Мріяла стати крутою програмісткою. Уявляла, що це як створювати нові світи з допомогою мови програмування. Та я помилилася з інструментом. Мій інструмент людська мова.
У дитинстві я багато хворіла. Мала час думати та читати зовсім як мій улюблений герой із “Володаря мух” Вільяма Голдінга. До речі, в кінці книги його вбили.
Я не хочу ідентифікувати себе якось: “кураторка”, “письменниця”, “громадська діячка”. Хочу просто бути й не мусити відповідати очікуванням, які накладають усі ці слова.
Люблю чорні сукні й узагалі чорний одяг. Це практично в подорожах усе до всього пасує.
Я виросла в дев’яності. Пам’ятаю, як це, коли не вистачає на найнеобхідніше. Нині грошей достатньо, і я легко їх витрачаю. Іноді штучно обмежую себе, аби перевірити, що можу бути щасливою і без грошей.
Не розумію людей, для яких гроші мета. Не засуджую навіть просто не розумію.
У програмуванні одне слово чи зайва кома може призвести до фатальної помилки. В літературі щось схоже: магія тексту легко ламається.
Програмування також учить, що неможливо з першого разу зробити все правильно потрібно тестувати й переглядати код. Це нормально. Але в остаточній версії все одно будуть помилки.
Читач завжди має рацію. Тішуся, коли текст спрацював для читача не так, як я задумала, але спрацював сильно. Значить, це справжня література.
Письменник має розкривати ті питання, відповідей на які не існує. Як-от: “Бути чи не бути?”
Писанню в мене передує не так ідея, як голос. Поки я не чую голосу оповідача, не можу почати писати.
Добрі довгі романи повертають до можливості мислити лінійно. Тому нині дуже важливо читати прозу.
Я виросла в російськомовній родині. Пишу українською. Усвідомлюю, що мою родину русифікували. Наша російськомовність результат насильства. Я не хочу йому піддаватися, хочу знати, що в імперії нічого не вийшло. Принаймні зі мною.
Тішуся, коли текст спрацював для читача не так, як я задумала, але спрацював сильно
Їздила до Москви на олімпіаду з російської мови та літератури. Давала там інтерв’ю ОРТ і РТР. Вони вже тоді хотіли від мене, десятикласниці, почути про утиски російської мови у Львові. А я сказала, що утиски тільки в них у головах.
Біля мого ліжка завжди стоїть ноутбук. Можу прокинутися посеред ночі й працювати над текстом.
У Канаді мені здавалося, що я потрапила в рай. Але я з нього втекла.
Поїхати кудись надовго можна, але не назавжди. Тут, в Україні, є щось, чого мені не вистачає, коли їду. Щось невловне в пейзажах і людях.
Мовчати разом уміють люди, які довіряють одне одному.
Світ усе ще складний і багатошаровий, як добра книжка, а не простий, як твіт. Коли спрощуємо, все далі відступаємо від реальності так і прірву прогледимо.
Люблю ідеалістів і романтиків, які прикидаються циніками. Набагато гірше, коли навпаки.
Остерігаюся людей, які завжди впевнені. Поважаю тих, хто сумнівається.
Українці мета, а не засіб для побудови України.
Вийшла заміж у 19 років. Але нікому не раджу одружуватися так рано. Мені просто пощастило.
Свою місію як мами бачу в тому, щоби не заважати синові стати тим, ким він має стати.
Дуже хотіла б вірити в Бога. Можливо, я в нього вірю.
Війна застала мене в аеропорту. Мала повертатися в Україну з Єгипту. “Вам нема куди летіти”, сказали нам. А мені хотілося бути вдома.
Мала проблеми з комунікацією одразу після 24 лютого забувала прості слова, назви предметів, плутала мови, хоча раніше ніколи не розмовляла суржиком. Було так, наче в моїй голові одна мова напала на іншу. Коли я розучилася висловлюватися навіть прозою, з’явилася поезія.
Писати художню прозу нині неможливо. Який сенс щось вигадувати, коли реальність у своїй насиченості перевищує літературу?
Щоб побороти привидів, потрібно ввімкнути світло. Правда має бути зрозуміла, винні покарані або хоча б названі вголос, жертви вшановані, а їхня пам’ять увічнена. Це дуже важлива робота, яку ми довго не могли проробити щодо попередніх наших трагедій.
Дуже імпонує візуальний образ, коли у слові Home малюють карту України. Бо насправді вся Україна дім.
Попросила сина почитати чернетку моєї промови англійською для закордонної події. “Чергова спроба імперії знищити…” “Мам, вибач, але це звучить, наче ти в “Зоряних війнах” каже. Тю, та я кручє, ніж у “Зоряних війнах”!
Кожен другий під час знайомства, почувши моє ім’я, мусив сказати: “Побєда”. Після цього знайомство хотілося припинити. Але тепер усвідомила, що в мене найкраще ім’я у світі. Бо воно про перемогу України.
Україна нині це суміш мовчання і крику. Хтось втратив дар мови, як я, а хтось свій біль виливав криком. Немає правильних чи неправильних реакцій, коли бомблять наші міста.
Якось дуже швидко я перетворилася на киянку. Переживання спільного травматичного досвіду з містом, звісно ж, одразу тебе з ним пов’язує.
Росія так побудована: чорне це біле, біле це чорне. Вони нагороджують воєнних злочинців, яких весь світ хотів би знайти й покарати. Вони називають незаконну депортацію дітей евакуацією. Вони називають грабунок музеїв евакуацією культурних цінностей.
Світ нестерпний, але треба жити. Бо на кого залишиш свою любов?
Дуже небезпечно намагатися зрозуміти маніяка.
Ми живемо в час, коли добрі читачі важливіші за добрих письменників. В Україні їх небагато це видно з тиражів. Але в мене, здається, є добрі читачі.
Коли геть важко, керуюся 66-м сонетом Шекспіра. Якщо коротко, там про те, що світ нестерпний, але треба жити. Бо на кого залишиш свою любов?
Щоденник підготовлено за матеріалами інтерв’ю Вікторії Амеліної виданням “Країна”, “Читомо”, “Дивись.Іnfo”, “Свої.Сity”, Lb.ua, телепрограми “Культурний інстинкт”