Російська пропаганда це орієнтир, до чого не можна звалюватися нам
Дякую, але корабеля мені не видали. Мабуть, я єдиний у Збройних силах, кому двічі присвоювали звання старшого лейтенанта. Тому можна сказати, що це пониження в мене було шість зірок, а лишили чотири, жартуючи, дякує за привітання про присвоєння звання капітана автор і ведучий програми “Вата TV”, а нині військовий Віктор Литовченко. Спілкуємося ввечері 7 серпня по відеозв’язку
Як і коли потрапили до війська?
Служу з 2022 року. Мобілізували мене оперативно. Хоча, крім військової кафедри в інституті, досвіду не мав. Коли навколо Києва втихло і про єдність, про яку говорили з великих екранів, призабули, владні високі люди почали вважати мене опозиційним журналістом. Як елемент якогось такого покарання вирішили швидко мене мобілізувати. Але несильно покарали, адже це відповідало моєму світогляду, тому я спокійно пішов. Єдине, що деякою мірою вибирав куди було б краще. Вирішив піти в розвідку, й там добре вписався. Ось кілька років служу, звик.
Наскільки складно поєднувати службу й роботу над блогом, адже ваші ролики виходять практично щодня?
До цього з розумінням ставиться командування, і певним чином все йде в інтересах ЗСУ, оскільки ми займаємося і волонтерською діяльністю. Не доводиться відпрошуватись і кудись їхати за рахунок служби. Проте нинішні випуски коротші за ті, що були до повномасштабної війни. Іноді доводиться знімати навіть із дороги. Це непросто. Але коли входиш у ритм, то все працює автоматично. Поки вдається, і слава Богу. Душа рветься журналіст чи блогер із тебе нікуди не дівається.
Як автор і душа проєкту “Вата TV” що вкладаєте в термін “вата”?
У класичному розумінні вата це упоротий москвофіл, який заради якоїсь брутальної ідеї не звертає уваги на реальність і підлаштовує її під своє світобачення, а не навпаки. Це стосується не тільки Росії. Скажімо, в поняття ватності нині чудово лягає діяльність Трампа й усієї Республіканської партії в їхньому ганебному вигляді, і те, що робить американська адміністрація. Тобто це коли є “вєлічіє” і заради нього можна пробачати все, що завгодно, називати чорне білим, відкидати розум заради якоїсь ідеї, суть якої є хибною і якоюсь антилюдською. Коли хтось тупо слідує їй, то це і є ватність. А пішов термін від звичайного ватника, якого в нас називають фуфайкою. Це вважається гордістю росіян, бо в цьому “дєди воєвалі” в Другу світову війну. Хоча насправді гордитися там особливо нема чим. Що було, те й нап’ялили.
До речі, щодо фуфайки. Після початку повномасштабної війни ваш сатиричний образ ватника трансформувався. Зникла фуфайка, майка-алкоголічка, самовар. З чим це пов’язано?
Це суто практична річ ми відірвані від студії, від тих комфортних умов, у яких знімали до великої війни. Тому вже традиційний антураж втілити неможливо. Проте польові знімання привели велику аудиторію. Хоча дехто з підписників із невдоволенням сприйняв зміну іміджу люди хотіли бачити звичний образ, бо так прикольніше. На початку великої війни фільмували в полі, і певним символом була лопата, якою закопують москалів. Потім у нас помінялася дислокація. Знімати у відкритому полі вже не виходить, бо може прилетіти. “Декорації” змінюються не тому, що хтось так задумав, а тому, що життя змушує.
До великої війни у вашій студії навіть організували музей совка й зібрали чималу колекцію підстаканників.
Не повірите, але ідея зібрати колекцію належить не мені й навіть не нашому авторському колективу. Глядачі самі почали надсилати підстаканники, увійшли в азарт. Багато людей і нині пише, що, тільки-но ми повернемося до студії, вони із задоволенням знову присилатимуть. Загалом зібрали майже тисячу унікальних і авторських екземплярів. У нас найбільша колекція в Україні. Ми навіть хотіли реєструвати її в національній книзі рекордів, проте руки не дійшли. А почалося з того, що підстаканник стояв у мене на столі і став атрибутом програми. Його сприймали як один із проросійських символів, подібно до балалайки чи матрьошки. Виявилося, ні фіга, він до Росії має такий же стосунок, як і матрьошки, які теж виявилися ні грама не російськими. До речі, підстаканники й нині поширено в усьому світі. Більша половина нашої колекції це світові зразки, а не радянські чи російські. У модних європейських кафе чай із високою імовірністю подадуть у склянці з підстаканником.
Нас із друзями відправили до “американців” через куріння за школою
Які люди чи події вплинули на формування вашої особистості? І звісно, як шліфували блискуче почуття гумору?
Почуття гумору це, мабуть, вроджене. Воно або є, або його нема. І за нього можна тільки дякувати Богу. Щодо українства й патріотизму, то скажу так: попав у “неблагополучну” компанію. Було оточення, яке усвідомлювало, що таке Україна і що не так у Радянському Союзі. Хоча я зрозумів це не одразу. Мені навіть важко було вловити цей момент. Я ж був, як личить усім, жовтеням, піонером, правда, в комсомол не хотів. Десь у часи свого піонерства відчув, що щось не те. Якісь гасла традиційні лунали, але я помічав у них нещирість, алогізм, відчував дискомфорт, неприродність. А потім у моєму житті з’явилися люди, які підтвердили, що всі мої підсвідомі сумніви були правильні. В університеті також опинився серед свідомих українців. Усе на 99 відсотків визначає середовище. Наприклад, мої колеги Піховшек та компанія потрапили в російськомовне середовище і з української патріотичної аудиторії переметнулися на той бік.
Чи можете пригадати, що підштовхнуло вас до журналістики?
Було кілька випадків. У радянській школі роками з російської літератури у класі восьмому чи дев’ятому писали твір за п’єсою Островського “Гроза”. Однією зі штампованих тем була: “Кто мне ближе Катерина или Варвара?” Зрозуміло, що всі пишуть: Катерина, вона там така бідна, страждає. Я ж написав, що мені ближче Варвара, і відповідно, аргументовано пояснив чому. Це був юнацький протест, і я свідомо на нього пішов. Це сталося 1985 року, на початку перебудови. Учителька російської літератури поставила за твір двійку, і справа дійшла до директора. Він заявив: “Стоп, хвилинку. Хлопець усе обґрунтував. Якщо є вибір, чому він не може обрати інакше?” Почалася дискусія на рівні школи, і можна сказати, я частково переміг директор підтримав мою позицію. Учителька швидко змінила двійку на п’ятірку. Я тоді подумав: “Як так можна? Учора мене критикувала, а сьогодні п’ятірка”. Скандал дійшов до райвно, де заявили: “Це неприпустимо. Що у вас коїться?” Вимагали повернути двійку. Потім у справу втрутилося облвно, яке вирішило: “Ні, перебудова. П’ятірка залишається”. Бідолашну вчительку російської літератури ганяли туди-сюди. Через цей інцидент я став помітною постаттю. Коли подорослішав і перечитав свій твір, зрозумів: він був справді непоганий.
Вдається щось донести тоді, коли хтось відчуває ризик стати смішним
Уже у випускних класах також сталася кумедна історія. У нас діяв політклуб, де вже можна було говорити про політику, але, звісно, Радянський Союз зображали хорошим, а Америку поганою. На одному із засідань мали влаштувати дискусію між СРСР і США. Для Радянського Союзу відібрали ідеологічно правильних відмінників, а “американцями” ставали двієчники. Я хоч і був відмінник, але “неблагонадійний” нас із друзями відправили до “американців” через куріння за школою. Але під час дискусії ми так рознесли СРСР, що завучка з полегшенням сказала: “Слава Богу, начальства не було”. Тоді я відчув смак протесту. Зрозумів, що публічність моє. Пішов до газети “Комсомолець Полтавщини”, запропонував писати, й мене взяли. Після школи вступив на журналістику. Трапився хороший викладач, хоч і з радянськими поглядами, але він навчив мене професійності. Потім, коли потрапив на телебачення, почалися нові історії. Усе це ланцюжок випадковостей. Я планував працювати в газеті, був, як кажуть, пишучим журналістом. Про телебачення не думав, адже туди було важко потрапити. Але життя само скерувало мене спочатку на телебачення, а згодом до сатиричних і гумористичних проєктів.
А як виникла ідея створення проєкту “Вата TV”?
Якось сиділи у студії, жартували. А потім хтось каже: “Так класно виходить. Може, це зняти?” Зняли, подивилися єрунда. Стоп, а давайте тут поміняємо, це допрацюємо. О, ніби цікаво. Виклали на ютубі, а воно стрельнуло. Так і закрутилося. Почали відточувати цей формат. Перші випуски записували дурною російською, тоді якраз була антикисельовщина. Але щось не клеїлося. Потім хтось запропонував суржиком. А я ж із Полтави, тому в мене він чудово виходить. Суржик і образ неоковирного ватника виявилися хорошими інструментами для донесення серйозної аналітичної інформації. У такому форматі можу дозволити собі те, що для серйозного аналітика неможливе. Тобто гіперболізувати якийсь елемент так, як літературною мовою цього не зробиш. А ще через сміх краще доносити багато речей.
Так, ваш контент часто викликає бурхливі реакції адекватні люди сміються, а ті, що з ватою в голові, продовжують писати під відео російські наративи. Чи запам’яталися якісь безглузді коментарі?
Там нема чого запам’ятовувати. Вони тупі, шаблонні, і з усього щось виділити неможливо. Якийсь час ми банили ватників, а потім махнули рукою. До того ж алгоритми ютубу люблять дискусії. Коли людина напише дурницю і з нею починають усі сваритися, мені як автору контенту це на руку. А взагалі, елемент ватності в тому, що людина не розуміє, що відбувається навколо, живе у своєму вузькому коридорі. От у програмі щойно все пояснили, а вона продовжує гнути своє. Який сенс вступати в дискусію? Над такими людьми достатньо тільки іронізувати. Іронія і сарказм найкращий інструмент проти тупоголовості.
Тобто були випадки, коли ви переконали когось змінити погляди?
Доводилося багатьох виводити із цієї комфортної ватної ілюзії. Декілька людей навіть писали в особисті, що в 20132014 роках радикально не підтримували Майдан, були за Януковича. Тепер воюють у Збройних силах України. Не скажу, що це виключно наша заслуга, але ми сильно в це вклалися. Прямі пояснення їх не пробивали, а коли над ними починаєш іронізувати й підходити з точки зору сарказму, тоді вони починають думати. Зазвичай люди переживають, щоб не видаватися смішними. Життя показувало неодноразово, що вдається щось донести тоді, коли хтось відчуває ризик стати смішним.
Отже, сарказм і іронія дієві методи в лікуванні ватності.
Узагалі у формуванні людини. Бо іноді наших патріотів теж заносить. Коли починаєш виводити людей у правильне русло, в них виникає відчуття зради. Але цей метод працює завжди. Тобто сарказм і іронія роблять своє не дають нам заколисуватися щодо чогось. Адже коли якійсь людині щось важко пояснити, ви намагаєтеся її підколоти, й до неї краще доходить. Навіть на побутовому рівні.
Якось ви казали, що московія це пропаща територія. Але ми не можемо триматися від неї якнайдалі суто географічно. Чи можливе зцілення від ватності росіян?
Ні, навіть закладатися на це не треба. Скажу більше: не дай Бог, вони почнуть зцілюватися, як це було на початку 1990-х. Це сильно нас підвело, й нам це боляче вилізло. Вони пропащі. Там нічого хорошого чи розумного немає. Ми завжди з покоління в покоління повинні розуміти, що це чорна діра, Боже збав заводити з ними якусь дружбу чи вірити в якісь їхні загальнолюдські прояви. Вони повинні нас боятися. Це єдине, що нас рятує. Мусимо викопати так званий рів із крокодилами й забезпечити, щоб ці крокодили завжди були голодні. Іншого шляху немає. У жодному разі не повестися на їхні прояви людськості, які, звичайно, ще будуть. Це буде навіть складніше, ніж протистояти такій убивчій війні. Інакше вони знову прийдуть із війною.
Чимало українців вимушено залишається на тимчасово окупованих територіях. Як їм зміцнювати імунітет, щоб не заразитися ватністю і не сприймати за чисту монету російську пропаганду?
Тут я не дуже оптимістичний. Хоч би з якою міцною шкірою люди були, їх там відпрацюють. Якщо не їх, то їхніх дітей так чи так заразять. І вже вони прийдуть нас убивати. Єдина порада: тікати звідти якомога швидше. Розумію, що іноді це фізично важко, але здебільшого люди, які лишаються там жити, будуть втрачені для нас.
У Росії проти мене відкрили купу кримінальних справ, кожна ніби орден
Російська ментальність ось тут проблема. У них агресивне сприйняття світу. Вони не потерплять людини з іншими поглядами. Весь час тиснутимуть, доки “не перевиховають” або ж уб’ють. Третього там не дано. Це ментальність і та зайва хромосома, про яку говорив Медінський (2014 року російський політик Володимир Медінський в інтерв’ю каліфорнійській газеті припустив, що представникам РФ допомагає існувати зайва хромосома. Країна). От вона в них панівна.
Колись ви сказали: “Коли є погрози, мене це радує. Це значить я влучаю в саму точку”. Наскільки часто отримуєте погрози нині?
Та регулярно. Це вже як фоновий шум, до якого звик. У Росії проти мене відкрили купу кримінальних справ, кожна ніби орден. Так, це ризиковано, і неправильно просто відмахуватися, але з часом перестаєш реагувати. Перебувати на лінії бойового зіткнення набагато небезпечніше.
Хоча спочатку погрози комфорту не додавали. А коли відкрили першу кримінальну справу за “екстремізм”, тоді я відчув задоволення. Коли ти працюєш на ідеологічному фронті, а на тебе починають так тиснути, це підтверджує, що ти дієш правильно й ефективно.
“Вата TV” активно висміює російські наративи, створюючи сюжети на основі їхніх же новин. Що найбільше сприяє творчому процесу?
Самі російські новини. Іноді абсурдність доходить до такого рівня, що з’являється крайній абсурд. Часто роблю випуски, коли беру їхні нісенітниці й подаю з точки зору реальності. От, наприклад, з їхніх останніх новин: “Українських дітей примушують гратися ляльками Гітлера”. Ми розуміємо, що це за межею абсурду. Але я створюю з цього основу для сюжету. Починаю плакатися своїй віртуальній помічниці Ізольді Філіповні: “Чому всі нормальні діти граються лялькою Гітлера, а в мене такої ляльки нема? Купіть, купіть”. Тобто що абсурдніша новина, то мені менше роботи. Для мене це золота жила. І головне наші люди повинні розуміти, з ким ми маємо справу. Наше завдання все це витягувати й показувати. Велику частину новин навіть обігравати не треба. Просто сам заголовок читаєш і все. Було декілька разів, коли я казав: “Ви сволочі, канєшно, рускі. Ви настільки ідеально видали новину, що я її додатково досмішить не можу”. Це вже вершина.
Російська пропаганда це орієнтир, до чого не можна звалюватися. Такий приклад, чим ми не повинні ставати. Достатньо бути максимально чесним і об’єктивним.
Що вам надає сили продовжувати працювати, коли у світі такі невтішні новини?
Досвід не лізти передчасно в помиральну яму. І віра в Україну. Знаю, що ми цьому всьому протистоїмо, бо й не таке переживали. Якщо ми не посипалися 2022-го, коли все було проти нас, то нині тим паче витримаємо. Так, це важко, війна найближчим часом нікуди не дінеться, але ми набагато сильніші, ніж самі про себе думаємо.
А як нам треба змінитися, щоб стати лідерами?
Варто усвідомити, що ми мусимо тягти за собою весь світ. Цивілізація не домінантна, вона повинна постійно кудись рости. Як показала війна й чим скористалася Росія, в деяких речах світова цивілізація примудрилася залізти в глухий кут. А виводити її з цього глухого кута багато в чому доведеться нам. Можливо, й хотілося б на когось скинути цю місію, але життя примушує нас іти в авангарді цих процесів. І не тільки задля шляхетних поривів змінити світ. Просто інакше ми не виживемо.