“Люди, які ведуть шляхетний спосіб життя, – красиві до смерті”

Мені поталанило, бо знав найкращих людей свого часу. Коли з ними спілкувався, здавалося, що ореол довкола них бачив, як у святих.

Люди, які ведуть шляхетний спосіб життя, красиві до смерті.

Честь це останній бастіон, якого здавати не можна.

Честь народу складається з гідності кожного з нас. Якщо величезна більшість населення у своїй національній і людській гідності опустилася нижче нуля, то хтось має важити життям, закладати свою голову. Або ж усі разом підемо на дно.

Росія і демократія речі несумісні. В особі Росії нормальну сусідку ми матимемо нескоро. Тому я прихильник побутового націоналізму: поки що все російське для нас потенційно небезпечне.

Якби не колоніальний гніт, я був би сумлінним науковцем, може, викладачем.

Батько мій, як кажуть, із гречкосіїв мав два класи освіти. А мати хоч неписьменні, та їхній рід вирізнявся в селі якоюсь вродженою інтелігентністю. Мабуть, вони були з давно зубожілої шляхти, може, й полонізованої свого часу. У нас у родині до батьків зверталися тільки на “ви”, й позаочі так про батьків говорили, по-предковічному: “Мати казали…”

Ще в дитинстві часом затаєно слухав, як старші говорили про колективізацію, як із села виселяли “куркулів”, про голод 1933-го, про війну. Під хатами валялися черепашки річкових молюсків це ними люди рятувалися від голоду. Ще й нас учили, що можна їсти лободу, щавльовики, лопуцьки, козловики, заячий щавель і заячий часник, цвіт акації.

Про політику в хаті не говорили. Але хтось навчив мене на запитання: “Хто твій батько?” вилазити на лавку й показувати на портрет Сталіна.

Не відчував ідеологічних розходжень із собою, коли сидів на тину і співав: “Серп і молот смерть і голод”. Тоді мати набили мені губу. Били рушником, то не дуже боліло. А батько часом напивався і жорстоко бив старших братів моїх. А було, що матір. Ті жахливі картини досі не можу збагнути й забути, хоча християнинові годилося б усе прощати.

Першого вірша написав на пропозицію вчительки 21 лютого 1962 року, про Лесю Українку. Останнього у 29 років у Житомирській тюрмі. А потім, мабуть, постарів. Вірші пишуть або молоді люди, або талановиті.

Із 14 років був я комсомольцем. Може, навіть щирим. Думав, що в партію колись вступлю. Але коли походив по тих убогих поліських хатах, то закралися в мене поважні сумніви щось воно не так у нашому суспільстві. Забагато брехні. І ніби й сам уже забріхуюся.

Уперше їхав з однокурсником на вечір у Спілку письменників. Вийшли з метро, питаємо перехожого “коренного киевлянина”, куди нам. “Спелка письменников? Это на Короленко, 33”. Тобто там, де КДБ.

Радянська дійсність переконала мене, що разом зі словом Україна втрачає ґрунт під ногами. Я побачив, що людська маса, відірвана від рідної мови, губить націо­нальну самосвідомість і дрейфує в історичне небуття.

У кожній політичній зоні завжди українці переважали, становлячи приблизно половину чи й більше половини контингенту. Хоч би де я бував, зокрема й на суворому режимі, так було всюди. І це враховуючи той факт, що українці становили 16 відсотків населення союзу. Україна ніколи не припиняла опору тоталітарному режиму.

Тюрма постійний страх, постійне очікування погіршення. Усе до краю обмежене: простір, можливість спілкування з людьми. Дві книжечки, пара білизни, й увесь час боїшся це втратити. Як я можу жити так, коли я звик жити в бібліотеці?

Я не знав молитов. Вивчив їх в ув’язненні від віруючих людей з уст. Молитва рятує, заспокоює і знімає тривогу.

Коли був у тих кримінальних зонах, завше дивувався рівневі тих людей і ще найбільше рівневі “воспітатєлів”, наглядачів. Він був однаковий, просто один у зеленому, а той у чорному ходить.

Про те, що Стус помер, дізнався за місяць. Узяв на понт наглядача, й той підтвердив: “Серце не витримало, з кожним може статися”.

Набрався я в тюрмі гріхів, як овечка реп’яхів на всю решту життя. І якщо шукати глузду в покаранні, яке я сумлінно відбув, то це я 13,5 року покутував саме ці гріхи. І ще, може, покутуватиму їх мільйон років у чистилищі.

У своєму селі я не зажив популярності. Більшості людей до мене байдуже, а із симпатіями люди про всяк випадок не поспішали, час непевний. Інерція страху це надовго. Адже мною тут 15 років людей лякали!

Було, автобуси на села не ходили. Іду з Радомишля до матері пішки. Якийсь землячок із-за паркана: “А що, за самостійної України пішки ходиш?” Краще мені самостійно ходити пішки, куди я хочу, ніж кататися у “воронку”, куди я не хотів.

Свого часу була така необхідність політикувати. Мене в це втягнули кадебісти ще замолоду, і я сумлінно політикував аж по досі. Але насправді головне, що мені було потрібне, це свобода занять і свобода слова.

Влада любить мертвих, які мовчать. А я стараюся не давати їм мовчати. Це моя цеглина у фундамент України.

Оскільки я самотній, особистих справ у мене небагато, то практично увесь свій час витрачаю на громадські справи. На оце наповнення України українським змістом. Хай лепта моя невелика, але є справи, які без моєї участі, можливо, не були б зроблені, або набули б якогось іншого характеру чи відтінку.

Є люди і є недолюдки, є українці і є недоукраїнці. Україна для них не батьківщина, а територія і населення для грабежу.

Іронічно ставлюся до тих, хто каже, що в неволі я “боровся”. Не боровся. Я стояв, як паля, в брудному потоці, дбаючи, щоб не похилитися. Звичайно, це також треба оцінювати, але не як героїзм, а як нормальну людську поведінку за тих умов, що величезна більшість людей тоді поводилася ненормально. Люди покірно, як плохі вівці, брели туди, куди їх гнали. А я стояв на своєму.

Що відродження йде так повільно, мені цілком зрозуміло. Є у Святому Письмі ідея про 40 років ото тих 40 років і нам треба, не менше, щоб вийти з “єгипетської неволі”.

Нас, українців, тяжко нищили. Оця сатанинська селекція тривала з 1917 року до останніх часів. Знищено кращу частину нашого народу, натомість навезено всякого чужорідного потороччя, агресивного, матюкливого. І от спробуй тепер із цієї маси людей виховати народ, виховати націю! Та для цього потрібно десятки років!

Більшість снів у мене досі в’язничні. Мабуть, я вже ніколи від того не звільнюся.

Попри непоправні втрати особистого характеру я, треба думати, таки щаслива людина. Бо десятки поколінь перед нами знемагали в неволі, найактивніші люди клали голови за незалежність, але тільки наше покоління за всі віки неслави Господь благословив на вільне життя. Отже, ми для чогось Йому потрібні. Тож маємо виконати Його волю і наповнити Україну українським змістом. Не проґавмо цієї нагоди.

Щоденник підготовлено за матеріалами книжок “Світло людей: Мемуари та публіцистика”, Василя Овсієнка “Життя як покута”, Вахтанга Кіпіані “Дисиденти. Почути правду”, інтерв’ю Василя Овсієнка виданням “Україна Молода”, “Радіо Свобода”, “Українське радіо”, ВВС