“Гуркіт почав стихати, і я побачила, як зі сходу летять сотні лелек”

Щоб берегти традиції, потрібно поєднувати їх із сучасними мотивами

Скільки себе пам’ятаю, я весь час щось клеїла, малювала, складала, ліпила. Туфлі з картону, сукні з підручних матеріалів, якісь намиста, прикраси для волосся, іграшки. На вулиці було багато дівчат, і всі творчі. Ми жили біля лісу. Ходили в походи, виготовляли різні оздоби з трави, квітів, листя. Нас надихав лісовий дух. А якось знайшли зарості липчиці й вирішили переодягнутися в індіанців. Обчіпляли липчицею руки, пояси, ноги, а потім ледве з неї виплуталися. Уже через роки зі старшою сестрою згадували ці пригоди і сміялися, як то ми не здогадалися ще на голову прилаштувати вінка.

Тато був майстер на всі руки. Любив виготовляти різноманітні, як він казав, делікатні штуки. Коли моєму синові Ярославу було 3 роки, тато зробив пташку з пінопласту, прикрасив пір’ям. Тепер синові 26. Пташечка досі в нас. А мама вишивала. Гладдю, хрестиком. І таких рушників не було більше ні в кого, бо всі узори були оригінальні, їх малював тато. Я вишивати не люблю. Для мене то довго й одноманітно. Мені до вподоби постійно придумувати щось нове. Колись на уроці трудового навчання у школі потрібно було вишити серветку. Купили картинку з півником, але мого терпіння вистачило на кілька хрестиків.

Для мене творчість це незвичний погляд на звичні речі. Коли дивишся на предмет, у якому тисячі людей бачать щось узагалі неважливе, в голові вже вимальовується, що з того можна створити. Колись робила іграшкового ангела. І мені треба було виготовити йому валянки, але я ніяк не могла знайти потрібного матеріалу. А тоді зайшла в магазин і побачила дитячі махрові шкарпетки. Пазл склався.

Коли працювала у школі, а потім у дитячому садку, то всі декорації до свят були мої. Щойно дійство починалося, мені вже хотілося швидше зняти ті декорації здавалося, що можна було зробити ще краще. Колись знайома психологиня сказала: “Ти ж знаєш, що не існує ідеалу?” Проте все одно я завжди була переконана, що до нього потрібно прагнути. Я перфекціоністка. А ще ніколи не любила повторювати сценарії та декорації. Одразу після свята все викидала й на наступний захід робила нові.

Активно займатися творчістю почала десь із 20102011 років. Тоді знайомі подарували книжку “Вишивка стрічками”. Моя творчість регулюється сезонно. Улітку це оздоби зі стрічок, узимку вироби із соломи, дідухи, ялинкові прикраси. Восени підготовка соломи та сухоцвітів для майбутніх виробів.

Найбільше подобається робити павуки та дідухи. Любов до дідухів у мене також із дитинства. На Різдво батьки завжди ставили дідух. Самі вирощували, жали, сушили жито, пшеницю. Самі в’язали дідух. А ще в нас був сусід на прізвище Дідух.

Дідухи це традиційно український виріб. Звісно, в багатьох країнах світу також є вироби із соломи, певні традиції, пов’язані з обжинками. Але це літні звичаї. У деяких європейських країнах роблять вінки, композиції із соломи. А от солом’яний дідух як символ Різдва це наше, українське.

Щодо павуків, які в Україні виготовляють лише на Різдво як оберіг для дому, котрий захищає оселю протягом року, і спалюють його перед наступним Різдвом, то ці вироби в деяких країнах поширеніші. Наприклад, у країнах Балтії павуків дарують на день народження, весілля, Великдень, родини чи хрещення дитини.

Уперше про павука із соломи я дізналася 15 років тому й відтоді загорілася бажанням прикрасити ним оселю. Кілька років тому знайшла в інтернеті майстриню. Але коли захотіла замовити, майстриня сказала, що переслати павука не зможе, бо він ламкий. І тоді я вирішила: ну що ж, у мене є дві руки й бажання. Отже, все зможу зробити. Я посіяла дві жмені жита. Першого врожаю вистачило і на павука, і на дідух. Це стало початком створення домашньої “стодоли”.

Щороку сію жито, пшеницю та овес по сотці кожної культури, а також квіти та трави для сухоцвітів. Усі рослини сама жну, сушу, спочатку надворі, потім у теплиці. Перед настанням перших холодів усі сухоцвіти та висушені колоски переселяються до хати, тому що в теплиці виникає волога.

Сини створили мені сторінку в інстаграмі, яка так і називається “Стодола”. Хлопці викладають мої вироби, розробили дизайн візитівок. Тож це вже наше спільне хобі. Я виробник, а сини мої маркетологи. Хоча я й виготовляю вироби на замовлення, але найбільше люблю проводити майстеркласи. Там наповнююся позитивними емоціями захоплення, зацікавленість в очах і дітей, і дорослих. Люблю також брати участь у благодійних ярмарках. Ніколи не забуду, як у Вінниці жінка була в захваті від побаченого на виставці дідуха. Це для неї був символ дитинства, вона нюхала його, розглядала зі сльозами на очах і, звісно, придбала.

До всіх своїх виробів додаю сучасні елементи. Хоча деякі майстрині кажуть, що дідухи не можна прикрашати квітами, стрічками тощо. Але життя не стоїть на місці. Щоб берегти традиції, потрібно поєднувати їх із сучасними мотивами.

Інтернет-знайомство звело із жінкою, яка в перші дні вторг­нення виїхала з Києва в Литву. У Вільнюсі підтримала місцева влада. Ця жінка з іншими переселенками знайомила литовців з українською культурою, традиціями. Вони робили різдвяні зустрічі, виставку виробів українських майстрів. На тій виставці були представлені мої солом’яні ангели із жовто-блакитними стрічками, їх використали як сувеніри для гостей заходу.

За період повномасштабної війни я провела декілька десятків майстеркласів у різних містах України. Зокрема це були благодійні майстеркласи, завдяки яким вдавалося збирати кошти на підтримку Збройних сил України.

У грудні 2017 року поблизу села Водяне Волноваського району від кулі снайпера загинув мій чоловік Анатолій Іванович Твердола. Він був патріот, це проявлялося навіть у його зовнішньому вигляді носив козацького чуба-оселедця та вуса. Толя під час АТО кілька разів із волонтерами їздив на передову, а на початку 2017 року пішов добровольцем, підписавши контракт із 59-ю окремою мотопіхотною бригадою імені Якова Гандзюка. Служив командиром взводу в 9-му окремому батальйоні “Вінницькі Скіфи”. Знаю багатьох хлопців, які служили разом із ним і продовжують захищати Україну. З деякими спілкуюся і стараюся підтримати збори для цього батальйону.

Завжди знала, що Толя піде воювати. Він це вирішив після перших поїздок на фронт. Коли був там, то я жила два дні через два. Два дні, доки він на позиції, минали в очікуванні дзвінка, й лише коли виходив із позицій, я могла вдихнути повітря на повні груди.

У нас ніколи не було сварок. Ми приймали одне одного з усіма плюсами та мінусами. Ось це і є любов. Розуміти, що попереду можуть бути не лише салюти та феєрверки, що може бути й нестерпно боляче, але все одно бути поряд. Минуло шість років, а я досі на нього чекаю.

Коли чоловік був на передовій, то сміявся, що всі передачі від мене впізнавав з першого погляду. Коробки та пакети я обв’язувала кольоровими стрічками. Толя був добрий, мені з ним пощастило. Жалів мене. Я ніколи не працювала надривно, не було в нас величезного господарства, як це стереотипно накинуто жителям сіл. А ще Толя, як і наші сини, залюбки готував, бо я не любила це робити. Єдине, що мені подобається на кухні, ліпити вареники, оздоблюючи краєчки косичками чи завитками. Тож, маючи трьох дорослих чоловіків, до кухні я не була прив’язана. Натомість у мене був час на захоплення, рукоділля. Усе це Толя підтримував, часто щось підказував чи допомагав. Він же облаштував мені майстерню в нашій спальні.

Після загибелі чоловіка я майже пів року туди не заходила. Спала в іншій кімнаті. Потім було бажання все зібрати і спалити, згодом хотіла роздати. Років два-три взагалі нічого не робила, заходила в кімнату й починалася істерика. Перші дні, коли син був удома, він мене виносив із кімнати. Потім діти поїхали. Я лишилася сама й вирішила, що не заходитиму в майстерню, не ятритиму душі. За три роки мене попросили зробити якийсь виріб. Поступово я повернулася до рукоділля.

Віршів у мене небагато. Трохи писала в юності. Переважно про природу, життя. Це завжди вірші-моменти. От іду лісом і рядки про мінливість і красу осені самі народжуються в голові. Загибель чоловіка також вилилася в гіркі вірші, які я писала протягом року. А потім як відрізало, більше не писалося. Єдиний вірш з’явився під час повномасштабної війни після похорону загиблого воїна, доброго чоловікового товариша. Разом із ним ховали одразу трьох військових. Цей вірш став ніби ілюстрацією до сну, який наснився за декілька місяців до повномасштабного вторгнення. Уві сні я вийшла на подвір’я, був ранок, і стояв жахливий гул, страшний гуркіт, від якого здригалася земля. Я розуміла, що це війна. А потім гуркіт почав стихати і я побачила, як зі сходу летять сотні лелек. Їх було так багато, що не видно неба. Лелеки летіли, сідали на моє подвір’я, а я розуміла, що серед них є мій мій Толя, але ніяк не могла його знайти. У березні ­2022-го, на похороні загиблого героя, гайсинчанина Олександра Котенка в мене перед очима постав той мій віщий сон:

Куди ж ви, хлопці?

І навіщо вам ті крила?

Час відлітати в вирій?

Навесні?

Чи ж ви земні стежки всі сходили?

І справи завершилися земні?

Чекайте, хлопці!

А на кого ж хата?

І як без нареченого весілля?

Ще не народжене дитя уже без тата.

… Світ втратив розум.

Жах і божевілля.

Твоє життя земля спиває по краплині.

І повернутися назад уже несила.

А небеса такі безмежно сині!

Куди ж ви, хлопці!?

… За спиною крила.

За рік до початку бойових дій на Донбасі я спілкувалась із жінкою, яка приїхала із заробітків з Москви. Вона тоді казала: “Ви навіть не уявляєте, як вони нас ненавидять”. А з 2014 року я взагалі була точно впевнена, що рано чи пізно АТО має рвонути й перерости у велику війну. Мій Толя, пригадуючи строкову армійську службу в колишньому Союзі, завжди розповідав, що діди-росіяни з особливим задоволенням найбільше знущалися саме з українців. Вони ненавиділи нас завжди.

Ми з чоловіком обоє підтримували ідеї Майдану, вірили: нарешті країна зміниться, нарешті відірвемося від Росії з її радянщиною. Радянський Союз у мене асоціюється зі згадками про те, як важко жили мої батьки, які вони були бідні. Коли дивлюсь у дзеркало на себе і згадую маму у своєму віці, то розумію, що це небо й земля, настільки вона була виснажена й розтоптана непосильною працею.

У перші дні вторгнення мене скував жах. Я лежала фізично не могла встати з ліжка. Діти просили, вмовляли, сварили. А коли почали з’являтися новини про звірства, які чинять росіяни, син приїхав і сказав: “Бери себе в руки й підіймайся! Аби, якщо вони прийдуть, ти мала силу бодай плюнути в мордяку!”

Тепер у мене постійно подвійні відчуття. З одного боку, дивишся на весь жах навколо й опускаються руки. А з іншого боку, потрібно жити, працювати. Буває, ввечері лягаю спати з купою планів на наступний день, а вранці не хочу нічого. У серці біль, горе, яке перекриває все, а в голові самі собою живуть ідеї для творчості. Таке роздвоєне життя.