можна було б уявити як своєрідний непробивний щит, що захищає країну від будь-якої небезпеки. Але жодні міжнародні гарантії не захищають від апокаліпсиса, створеного людьми чи  вищим промислом. Тому вислів про наявність гарантій радше варто сприймати як запобігання найгіршому, чому можна запобігти. Прогнозовані загрози при цьому можуть мати різну природу, не тільки суто воєнну. Тож, відповідно, різними можуть бути й інструменти захисту. Збройні сили Тайваню проводять планові навчання, фото: gettyimagesГарантії: зовнішні та внутрішні, військові й невійськові, їх поєднання та комбінаціїЗокрема, відомі зобов’язання колективної оборони, які існують у межах НАТО та у відносинах США з ключовими союзниками. Це переплетіння колективних інтересів та воєнної взаємодії через спільні закупівлі, перехресне базування, навчання, командування, воєнну логістику. Також може бути зовнішня військова допомога без обіцянки спільно воювати – зокрема у розбудові фортифікацій, постачанні озброєнь, тренуваннях. Прикладів багато; іноді важко провести межу з колективною обороною, як у випадку взаємодії США та провідних країн з Ізраїлем і Тайванем. запуск американської артилерійської ракетної системи HIMARS на базі Цзюпен у Піндуні, Тайвань, фото: gettyimagesМожуть бути невійськові інструменти, які створюють рамки поведінки, вихід за які ризикований для агресора. Тут можна знайти широкий набір прикладів – від Будапештського меморандуму до ШОС.Важко знайти приклад – можливо, таких не існує – коли гарантії були б засновані виключно на зовнішніх інструментах. У більшості випадків це комбінація національних і зовнішніх інструментів. У цій комбінації важливі пропорції та, так би мовити,  вартість “пакета”.Надмірне покладання на внутрішні інструменти може перевантажити економіку і зробити країну довічним реципієнтом зовнішньої допомоги. З іншого боку, надмірне покладання на зовнішні інструменти робить країну вразливою для політичного та економічного тиску. Агресор може спробувати імплантувати в політичну й економічну систему потенційних бенефіціарів зовнішньої агресії, а внутрішній хаос у слабкій країні під значними гарантіями, зрозуміло, вестиме до зменшення готовності з боку гарантів виконувати свої зобов’язання.Оцінки того, які інструменти ефективні, а які – ні, залежать від історичних прецедентів, і це може бути дуже неточна оцінка. На країни НАТО не було зовнішнього нападу, тому прийнято вважати, що гарантії НАТО надійні. Але якби РФ не наважилася на агресію проти України – і тоді запевнення Будапештського меморандуму могли б вважатися ефективними гарантіями. Система відносин навколо демаркації кордонів, яка стала основою ШОС, тривалий час підтримувала китайсько-російський баланс інтересів у Центральній Азії. Однак ШОС ніяк не допоміг Ірану залучити Китай і РФ до захисту від американо-ізраїльських ударів по ядерних об’єктах Ірану. Гарантії Ізраїлю завжди вели його до перемог у війнах. Однак ці гарантії визначальною мірою покладаються на здатність Ізраїлю захищати самого себе і не перетворювати очікування допомоги з боку гарантів на безпековий фетиш. Але так само очевидно, що якби Ізраїль зазнав колись поразки, політична та експертна думка щодо його міжнародних гарантій стала б такою ж невисокою, як і до запевнень Будапештського меморандуму, що, як виявилося, нічого не гарантували.фото: gettyimagesТож важко назвати інструменти, які надійно працюють, а які не варті уваги, якщо перебувати поза безпековою ситуацією конкретної країни. Тайвань – важливий для України приклад широкого пакета внутрішніх і зовнішніх інструментів безпеки. Але й Україна вже може дати Тайваню важливий досвід того, які інструменти працюють, а які створюють ілюзію безпеки. Загроза суверенітету Тайваню і України – спільне та відміннеПісля завершення Другої світової війни та політико-географічного розділення Китаю на континентальну Китайську Народну Республіку (КНР) та Республіку Китай (тобто Тайвань), яка пішла шляхом ліберального капіталізму, США фактично стали головним військовим союзником саме Тайваню. Саме уряд Тайваню представляв Китай у Раді Безпеки ООН.Ця схема вдосконалювалася, і після Корейської війни, що мала значні наслідки для безпекового мислення Заходу, у грудні 1954 року у Вашингтоні було підписано Договір про взаємну оборону між США та Республікою Китай (тобто Тайванем). Це був повноцінний оборонний союз, аналогічний американським угодам із Південною Кореєю та Японією. Договір передбачав, що у разі збройного нападу на Тайвань або прилеглі Пескадорські острови обидві сторони “вживуть спільних дій для відбиття нападу”, фактично зобов’язуючи США вступити у бойові дії. Також документ дозволяв розміщення американських військ і військових радників на острові для забезпечення спільної оборони. У 1950–1970-х роках на Тайвані постійно перебувало близько тридцяти тисяч американських військових, а американська авіація здійснювала патрулювання Тайванської протоки.Однак у 1970-х США здійснили стратегічний маневр із метою розколу між КНР та колишнім СРСР, який становив основну загрозу для Сполучених Штатів. Республіканський президент Річард Ніксон, за порадою видатного стратега Генрі Кіссінджера, “відірвав” КНР від радянського блоку. Континентальний Китай залишався комуністичним значно більшою мірою, ніж радянська імперія того часу, але погодився рухатися іншим геополітичним шляхом. За це влада КНР до кінця 1970-х отримала міжнародне визнання і місце в Раді Безпеки ООН. Це, треба визнати, кардинально наблизило кінець “холодної війни”, і через десять років радянської імперії та залишків її блоку не стало. Делегати від КНР на своїх нових місцях в ООН, 1972 рік, фото: gettyimagesСаме цей геополітичний трюк, як ми тепер знаємо, на наших очах намагався повторити Дональд Трамп. Але невдало: РФ зберегла вірність КНР, якої КНР не зберегла до колишнього СРСР.Відповідно, Тайвань майже втратив свій міжнародний статус і пов’язані з ним гарантії. З 1979 року США розірвали з ним дипломатичні відносини, американські війська й авіація залишили острів, а договір про спільну оборону, чинний до того чверть століття, втратив силу. Разом з тим, повної відмови США від Тайваню не відбулося. Комуністичний Китай у межах домовленостей зі США погодився відкласти питання статусу Тайваню на десятиліття і не створювати для нього загрози, якщо опція злиття залишатиметься в силі. Тобто Тайвань не проголошуватиме незалежність і вона не визнаватиметься міжнародною спільнотою.Тут бачимо головну відмінність між безпековим статусом Тайваню та України. Довгострокова стриманість Китаю щодо Тайваню зумовлена консенсусною позицією багатьох країн, що Тайвань формально не проголошує незалежність і не визнається провідними державами як суверенна країна. Натомість Україна отримала довгострокові запевнення РФ і провідних країн у безпеці як міжнародно визнана, зокрема й Росією, суверенна незалежна держава. Почавши широкомасштабну війну проти України, РФ не наважилася денонсувати визнання України незалежною суверенною державою. Натомість вона маскує свої наполегливі спроби позбавити Україну суверенітету де-факто неіснуючою загрозою для РФ, що нібито випливає з політики України чи навіть із самого факту її існування. Континентальна комуністична загроза Тайваню з боку Китаю, так само як російська загроза Україні, пов’язана з питанням суверенітету та незалежності.  Але в інший спосіб.КНР прагне не допустити відновлення суверенітету і незалежності Тайваню де-юре, щоб утримувати його в обмеженому коридорі можливостей. Це спростить позбавлення Тайваню суверенітету де-факто і встановлення ефективного контролю з боку КНР. До останнього часу це вдавалося. Але тепер є ознаки втрати Китаєм терпіння щодо статус-кво навколо Тайваню. Йому дедалі більше потрібен контроль над Тайванем де-факто, щоб створити умови для експансії КНР у дальню морську зону і світовий океан. І, можливо, Китай готовий заради цього воювати.Отже, загроза Тайваню є екзистенційною – це загроза самому існуванню. Російська загроза Україні теж екзистенційна, оскільки спрямована проти самого факту її існування. Але, на відміну від КНР щодо Тайваню, РФ вирішила позбавити Україну суверенітету й незалежності спочатку де-факто, поки не заперечуючи їх де-юре. І для цього вже почала війну, якої Китай поки що не розпочав. Зафіксуємо, що ця різниця є досить важливою, коли йдеться про міжнародні гарантії.російські танки в Україні, 2022 рік, фото: gettyimagesЯк влаштовані американські гарантії Тайваню – чому вони вчать УкраїнуПозбавивши Китайську Республіку на Тайвані міжнародного визнання з 1 січня 1979 року, США відразу ж заповнили цю прогалину Законом про відносини з Тайванем (Taiwan Relations Act, TRA), який набув чинності 10 квітня 1979 року. На відміну від попереднього оборонного договору з визнаним суверенним Тайванем, новий закон вже не містив зобов’язання воювати за Тайвань. Натомість США зобов’язалися “підтримувати спроможність Тайваню до самозахисту” та “зберігати здатність Сполучених Штатів протистояти застосуванню сили або іншим формам примусу”, які загрожували б безпеці острова. На практиці TRA забезпечив у США юридичну рамку для стабільних постачань Тайваню зброї, навчання тайванських військ, обміну розвідданими й логістичної підтримки.Умовно кажучи, “стаття 5” із фізичною присутністю американських військ перетворилася на інституціоналізований канал воєнної допомоги й політико-економічного стримування Китаю. Це схоже на модель гарантій США для Ізраїлю з тією різницею, що у випадку Тайваню йдеться не просто про спірні території, а про національний суверенітет.Через три роки після ухвалення зазначеного закону адміністрація Рональда Рейгана у 1982 році доповнила систему підтримки Тайваню “Шістьма запевненнями” (Six Assurances). Вони створили політичну рамку, яка в сучасній термінології забороняє США вирішувати долю Тайваню без Тайваню. Зокрема, США декларували, що не будуть узгоджувати з Китаєм постачання зброї Тайваню, тиснути на Тайвань щодо переговорів із КНР, змінювати політику підтримки Тайваню та відмовлятися від виконання закону TRA без згоди Конгресу.У нові часи адміністрація Дональда Трампа першого терміну розширила підтримку Тайваню. У 2018 році з’явився закон про подорожі на острів (Taiwan Travel Act 2018), яким дозволено офіційні візити (і цим у 2022 році скористалася спікер Палати представників від демократів Ненсі Пелосі). Закон TAIPEI Act 2020 року (абревіатура, що збігається з назвою столиці Тайваню, розшифровується як Taiwan Allies International Protection and Enhancement – міжнародний захист і сприяння союзникам Тайваню) зобов’язує уряд США допомагати партнерам Тайваню, які стикаються з тиском Пекіна, та сприяти участі острова в міжнародних організаціях.Адміністрація Джо Байдена просувала безпекові відносини з Тайванем через бюджетні програми, які іноді ухвалювалися єдиним законодавчим пакетом із підтримкою України та Ізраїлю. Водночас варто враховувати, що такі пакети не обов’язково були спрямовані насамперед на допомогу Тайваню; метою могло бути отримання голосів республіканців для підтримки інших ініціатив. Так чи інакше, у 2022 році був ухвалений закон США про підвищену стійкість Тайваню (Taiwan Enhanced Resilience Act), який прискорив закупівлі зброї через пряме бюджетне та грантове фінансування. У 2024 році, на продовження започаткованих бюджетних процедур, з’явилася Ініціатива безпекової кооперації з Тайванем (Taiwan Security Cooperation Initiative, TSCI), яку враховано в оборонному бюджеті США на 2025 рік і продовжено вже новою адміністрацією Дональда Трампа на 2026 рік.З 2019 по 2024 рік було схвалено понад двадцять великих оборонних контрактів Тайваню на американську зброю загальною вартістю понад 23 млрд дол., включно з новітніми модернізаціями F-16, протикорабельними ракетами Harpoon, системами Patriot PAC-3 MSE (версія з можливостями протиракетної оборони), реактивними комплексами HIMARS, новітніми повітряними дронами морського спостереження MQ-9B, засобами радіоелектронної боротьби та розвідки. Загальний обсяг постачань американської зброї Тайваню, починаючи з 1980-х, оцінюється у 50 млрд дол. Тобто інтенсивність постачань американської зброї Тайваню зросла з першим приходом Дональда Трампа до Білого дому.Президент Тайваню Лай Чін-де оглядає бойові стрільби за участю американських танків M1A2T. Тайвань, 10 липня 2025 року, фото: gettyimagesГеографія Тайваню значною мірою визначає логіку його оборони. Вузька Тайванська протока, шириною близько 130 кілометрів у найвужчій частині, робить десант складною операцією, однак із розвитком амфібійних сил КНР ризики для острова зросли. Народно-визвольна армія Китаю (НВАК) має сьогодні понад 370 бойових кораблів, включно з трьома авіаносцями, та близько 2 100 бойових літаків. Вони можуть забезпечити швидку перевагу КНР у повітрі й на морі, підтримувати високу інтенсивність ударів по території Тайваню і за відсутності капітуляції розпочати операцію військового вторгнення з континенту для окупації та контролю. Тайвань може протиставити цьому сили оборони чисельністю близько 150 тис. військових і до 2,5 млн резервістів. Але у разі великої війни з континентальним Китаєм ці сили могли б самостійно витримати лише коротку кампанію.Утримувати більші сили оборони і витрачати на оборону кардинально більше для Тайваню означало б ризик зупинки економічного розвитку та зростання внутрішньої соціальної й політичної напруги. При цьому баланс сил у великій війні залишався б недосяжним. Відповідно, Тайвань будує таку композицію спроможностей, щоб зробити будь-яку операцію КНР із воєнного примусу настільки дорогою, аби вона стала для керівництва в Пекіні високоризиковою навіть за повної концентрації ресурсів.Цю тайванську стратегію стримування воєнного нападу КНР часто позначають як стратегію дикобраза: його можна з’їсти, але зі смертельними наслідками для нападника – і він це має знати.Тайвань витрачає на оборону значні кошти, які може собі дозволити країна з населенням 23 млн і ВВП на рівні близько 800 млрд дол. за обмінним курсом. Це в рази більше, ніж у воюючій Україні зі значно більшим населенням. У 2024 році Тайвань витратив на оборону понад 19 млрд дол. На 2026 рік анонсоване значне збільшення оборонного бюджету – до приблизно 31 млрд дол., що становитиме більше як 3% ВВП. Значна частина цих коштів, імовірно, піде на закупівлю американської зброї. Тут очевидно, що європейська модель відносин США із союзниками за президентства Дональда Трампа має значно ширше застосування, ніж лише європейське.Тайванські берегові протикорабельні комплекси з ракетами Harpoon і власні протикорабельні ракети Hsiung Feng II і III на корветах і катамаранах (зокрема розраховані на великі китайські кораблі, які з’явилися після появи у КНР купленого в України “Варяга”), установки HIMARS із ракетами ATACMS, а також власні ракети Hsiung Feng II і III забезпечують ураження десантних кораблів (зокрема кораблів Type 728, які є версією десантних “Зубрів”, виготовлених Україною для КНР на верфі у Феодосії безпосередньо перед російською окупацією міста) і логістичних вузлів у прибережній зоні КНР.Системи Patriot PAC-3 MSE і власні тайванські системи ППО/ПРО Sky Bow III створюють зону перехоплення проти китайських балістичних ракет DF-16/DF-26 та крилатих ракет CJ-10. Флот F-16V Block 70 (програма закупівель передбачає 66 машин у виробництві) з новими радарами AESA і високоточними боєприпасами дає змогу перехоплювати авіацію НВАК ще на підходах до протоки. Окремо розгортається мережа дронів та безекіпажних катерів (БЕК), що створюють гнучку “зону заперечення доступу” у прибережних водах. Поки що немає інформації, наскільки тайванські БЕК будуть ефективними порівняно з українськими БЕК, які розчистили Чорне море від Чорноморського флоту РФ, але це однозначно сучасна та технологічна зброя.система ППО/ПРО Sky Bow III, фото: gettyimagesУ межах внутрішнього переозброєння Тайвань активно переходить до розосередженої структури управління військами, впроваджуючи мобільні пункти командування, системи зв’язку із захищеними каналами та розподілену логістику палива й боєприпасів. Усе це покликано підвищити живучість системи в умовах ракетних ударів по центрах управління. Значна увага приділяється кіберзахисту, резервному енергопостачанню критичних об’єктів і відновленню військової промисловості.Суттєвою частиною стримування воєнної агресії є економічна взаємозалежність Тайваню зі США та провідними країнами, яка виступає свого роду неписаною гарантією. Тайвань є світовим центром виробництва напівпровідників – тайванська компанія TSMC контролює до 70% глобального виробництва чипів. Будь-яке військове загострення спричинило б обвал ланцюгів постачання і завдало б збитків технологічним корпораціям самого ж континентального Китаю. Це підвищує ціну воєнної агресії.В підсумку набір писаних і неписаних міжнародних гарантій Тайваню, власна оборонна стратегія “дикобраза” десятиліттями забезпечували стабільність навколо острова, доки не спрацьовували тригери потенційної агресії – яким могло б бути проголошення незалежності. Цього не сталося, і, виходячи з поточного балансу політичних сил на Тайвані, в осяжній перспективі не очікується.Але сталося так, що стратегічне терпіння щодо віднесених Річардом Ніксоном і Мао Цзедуном на невизначене майбутнє термінів “уніфікації” почав утрачати сам Китай. За час правління Сі Цзіньпіна КНР рухалася від політики “мирного об’єднання” з Тайванем до моделі тиску із загрозою комбінованої блокади. Регулярні авіаційні й морські вторгнення в зони спостереження Тайваню стали звичними. Після 2023 року масштаб китайських навчань поблизу Тайваню почав нагадувати відпрацювання фактичної блокади. Посилюється інформаційна й економічна кампанія для виснаження тайванського суспільства: кібератаки, дезінформація, спроби впливу через бізнес і медіа. Зрештою на інформаційну поверхню спливла вимога Сі Цзіньпіна до підлеглих бути готовими до війни за Тайвань, починаючи з 2027 року.Внутрішня політика Тайваню під тиском КНР – чому може навчити досвід УкраїниУ 2020–2024 роках основний акцент китайської стратегії щодо Тайваню робився не на воєнному, а на інформаційному впливі. Пекін прагнув змінити саму структуру сприйняття в тайванському суспільстві, просуваючи ідею “мирного об’єднання” як природного варіанту розвитку. Відповіддю Тайваню стали програми медіаграмотності й контрпропаганди, що фінансуються урядом.Одночасно в цей період популярними стали оцінки, переважно у США, що до 2027 року Китай має плани підготуватися до воєнного поглинення Тайваню. Після великого пекінського параду у вересні цього року оцінки, у тому числі у США, знову змінилися. Тепер вважається, що Китай готує не вторгнення на острів, а “м’яке” поглинання економіки країни величезним флотом китайських воєнних кораблів і торговельних суден, які зроблять неможливими будь-які інші політичні, економічні й суспільні відносини Тайваню, крім як із КНР.Загалом плани КНР щодо Тайваню залишаються великою загадкою. Не зважаючи на те, що у глибинах непрозорої китайської політики інтереси можуть бути стабільними з покоління в покоління керівників, вибір інструментів може бути плинним. Наміри КНР щодо встановлення контролю над Тайванем видаються безперечними, однак використання інструменту війни не обов’язково стало пріоритетним. Значною мірою на КНР міг вплинути провальний досвід РФ зі встановлення контролю над Україною воєнною силою. Якщо уявити собі китайське “відтворення” публічного сюжету із засіданням російської ради безпеки щодо підтримки рішення розпочати широкомасштабний воєнний напад на Україну в лютому 2022 року, не виключено, що більшість вищих китайських чиновників висловилися б, що ще не всі невоєнні інструменти встановлення контролю та поглинання Тайваню вичерпані.Слід констатувати , що сьогодні і сам Тайвань у питаннях безпеки перебуває під впливом політичного розлому, що існує між двома головними партіями, які на чолі коаліцій і блоків чергуються при владі. Демократична прогресивна партія (ДПП), яка сформувалася вже на незалежному Тайвані, схильна рухатися до проголошення незалежності. Націоналістична партія (так перекладається Гоміндан), що до 1949 року була правлячою в континентальному Китаї, а потім втекла від комуністичних військ на Тайвань, схильна шукати шляхи до зближення з КНР, незважаючи на історичну ворожнечу. На практиці це означає, що курс кожного обраного президента і кожної сформованої за результатами виборів парламентської більшості істотно впливають на те, наскільки Тайвань політично й економічно відкритий до Китаю. І, відповідно на те, що в Пекіні вважають “прийнятним” чи “неприйнятним” у поведінці Тайваню.Історія економічної кооперації Тайваню з КНР загалом успішна. І в цьому ще одна відмінність відносин КНР та Тайваню від відносин Україна-РФ. “Міжкитайські” відносини можуть нести ризик, але досі вони були безконфліктними. При цьому КНР шукала тайванські інвестиції, а не навпаки. Уже економічно розвинений і інтегрований у міжнародну економіку Тайвань же на певному етапі шукав у слаборозвиненому Китаї об’єкти інвестування.Ця історія почалася з двох майже одночасних з історичного погляду подій – втрати Тайванем міжнародного статусу “справжнього Китаю” та, після смерті Мао Цзедуна, нового курсу КНР на міжнародну відкритість, економічні реформи та технологічний розвиток у взаємодії із Заходом при збереженні комуністичної ідеології. У 1990–2000-ті роки торговельні та інвестиційні зв’язки Тайваню з материком постійно зростали. КНР створювала великі населені вільні економічні зони в наближенні до Тайваню, розраховуючи на тайванські інвестиції та тайванську міжнародну економічну й фінансову логістику. Інвестиції, ланцюги постачання, бізнес-партнерства й культурні обміни створили матеріальні зв’язки, які значною мірою виконували роль “подушки безпеки”, робили воєнну агресію КНР неактуальною і давали двом Китаям розвиватися у сформованій Заходом міжнародній системі, зберігаючи власні моделі розвитку.Правління Гоміндану у 2008–2016 роках привело до рекордного рівня торгівлі з КНР. Але паралельно – до проникнення КНР у критичні острівні інфраструктури: енергетику, фінанси, транспорт. Після 2010 року КНР активно розширила присутність у сферах туризму, освіти, фінансів та медіа – формуючи мережу економічної та інформаційної залежності Тайваню, яка мала б поступово замінити воєнне залякування “внутрішньою адаптацією” Тайваню до китайських норм. У підсумку третина експорту Тайваню припадає на КНР, на США – удвічі менше. Частка КНР у сукупних тайванських інвестиціях перевищує 90 млрд дол.Іншими словами, економіка наблизила КНР до тайванської політики. Пекін цілеспрямовано використовує виборчі цикли на острові для диференціації політиків – із метою підтримки лояльних і усунення нелояльних – та для посилення інформаційного тиску. За оцінками, напередодні виборів 2024 року кількість спроб проникнення в тайванські ІТ-інфраструктури збільшилася у шість разів порівняно з роком раніше. Фіксувалася поява в соцмережах понад десяти тисяч бот-акаунтів, які імітували внутрішні дискусії щодо доцільності “мирного возз’єднання”.столиця Тайваню Тайбей, фото: gettyimagesПолітика Тайваню є очевидним інтересом для КНР. Причому тайванська політика змінюється у прозорий для КНР спосіб (зворотне не так: політика в Пекіні також регулярно оновлюється, однак через непрозорі елітарні зміни, які можуть нести як війну, так і мир). Тому контроль політичних процесів на Тайвані може бути ключем до ефективного контролю всього Тайваню, застосування якого простіше й дешевше за застосування воєнної сили.Таким чином, Тайвань наблизився до “пастки стабільності”, яка поступово формувалася з 1980-х: зменшення ризику війни супроводжується ризиком втрати суверенітету і незалежності невоєнними методами. Економічна співпраця може на певному етапі стати інструментом агресії, навіть якщо агресивні наміри не проголошуються. А якщо дивитися на досвід України, реверс у невоєнному поглинанні може дуже швидко відроджувати плани воєнної агресії.Тут ще одна відмінність ситуації навколо Тайваню і навколо України. Україна вже пройшла досвід того, як стрімкі внутрішньополітичні зміни впливають на агресивність сусідньої країни з імперськими рефлексіями. Більше того, Україна має досвід того, що політична дестабілізація на певному етапі може використовуватися агресором для підготовки війни, коли вона вже стає ідеєю фікс. Тайвань цього досвіду не має і може не бачити політичних та економічних загроз там, де їх уже бачить Україна.Неправильно думати, що Тайвань не помічає спроб контролю з боку КНР. Після спроб купівлі китайськими структурами частки у тайванських медіа 2019 року уряд ухвалив пакет законів про національну безпеку, які обмежують контроль з боку іноземних осіб над стратегічними підприємствами та медіа. Ці кроки значно зменшили рівень проникнення політичного капіталу КНР і збільшили імунітет до зовнішнього втручання. Але Тайвань, який не стикався з агресією, спричиненою власною, цілком демократичною внутрішньою політикою, може не усвідомлювати, наскільки наполегливим може бути зовнішній намір контролю. А ще –  наскільки він може ставати “голодним” до війни в разі позбавлення інструментів контролю, до яких агресор звик. Причому ці інструменти можуть бути замасковані під “подушку безпеки”.***Дивлячись на різноманіття інструментів для гарантій безпеки, які застосовував Тайвань, головний урок для України полягає в тому, що навіть історичний злам, який може здаватися зрадою з боку США і Заходу, не є причиною відмовлятися від американської зброї та комунікації із Заходом та сумніватися у цінності суверенітету й незалежності. Вони потрібні самій країні, а не зовнішнім гарантам. Сила США надзвичайна, і навіть її маргінального залучення може бути достатньо, щоб компенсувати дефіцит обороноздатності та стримати агресію сильнішого у воєнному відношенні ворога.Те, чому Україна може навчити Тайвань, – це те, що прагнення до суверенітету й незалежності має бути таким само безкомпромісним, як намір агресора до агресії та контролю. Це стосується навіть часів, коли ворог маскує агресивні наміри під “подушку безпеки” у вигляді економічної кооперації та політичної взаємодії. Агресор не зупиниться в невоєнній експансії, доки його не зупинять. А якщо це станеться, він легко перейде до спроби воєнної експансії. Остання ж не припиниться, доки не буде припинена зустрічною воєнною силою.ЗСУ, фото: gettyimagesМатеріал підготовлено у співпраці з Консорціумом оборонної інформації (CDI), проєктом, який об’єднав українські аналітичні та дослідницькі організації та спрямований на посилення інформаційної підтримки й аналітичного забезпечення у сфері національної безпеки, оборони й геополітики.