Іран охоплений хвилею протестів, що за своїми масштабами вже перевищили демонстрації 2009 року, а деякі спостерігачі порівнюють їх з подіями 1979-го. Розрізнені виступи, що почалися наприкінці грудня, за лічені дні перетворилися на багатотисячні зібрання по всій країні. Від невеликих міст до усіх 31 провінцій, невдоволення населення досягло безпрецедентного рівня.
За 12 днів протести поширилися з провінційних містечок на найбільші мегаполіси, охопивши всі регіони Ірану. У Тегерані сотні тисяч демонстрантів скандували “смерть диктатору”, висловлюючи гнів проти верховного лідера, 86-річного Алі Хаменеї. Влада повідомляє про підпали мечетей, банків та поліцейських дільниць у столиці.
Верховний лідер Алі Хаменеї у своєму першому зверненні назвав протестувальників “вандалами” та “диверсантами”. Він звинуватив їх у діях на користь іноземних інтересів, називаючи маріонетками президента США. У відповідь на заворушення влада Ірану суттєво обмежила доступ до інтернету, що часто є провісником жорстких репресій.
Правозахисні організації повідомляють про десятки загиблих та понад дві тисячі затриманих внаслідок сутичок. Прихильники жорсткої лінії вказують на необхідність збільшення жертв для відновлення страху та придушення протестів. Хаменеї, за свідченнями, вважає, що шах упав через відсутність “залізної рішучості”.
Довіра до режиму зникла, оскільки іранці більше не вірять у здатність влади подолати поглиблення кризи вартості життя. Країна стикається з дефіцитом електроенергії, води та продовольства, а основні імпортні товари не надходять до провінцій. Національна валюта, ріал, стрімко знецінюється, змушуючи власників магазинів накопичувати товари замість продавати їх зі збитками.
Середній клас, який розширювався у перші десятиліття Ісламської Республіки, значно скоротився, перевівши близько 15 мільйонів людей до робітничого класу за останні 15 років. Інфляція руйнує як заробітну плату, так і заощадження, що призвело до того, що близько 30% іранців живуть у бідності. Це підкреслює дилему режиму: голод не можна придушити кулями.
Значне зниження міжнародного авторитету Тегерана також підживлює думки багатьох іранців про наближення кінця режиму. Удари, які послаблюють регіональних союзників Ірану та завдають шкоди його військовому командуванню, створюють додатковий тиск. Верховному лідеру Хаменеї, за повідомленнями, доводиться тривалий час переховуватися, побоюючись за власну безпеку, що є незручним становищем для лідера країни.
Міжнародний тиск, зокрема відновлення політики “максимального тиску” щодо Ірану, обмежує експорт нафти та доходи режиму. Загрози про “розплату” у разі жорстоких репресій додають напруги.
Вперше за багато років більшість іранців, схоже, об’єднуються навколо єдиної опозиційної фігури – 65-річного сина останнього шаха, Рези Пахлаві. Хоча частина протестувальників висловлює до нього неоднозначне ставлення, вигукуючи “Ні тиранії — чи то Хаменеї, чи то шаху”, його заклик до масових протестів 6 січня зібрав значні натовпи.
Публічних ознак нелояльності всередині режиму поки що немає, але в закритих онлайн-форумах з’являється “перешіптування” серед інсайдерів. Відеозаписи з деяких міст показують, як силовики відступають. Питання полягає в тому, як довго численні силові структури залишатимуться вірними наказам Хаменеї, ставлячи його безпеку вище власної.
Після 36 років при владі Хаменеї виглядає виснаженим та позбавленим ідей. Деякі навіть закликають до пошуку сильного лідера з Корпусу вартових ісламської революції, здатного взяти кермо влади. Попри це, він, ймовірно, не виявляє бажання відмовлятися від влади, маючи, за словами обізнаних джерел, менталітет “мученика”, який віддасть перевагу боротьбі, а не відставці.
Подальша доля Ірану тепер залежить від витривалості — чи то правителя країни, чи то його народу. Чи зможе режим знову втриматися ціною репресій, або ж запас його міцності добігає кінця, залишається відкритим питанням.