“Бачити смерть не страшно – важко переживати загибель всесвіту, до якого доторкнувся”

Олена Соколік пішла у військо після мобілізації чоловіка й сина

Позивний “Гюрза” мені чоловік вигадав. Питаю: “Це тому, що в мене зріст метр п’ятдесят, як у цієї змії довжина?” Взагалі думала, що він мене язвою назве.

Народилась і до 30 років жила в Казахстані. Баба з дідом, мамині батьки, поїхали з України, коли тут замість платні в радгоспах ставили палички в зошит відзначали трудодні. Дідусь бабусю сильно кохав і старався, щоб вона менше працювала. Мандрували Радянським Союзом, доки не опинилися в Казахстані. А тато мій із Вінницької області. У Казахстан приїхав після армії слідом за сестрою.

У нас була тупикова станція, маленьке місто, де все крутилося довкола мідних копалень. Жили там переважно гірники й колишні політичні в’язні. І з роботою було не дуже здебільшого для чоловіків на шахтах. Після школи сім років працювала санітаркою й заочно вчилася на електромеханіка гірничого обладнання. Згодом була електромонтером.

Спочатку повернутися в Україну вирішили мої батьки, а за рік і ми з чоловіком. 2006-го переїхали в Кагарлицький район на Київщині. Подумала, що сину, на той час п’ятикласнику, тут буде краще вчитися, ніж у Казахстані. Проте спершу він трішки з’їхав, і йому йшли на поступки, оскільки не знав мови. Але потім наздогнав і навіть у чомусь випереджав однолітків. У шостому класі викладачка англійської, наприклад, залишала його вести замість себе урок.

Після школи син відучився чотири курси на хіміко-фізичному факультеті Київського політеху. На п’ятий курс уже не пішов. Працював у Національному авіаційному університеті, потім армія. Перед повномасштабним вторгненням розробляв дизайн меблів. На війні він із червня 2022-го.

Ті, хто воюють проти України, для мене не люди. Неважливо, якої ти національності, все залежить від здатності мислити, виховання, менталітету. У Казахстані ми дружили з представниками різних народів. Ходили одне до одного на всі свята церковні, мусульманські.

У ЗСУ першим мобілізувався чоловік, але його комісували за станом здоров’я поставили помилковий діагноз. За пів року лікарняного він повернувся в армію, а за місяць я теж пішла у військкомат.

Це було моє свідоме рішення. Не вважаю, що молоді люди мають воювати. А в інтернеті мені один за одним траплялися відео з 20-річними в окопах. У чомусь це провина наша, дорослих, що діти нині на війні.

З військкомату мене спочатку виганяли. Місто маленьке всі знають, що чоловік із сином служать. Потім сказали медогляд пройти думали, що не повернуся. Але повернулася.

Запитували, чим я можу бути корисна, відповідала: “Тим, чого навчите”. Направили в 32-гу бригаду, бо тут чоловік. Потрапила в медроту санітаром. Їздила на курси до інструкторів, де отримувала знання з домедичної допомоги. Але цього мені було мало. Там подружилася з бойовою медикинею Катериною з 71-шої бригади. Дівчина зовсім юна, але воювала вже п’ятий рік. Вона пояснювала основні моменти, в яких теорія і практика розходяться. Досі спілкуємося.

Катерина молодша за мого сина. Переживаю за неї за фото бачу, що виходить на нуль. Не можу пояснити, але коли син уперше приїхав на ротацію, те, що побачила в його очах, я не хотіла б, щоб матері бачили в очах своїх дітей. З нуля повертаються інакшими.

Ідучи у військо, не думала, ким буду. Зі зброєю жахливо справляюся, як виявилося. Снайпера з мене не вийде точно. От лише сподобався американський кулемет браунінґ калібру 12,7 міліметра. Це така штука, що коли за неї берешся, то входиш в азарт. Навіть у якийсь момент пошкодувала, що пішла саме в санітари, а не в оператори-навідники.

Із лікувального відділення сама попросилася працювати на евакуації поранених. Адже вдячна кожному солдату, який виходить на передову. Отим простим хлопцям, які щодня нас захищають.

Сина не бачила рік. Востаннє ми зустрічалися, коли він приїжджав навчатися на офіцера, а я бігала з документами у військкомат. Зрідка спілкуємося в месенджері, бо йому нема коли.

Син став трішки іншим. Він і був дорослий, але наче став іще дорослішим. Адже відповідати лише за себе й коли від твого наказу залежать життя людей це різні речі.

Кажуть, на війні почуття потрібно вимикати, але це не завжди працює. Коли допомагаю просто розрізати одяг пораненого, в мені прокидається жалість. Хоча бажання завдати менше болю часто не на користь у нашій справі. Як привозять загиблих, іду допомагати перекласти тіло в мішок, а хлопці мене женуть. Але це не страшно ти розумієш, що віддаєш шану людині, зробивши все акуратно.

Хлопці не хочуть, щоб їм допомагали із загиблими. Оберігають жінок як свою матір, сестру, дружину. Щоб важке не піднімали чи, не дай Бог, не побачили чогось, що, на їхню думку, може шокувати. Не завжди можу прийняти таку опіку, бо сама сюди прийшла.

Якщо не знаю, що робити в якійсь ситуації, прошу допомоги, перепитую кілька разів. Я ж не медик за освітою. Боюся не впоратися, щось зробити неправильно. А ще боюся полону, але найбільше втратити рідних.

З чоловіком служимо в різних місцях. Поряд було би складно. Щоденний стандартний ранок подружжя розслабляв би. Нині майже не бачимося. Його лише раз відпустили до мене на день народження домовлявся заздалегідь.

Чоловік нині у відносно спокійному місці, проте я за всіх хвилююся. Щоранку маю ритуал: списуюся зі своїми хлопцями. Крім сина й чоловіка, служить брат, іще один брат у благодійній організації допомагає вивозити поранених. Пишу й чекаю, коли кожен відповість, що все норм. Якби не війна, то не дізналася б, як насправді люблять мене молодші брати. Я така людина, що маю все контролювати, але тепер дала своїм більше свободи.

Вірю, що все буде добре. Бо якщо не вірити, то навіщо далі жити? Слабкою мене хтось може зробити, тільки якщо скаже, що все, що я робила й роблю, марно. Для мене важливо бути потрібною.

Коли сідають батарейки, рятує спілкування. Взагалі стала інакше ставитися до людей. Щоразу радію, коли бачу когось знайомого живим і здоровим. Хочеться його просто обійняти. І робота мене радше підживлює, ніж утомлює. Коли була в лікувальному відділенні, то прийду на зміну, помию в палаті підлогу, поміняю постіль, пожартую, щоб усміхнулися, це всім додає енергії. Точно краще, ніж сидіти і страждати. Іноді впізнаю хлопців, із якими тренувалася на полігоні.

Прикро чути щось на зразок: “Навіщо вчитися такмеду, адже на позиціях буде медик?” Але ж ситуації різні бувають. І не завжди поруч є такий фахівець. Зрештою, бойовий медик не машина, його теж можуть поранити. Коли сперечаються, то іноді навіть хочеться вдарити, бо не лише собі, а й товаришу не зможе допомогти. Достукатися до таких допомагають їхні побратими з досвідом, особливо ті, що мали поранення й повернулись у стрій.

Відповідальне ставлення до навчання в нашій справі життєво важливе. Та ж м’язова пам’ять, що спрацює навіть в екстреній ситуації попри страх, емоції.

Є хлопці, які воюють від 2014-го. Один так і сказав, що досі у строю, бо на заняття з такмеду ходить обов’язково, хоча, здається, вже все знає. Від таких бійців довідалася, як термоковдрою зафіксувати таз, а також про те, що, коли в паховій зоні тампонуєш і неможливо перев’язку зробити, то можна флягу опуклою стороною чимось широким прив’язати, аби затиснула.

Багато чого дізналася на практиці. Нам, наприклад, не розповідали про окопну стопу. Я її побачила у хлопців уже тут. Тому завжди прошу на позиції брати дві пари чистих шкарпеток, згори туго не зашнуровувати берці, за кожної можливості давати ногам дихати. Якщо запустити, будуть погані наслідки шкіра на стопі сходить.

Надихають люди, які працюють від серця. Ось на стабілізаційному пункті іноді чергуємо з Лєною. Вона давно хотіла прийти до війська допомагати, але спочатку їй довелося подолати рак.

Від солдата з обмороженням першого ступеня декількох пальців на нозі якось почула: “А я списатися тепер зможу?” Тобто військовий уже на війні, але не зрозумів, для чого він тут. Не кажу таким нічого, навряд переконаю в чомусь за 20 хвилин дороги, просто по-людськи підтримую.

Деякі хлопці казали: “Ти в окопах не була, то нічого нам не розповідай”. І я справді не знаю, як повела б себе на передовій.

Петя з мехбату лежав у нас тричі, та однаково повертався на позиції. На одне око не бачить коли добровільно прийшов у військкомат, приховав групу інвалідності.

Люди все менше добровільно йдуть до війська. Не замислюються, що ті, хто вже тут, не вічні. І коли орки прийдуть до вас на поріг, то буде пізно. Ми з’їздили додому один раз, у відпустку. Знайомі закидували запитаннями на зразок: “А коли війна закінчиться?” Ставало смішно.

Українською ще важко читати. Повільніше йде. На Київщині багато суржику, тому літературна мова дається складно. Мушу, як дитина, кожне слово дочитати до кінця, осмислити, подумати, чи розумію його значення. Чоловік замовив у інтернеті збірку “Вірші із бійниці” Максима Кривцова, який недавно загинув на фронті. Багато прочитати не змогла, бо така поезія потребує переосмислення. Наприклад, вірш про Бучу розповідає історії життя кожної мертвої людини, яка лежить на тротуарі. Бачити смерть не страшно важко переживати загибель всесвіту, до якого доторкнувся…

Що робитиму після перемоги? Передусім поїду в Карпати. Ніколи там не була.

Вона сильна, але її однаково потрібно оберігати

 Чому назвав Олену гюрзою? Змії, коли їх не чіпають, завжди проповзають мимо, кусають, лише коли зазіхнеш на їхню територію, каже Андрій Соколік, молодший сержант, зв’язківець 32-гої окремої механізованої бригади. У дружини такий же характер. Вона може довго терпіти, не звертати уваги на образи, але до певного моменту. Вона сильна, але її однаково потрібно оберігати. Хоча завжди настає та мить, коли вона дасть відсіч будь-кому, і дуже відчутну.

Ще в Казахстані нас познайомив один із братів Олени. На той час вона працювала санітаркою в шахтарській лікарні, а я на тій шахті.

Ми завжди якось були разом. Навіть працювали в одній сфері. Весь час поруч, готові щохвилини допомогти одне одному. У війську все по-іншому. Я завжди хвилююся. Особливо, після того як її перевели на евакуацію. Бо знаю, що це таке бути настільки близько до нуля.

Олена найкраща людина в моєму житті. Можливо, до війни я ще не до кінця це усвідомлював, а тепер боюся її втратити.

Відчуваю, що їй у війську якось краще стало, бо завжди хотіла допомагати. А ще страшенно допитлива. Намагається узятися за все. Уже встигла повчитися і з РПГ стріляти, і танком керувати.

Якось показала мені в інтернеті вірші військового Павла Вишебаби. Він не міг на той час випустити збірку, і потрібно було заздалегідь сплачувати купівлю. Ми сплатили й десь місяців зо два чекали, доки книжка приїде. Як колись, коли виписували насіння різних сортів тюльпанів. Дружина любить ці квіти. Нагадують їй про те, який був прекрасний, зелений, у квітах казахський степ навесні. А це короткий період, бо потім сонце все висушує. Спілкування з природою це те, що по-справжньому підживлює Олену.

У мирний час вона могла плести до четвертої ранку, бо, наприклад, хоче подарувати плед знайомій жінці, яка от-от має народити.

У мене на рюкзаку є плетений котик у бронежилеті від Олени. Трошки вже в пилюці, бо завжди зі мною.