Інструментарій мовної політики потребує оновлення

Закон зробив українську мовою обслуговування не лише в державних, а й у приватних структурах, каже історик і політолог Володимир Кулик

Закону “Про забезпечення функціонування української мови як державної” виповнилося в липні шість років. Як оцінюєте його ефективність?

 Для України цей закон був революційний. Хоча по суті він лише повторює підхід, який діє в інших країнах. Ініціатори закону надихалися прикладами Квебека, Латвії, де національну мову зробили мовою за замовчуванням у всіх сферах суспільного життя.

Чому це важливо саме для України?

 Бо мова це не тільки освіта чи державна служба. Сучасна держава не має повного контролю над усіма ділянками життя: приватний сектор, ринок, сфера послуг, медіа це величезний простір, де домінування мови колишньої імперської метрополії легко зберігається, якщо не втрутитися.

Що з того, якщо у школі навчають українською, а на ринку праці переважає російська? Саме така була ситуація у Квебеку: в держсекторі впроваджували французьку, а приватні компанії продовжували працювати англійською.

Яке завдання ставив перед собою цей закон?

 Закон зробив українську мовою обслуговування не лише в державних, а й у приватних структурах. Тобто, коли приходите до кіоску, магазину чи банку, до вас звертаються українською. І цей підхід спрацював. Ми це бачимо щодня: супермаркети, книгарні, точки продажу українська стала стандартом. Кінотеатри були українізовані ще раніше, іншим механізмом, але після ухвалення закону українська мова стала домінантною в публічному просторі загалом.

Чи виконують закон однаково в усіх регіонах?

 Ні, не скрізь. На сході та півдні, в переважно російськомовних містах, забезпечити виконання закону складно. Якщо й надавач, і отримувач послуг хочуть спілкуватися російською, закон їм цього прямо не забороняє.

Але він захищає право кожного на обслуговування українською і тут працює механізм скарг. Це важливо: закон не лише встановлює норму, а й забезпечує інструмент її реалізації.

Що саме змінив закон?

 Він чітко окреслив правила. Також запровадив санкції за порушення. І найважливіше створив механізм кон­тролю: інститут Уповноваженого із захисту державної мови. Це не суд, не прокуратура до нього можна звернутися просто, без адвоката. Уповноважений сам проводить перевірку, реагує на порушення. Цей механізм працює.

У Києві, наприклад, мовна норма вже здається природною. Прийти в магазин і почути українську це стандарт. В Одесі, Харкові, Запоріжжі ще не скрізь так, але тенденція є.

А які проблеми ви бачите у виконанні цього закону?

 Україна велика, а уповноважений працює здебільшого з порушеннями, на які є скарги. Системного нагляду поки що немає.

По-друге, влада, схоже, не зацікавлена в жорсткому дотриманні закону. Термін Тараса Креміня, попереднього мовного омбудсмена, завершився, але його не продовжили. На мою думку, саме через те, що він вимагав реального, а не декоративного виконання закону.

Нову уповноважену вже призначено. Які у вас очікування?

 Перші заяви Олени Івановської, на жаль, не надихають. Вона, зокрема, хоче прибрати згадку про російську мову з Конституції. Але це, як на мене, хибний головний фокус. Таку зміну провести складно потрібно 300 голосів у парламенті. І навіть якщо це зробити, це не замінить щоденного контролю за виконанням чинного закону.

Тобто питання в тому, що важливіше символічні кроки чи реальні механізми?

 Саме так. У нас чимало добрих законів. Але якщо їх не виконують, якщо немає санкцій і відповідальних інституцій, то закон втрачає силу.

Щодо Конституції, чи варто прибирати в ній згадку про російську мову?

 Це питання складне. З одного боку, Конституція Основний закон, і важливо, що в ній написано. З ­другого, ми розуміємо, що ця норма була політичним компромісом. Її скасування не гарантує змін у мовній практиці, а голосів для такого рішення, найімовірніше, не вистачить.

До того ж така ініціатива може викликати відчуття дискримінації, навіть якщо воно буде юридично необґрунтоване. Я нині не займався би цією нормою. Натомість зосередився б на чіткому й неухильному виконанні чинного мовного законодавства.

Можна змінювати Конституцію, і мабуть, колись це буде доцільно. Але тільки на додаток до суворого виконання мовного закону, а не замість нього.

Чому мовний закон іноді саботують, бо пряму фінансову вигоду не дотримуватися законодавства тут важко знайти?

 У нормальній державі так і діє: є норма вона працює автоматично. Коли йдеться про фінансові потоки, чиновники можуть ухилятися через власний інтерес. Але тут мовне питання, і прямої вигоди від саботажу немає. Не можна сказати, що державні службовці не володіють українською, це не так. На центральному рівні всі говорять державною мовою. Давно немає Авакова, який виступав “на слобожанском язикє”. Так, є окремі фігури, як Труханов в Одесі. Але і він, і Терехов у Харкові вже змінили риторику й публічно здебільшого вживають українську. Я не бачу особистої зацікавленості в саботажі закону.

Можливо, причина глибша в байдужості. У вкоріненому ставленні “какая разніца”, з яким Зеленський прийшов до влади. Але й він змінився: тепер послідовно говорить українською, і рівень його мови помітно зріс. Але небажання чиновників підтримувати контрольні органи універсальне.

Відомо, що мова та література були політичними інструментами в ХІХ та ХХ століттях. Чи залишається мова інструментом політики в ХХІ столітті?

 Безумовно. Найвиразніше це видно в багатомовних країнах. Я спеціально написав книжку українською про мовну політику у світі, щоб її читали тут. У ній аналізую Швейцарію, Бельгію, Фінляндію, а також держави, які не асоціюються з багатомовністю, наприклад США. Там усе не так просто. Приміром, коли телефонуєш до банку, тобі пропонують: англійською натисни 1, іспанською натисни 2. Це ринкова логіка: банк не хоче втрачати клієнтів. Так само й у лікарнях є перекладачі, бо не всі пацієнти володіють англійською. Іспанську можна почути й на роботі, й на вулиці. Це викликає незадоволення частини англомовних американців. Вони реагують традиційно: “понаїхали”, “говоріть своєю мовою вдома”. Тож виникає політичний тиск десятки штатів уже оголосили англійську офіційною, а на федеральному рівні така ініціатива теж має підтримку серед багатьох республіканців.

Українська мова стала панівною в Україні і це породило спротив?

 Так. Ми бачимо це не лише у США, а й у Квебеку, Бельгії, Україні. Там, де носії пригнобленої мови є чисельною більшістю, вони раніше чи пізніше намагаються змінити закони й зробити свою мову панівною. В Україні довго домінувала російська, хоча більшістю залишалися українськомовні. І коли вони заявляють про своє право вживати свою мову в усіх ділянках, частина російськомовних відчуває себе ображеною.

Саме з цим пов’язане голосування частини електорату за Володимира Зеленського як протест проти українізації часів Петра Порошенка. Але Зеленський нічого для них не зробив, як і Кучма, який 1994 року обіцяв надати російській мові офіційного статусу й не реалізував цього.

Після війни можливі нові спроби політичної організації російськомовних не для захисту прав меншини, а для повернення втрачених привілеїв. Президента вони не оберуть, але пройти в парламент із гаслами про “захист російськомовного населення” зможуть.

Чому російська важко вписується в Європейську хартію регіональних мов або мов меншин?

 Тут є парадокс. У законі про ратифікацію Хартії російськомовних громадян ніби визнали меншиною. Але сама Європейська хартія це інструмент для захисту мов, що зникають або обмежено вживані. Вона не про права людей, а про збереження мов як культурного надбання. Тож захисники російської мови вдалися до маніпуляції: використали міжнародний інструмент для закріплення особливого статусу колишньої панівної мови. Конституцію змінити не могли не було голосів. Тому пішли через закон Ківалова Колесніченка, формально спираючись на Хартію. І швидко російська мова отримала статус регіональної в південних і східних областях.

Чи коректно використовувати Європейську хартію регіональних мов у випадку з російською мовою?

 Ні. Саме тому сьогодні з’являються ініціативи змінити закон про ратифікацію Хартії. Коли держава її ратифікує, вона сама визначає, які мови підтримувати й на якому рівні. Захисники російської спочатку прагнули надати їй максимального захисту. Потім знизили вимоги до середнього рівня і для прикриття додали ще 13 чи 15 мов. Але реальна мета саме російська.

Обласні та місцеві ради швидко скористалися цією нормою й надали російській статусу регіональної. Ідея була така: якщо не можемо зробити її офіційною на рівні всієї країни, то закріпімо її там, де маємо більшість у радах.

Чи завжди “російськомовний” означає “прибічник державної підтримки російської”?

 Соціологія показує, що багато хто з людей, які спілкуються російською, вважає рідною українську й підтримує розвиток української мови. Але Партія регіонів про це не згадувала й намагалася подати себе захисницею всього російськомовного населення. Але зрештою Конституційний суд скасував цей закон 2018 року.

Що варто змінити сьогодні, щоб більше на ці граблі не наступати?

 Передусім вилучити російську з переліку мов, які підпадають під захист Хартії. Узагалі підхід до мовної політики має бути не декларативний, а заснований на реаліях. Наприклад, є мови, для вживання яких є інфраструктура: для угорської та румунської збережено систему освіти ще з радянських часів є педагоги, громади, культурні інституції. Там підтримка цілком можлива й ефективна. А от у випадку з греками Приазов’я чи гагаузами Бессарабії інша ситуація. Більшість членів цих меншин спілкується переважно російською. Тут немає умов для прямої мовної підтримки і підхід має бути гнучкий, а не зрівняльний.

Який вигляд має мовна мапа України? Чи можна взагалі провести чіткі межі, як у інших країнах?

 Майже неможливо. Це одне з питань, яке я намагався розв’язати у своїй книжці “Мовна політика в багатомовних країнах. Закордонний досвід та його придатність для України”. Я описав досвід 17 країн від Швейцарії до Алжиру й Індонезії. І дійшов висновку: країн, подібних до України, мало. Основна наша відмінність саме розмиті мовні межі.

В Україні велика частина населення говорить двома мовами. У багатьох людей мовна практика не відповідає мовній ідентичності: вони кажуть, що їхня рідна мова українська, але в побуті використовують переважно російську. Поширене в останні роки явище публічна українська, приватна російська. Багатьох людей не можна однозначно віднести до тієї чи тієї групи.

У Бельгії простіше: Валлонія говорить французькою, Фландрія фламандською (нідерландською). Лише Брюссель двомовний. У Швейцарії теж, за винятком кількох кантонів, більшість одномовна. Якщо ви переїжджаєте з франкомовного кантону до німецькомовного дитина йде в німецьку школу. Там усе зрозуміло: яка мова, чиї права. А в Україні навіть у межах однієї області мовний ландшафт строкатий. Міста часто російськомовні, села українськомовні. А в містах іще складніше: якщо 25 відсотків містян говорять іншою мовою, ніж більшість, це вже значна група, яку не можна ігнорувати й не давати їй жодних прав.

Наш випадок унікальний для Європи. Тому в нас має бути інша модель.

Яка має бути модель?

 На всій території України домінує українська, але для деяких категорій громадян, носіїв інших мов наприклад угорської чи російської слід передбачити право користуватися своєю мовою хоча б у певних сферах. Нині це непопулярна думка: більшість налаштована проти будь-яких поступок російській мові, вважаючи це загрозою сепаратизму й колаборації. І можливо, в умовах війни це справді не на часі.

Який вигляд це може мати після війни?

 Не бачу великої проблеми, якщо після війни, наприклад у місцеві органи влади в Одесі, можна буде звертатися російською. Звісно, це не повинно бути на загальнонаціональному рівні й не може супроводжуватися жодним формальним статусом російської мови. Цю ідею дискредитовано за часів президентства Віктора Януковича, і вона не має підтримки в суспільстві.

Так само я не вважаю загрозою, якби в Одесі були одна-дві російськомовні школи. Бо якщо є люди, які цього потребують, то демократична держава має забезпечити їм таке право. Але потрібно враховувати воєнний контекст: нині будь-які ініціативи щодо російської мови зустрічатимуть спротив і суспільне обурення.

Чи не суперечитиме це ситуації в РФ і на окупованих територіях, де Москва знищує українську мову?

 Це правда: Росія знищує все українське. Але принцип симетричності “ми до вашої мови, як ви до нашої” не відповідає демократичній практиці. Важить не те, що робить інша держава, а те, як ми ставимося до власних громадян. Росія недемократична держава. Натомість завдання України пояснювати, що ми йдемо європейським шляхом. Є Фінляндія, яка забезпечує мовні права невеликої шведської меншини. Є школи й газети для угорців у Румунії та Словаччині.

Якщо порівнювати нас не з Європою, а з постколоніальними країнами, то там теж видно унікальність України?

 У світовому масштабі ми вже не такі унікальні. У багатьох країнах Азії та Африки також немає чистих мовних мап. Там поширена двомовність: багато людей, крім рідної, знає також мову колишньої метрополії. У цьому сенсі ми ближчі до постколоніального простору, ніж до типових європейських національних держав.

Тоді які міжнародні приклади можуть бути для нас повчальні?

 Квебек приклад того, як французька стала домінантною, навіть поруч з англомовною Америкою. У Бельгії фламандська більшість подолала диктат французької. У Латвії чи Естонії діяли радикальніше частині російськомовного населення не надали громадянства, аби реалізувати мовну політику більшості, що не завадило вступу в ЄС. Україна цим шляхом не пішла, й це добре.

Наш шлях виконання чинного закону про мову. І грамотна комунікація: пояснення того, що йдеться не про дискримінацію російськомовного населення, а про реалізацію прав українськомовних громадян. Люди, які говорять російською, не завжди хочуть, щоб держава підтримувала саме цю мову. Вона мала переваги внаслідок імперського минулого, і цей спадок ми не зобов’язані зберігати.