Ми відбулися як держава

Наш національний інтерес зберегти суверенітет й ідентичність та інвестувати в майбутнє, каже військовий Петро Охотін

Які головні здобутки за 34 роки незалежності України?

 Основний здобуток ми відбулися як держава. Попри шалений тиск і пропаганду Росії, що Україна нібито неповноцінна держава, ми вистояли. Уперше таке звинувачення пролунало 2004 року від Олександра Дугіна в контексті Помаранчевої революції. Ми це спростували.

30, 40, навіть 50 років це небагато для національного становлення. Коли в Єгипті 1952-го до влади прийшли “вільні офіцери” і президентом став Мухаммед Нагіб, то казали, що це перший єгипетський правитель за 2500 років. Тож ми на початку шляху розвитку держави.

Нині війна й ми втрачаємо території. Але згадайте Японію після Другої світової атомні бомбардування, програш, знищення традиційного способу життя. А тепер це одна з найдинамічніших країн. Згадайте Німеччину Перша світова, Друга світова, поділ на дві держави, об’єднання. І Німеччина відбулася.

Яких помилок ми припустилися?

 Я не прихильник звинувачень у помилках. Людей, які перебували при владі, обрали законним чином, і вони відповідали соціальному замовленню українців і Леонід Кравчук, і Леонід Кучма, і Ющенко, і навіть Янукович. У нас були шалені випробування. Часто чую: “Що було б, якби ми обрали когось іншого?” Це вже ігри в альтернативну історію. Якби обрали В’ячеслава Чорновола, то могли піти шляхом колишніх радянських республік Балтії. Але були й країни, де обрали до влади дисидентів Звіада Ґамсахурдію в Грузії, Абульфаза Ельчибея в Азербайджані і це закінчилося громадянською війною та втратою територій на початку 1990-х.

Щодо закидів, що ми віддали ядерну зброю, тоді на Україну був шалений тиск, США бачили союзником Росію та Єльцина. На виборах йому допомагали американські політтехнологи. Імовірно, розраховували демократизувати РФ і тоді весь регіон. Місця для України з ядерною зброєю там не було. Обираючи між поганими й гіршими рішеннями, ми намагалися утримувати рівновагу.

На якому етапі нашої незалежності Росія розпочала проти нас війну?

 Ми нині боремося за те, за що вся Європа почала боротися 1648-го, коли утворилася Вестфальська система (система міжнародних відносин після завершення Тридцятилітньої війни. Країна), коли замість релігійних починають домінувати національні державні інтереси, виникають держави-нації. У нас у цей час починаються гетьманська доба, Визвольна війна, серія націєтворчих заходів. Я вважаю, що корінь нашого конфлікту з Росією у XVII столітті, коли люди, які тут жили, сказали: ми не поляки й не московити і не є Османською імперією. Україна розпочала боротьбу за національну державу тоді, коли національні держави з’явилися як факт.

Як змінилося українське суспільство за час незалежності?

 Кожне нове покоління несе свої цінності. Не вірю, що в людей, народжених у СРСР, старі “прошивки”, а в людей, народжених пізніше, інша “операційна система”. Питання не в тому, яке в нас суспільство, а яким є соціальне замовлення, бо саме воно формує політику й політиків. Коли люди хотіли міцного господарника, проголосували за Кучму. Коли хотіли електоральної революції, проголосували за Зеленського. Це все йде від нас. Щоб політика була реалістична й давала плоди, нинішньому поколінню і наступним треба більше дбати про освіту. Я помітив цікаву тенденцію в біографіях ізраїльських політиків: Аріель Шарон після війни пішов навчатися. Тодішній президент Давид Бен-Гуріон фактично витягнув його з-за студентської парти й наказав створити спецпідрозділ 101, що мав нищити арабських диверсантів. Нинішній прем’єр Ізраїлю Беньямін Нетаньягу теж у перерві між військовою службою здобував освіту на Заході.

Як змінилося ставлення Заходу до України за останні два роки?

 Треба пам’ятати, що армія і силові структури це озброєне знаряддя політики. Тож ми не можемо гарантувати, що буде далі. Побудова стратегії під час війни, а не тактики і красивих операцій, потребує опрацювання різних варіантів. Чи може бути негативний варіант із зупинкою допомоги від Заходу? Може. У мене є ­зб­ірка стенограм Генрі Кіссінджера, де він домовляється з радянським послом Анатолієм Добриніним про те, як виходитимуть американські війська. У результаті В’єтнам, на відміну від Кореї, не був поділений на зони впливу, а повністю відійшов комуністам. Тому наш національний інтерес зберегти суверенітет та ідентичність, інвестувати в майбутнє через стандартизацію освітніх, військових і бізнес-процесів під Захід. Бо Україна є західною цивілізацією. Треба ­мислити історично і стратегічно це основна теза для цьогорічного ювілею незалежності.

А чи є таке мислення у нашої влади?

 Те, що, станом на літо 2025 року, ми є незалежною державою, маємо армію, тримаємо економіку й навіть не припинили соціальних виплат, свідчить, що Україна життєздатна. На рішення президента й головнокомандувача чинять великий вплив ресурси та міжнародна ситуація. Нині не можна сказати, що через чиїсь помилки в Україні все пішло не так. Країна довго була зациклена на своїх політичних процесах. Тоді як Росія розвивала такі видання, як “ИноСМИ”, в нас усе оберталося навколо критики своїх політиків. Тепер суспільство розплачується за те, що не цікавилося тим, що було зовні. Проблема війни вирішується в системі міжнародної безпеки, а не лише тут.

Наскільки українське суспільство заполітизоване?

 Чи можна звинуватити в заполітизованості ізраїльське суспільство часів війни за незалежність? Чи були аполітичними американці під час Громадянської війни? Нормально, коли за демократії люди політично активні. Але є проблеми розвиток соціальних мереж створює велику кількість неконтрольованих сигналів. Єдиним кроком для зменшення цього негативного впливу є покращення освіти, тобто зі школи закладати більше інформації про те, як працює суспільство та його інституції.

На якому етапі війни ми перебуваємо нині?

 Це питання того, з ким у нас буде серйозна коаліція. Росія отримує допомогу від Північної Кореї, Ірану й Китаю. Із ким створюватимемо коаліцію ми? Я не знаю жодної країни, що самотужки може виграти війну проти кількох сильних коаліціантів. Ми нині у стані війни на виснаження. Стратегія виживання в цій війні справа не лише військових, а й економістів, політиків, демографів. Стратегія як така виникла наприкінці XVIII століття, в епоху Просвітництва. Під час Першої світової війни вже відбувалося планування скільки людей мобілізовувати, коли їх відпускати, як це має взаємодіяти з економікою і виробництвом. Також є питання що ми хочемо бачити як результат війни. Людям, які очолюють армію і країну, треба ухвалювати важкі рішення, вони тримають ключі від історії. Їм треба визначати, що є Україна, яка вона буде, і мислити стратегічно.

Найгірше, що може бути у війнах, це прив’язуватися до символів міст-героїв тощо. Потрібно думати про людей, націю та державу.

Отже маємо утворити сильну військову коаліцію?

 Не лише військову, а й економічну. Питання війни це питання грошей. Це питання технологій хто матиме кращий доступ до штучного інтелекту, дешевших і якісніших технологій. Війна стає дорожчою і сконцентрованою на технологіях. Нам потрібні партнери. І вони є це Європейський Союз, конкретно Франція та Німеччина, які анонсують велике переозброєння. Але треба пам’ятати про свій державницький егоїзм, про власні інтереси. Інакше перетворимося на буфер між Заходом та агресивною Росією.

Як змінювалися технології ведення війни з ­2022 року?

 У травні 2022 року я вперше відчув, що це таке, коли тебе атакують дрони. Стало очевидним, що треба змінювати підходи до маскування. А потім з’явилися дрони з тепловізорами. Остаточно зміни війни ми побачили 2023-го, коли відбувся контрнаступ і Росія почала запускати “Ланцети”, що виводили з ладу дорогу західну техніку. Україна тоді показала себе як технологічна нація.

Нині гостро стоїть питання ресурсів та інфраструктури для виробництва дронів. Потрібен замкнутий цикл: науково-дослідний інститут зв’язок із фронтом, щоб розуміти, які частоти й технології використовує суперник, технічне опрацювання виробництво, що оперативно реагує на зміни. Немає користі від РЕБа, створеного для глушіння частот, яких ворог уже не використовує. Потрібна стандартизація. Країни, чия армія перейшла на стандарти, були успішніші за ті, що працювали методами ополчення.

Фронту потрібен сильний тил. Наскільки сильний він тепер?

 Люди, які залишилися в Україні, не є цивільними у класичному розумінні цього слова. Важко назвати цивільною людину, що переживає декілька бомбардувань за місяць. Якщо ви не виїхали, то так чи так є учасником економічного процесу, сплачуєте податки. Нині все українське су­спільство залучене у війну, навіть попри бажання окремих його членів.

Щодо контрасту, на якому часто спекулюють у телеграм-каналах, мовляв, військові живуть у болоті, а цивільні ходять по ресторанах. З таким настроєм я повернувся після першої відпустки 2022-го у свій підрозділ на Донбасі. Тоді побратим Олег Заболотний, який пізніше зник безвісти, сказав: “Що вільніше почуваються цивільні там, то краще ми воюємо тут”. Обов’язок військового дбати, щоб тил міг функціонувати. Щодо допомоги я не чув відмов від волонтерів. Треба максимально спростити життя для українських підприємців. Розколу українського суспільства, який так хочуть побачити росіяни, немає.

Але чому ми все менше говоримо про перемогу?

 Бо конструкт перемоги, що в нас був на початку ­2022-го, мав вигляд 9 травня 1945 року, лише під іншими прапорами. Більшість людей, зокрема моє покоління, була вихована в дискурсі “великої перемоги”. Тобто сприймаємо перемогу за лекалом радянського зразка. Є декілька визначень поняття “перемога”, зокрема: “Перемога це мир, кращий за той, що був до війни”. І тут відбувається усвідомлення, що в нас менше територій і менше людей. Але є приклади держав, що мали ще більші втрати, але потім встали на ноги Японія, Німеччина, Фінляндія. Остання втратила частину територій і до 1952 року виплачувала репарації СРСР. Але тепер Фінляндія член НАТО і має один із найвищих рівнів освіти. Туреччина, яка в Першій світовій втратила багато територій і важко переходила з імперії в республіку, нині є одним з потужних регіональних гравців. Історія не закінчується на тому, буде перемир’я чи ні. Ми нині робимо те, що не вдалося Богдану Хмельницькому 1654-го. Наше завдання не повторити відкату від західної цивілізації. Ми маємо стандартизуватися з ЄС і НАТО суспільством, освітою, законодавством та оборонними практиками.

В українців завищені очікування від перемоги?

 Так, але в цьому немає великої проблеми. Головне не мріяти, а реалістично себе оцінювати. Будь-яке правильне рішення у стратегії спирається на спроможності. З розумінням спроможностей випливає пошук історичного моменту, коли можна зробити вирішальний крок. Нам треба концентруватися на державних інтересах. Кремль заявляє, що хоче подолати наслідки “геополітичної катастрофи” розпаду СРСР. Отже Росія для нас є перманентно конфліктною країною, бо не бачить нас як суверенну державу. Тому потрібно вибудовувати союзи з іншими державами, орієнтуючись на власні інтереси, а не на те, яка там влада і що говорять їхні лідери. Національні інтереси мають базуватися на фундаменті економіки й оборони.

В якій державі житиме покоління українців, народжених у часи війни?

 Москва мріє про Україну, в якій немає освіти, бідну й озлоблену, з екстремістськими поглядами і ксенофобією. Це дасть можливість пропаганді висвітлювати нас як екстремістську націю. Свого часу вони це зробили з Ічкерією. Російський інформпростір створив образ борців за незалежність Чечні як ваххабітів. Роздування ісламістської теми та провокації спецслужб дали їм змогу провести спецоперацію одночасно з операцією США проти талібів в Афганістані. Не думаю, що Путін змінив свої методички. Вони робитимуть ставку на розкол суспільства, його маргіналізацію та девальвацію освіти. Завдання української влади зберегти повагу до державних інституцій та держслужбовців, яких намагаються дискредитувати.

Щодо бачення України майбутнього. Після призупинення війни в нас з’явиться час, щоб наздогнати втрачене. Так, як було до війни, не буде. Багато підприємств знищено. Треба залучати нові технології й забезпечити вихід на західний ринок. Потрібна еліта нової якості. Ставку слід робити на молодих, щоб вони здобували освіту в західних військових університетах. Посада державного чиновника має стати почесною. Щодо тих, хто виїхав за кордон, якщо повернеться хоча б 40 відсотків із новими навичками, то вже заради цього треба робити стандартизацію, іти в західний світ.