138 років від дня народження представника Розстріляного відродження, режисера Леся Курбаса, виповнилося 25 лютого. 7 березня в Київському драматичному театрі на Подолі відбулася прем’єра вистави “Як стихне шуру-буря зла”, присвяченої фундатору модерного українського театру.
П’єсу написав і поставив американський драматург і режисер Річард Нельсон. Цьогоріч він удруге приїхав в Україну. Минулого травня поставив у Театрі на Подолі “Тускульські бесіди” 2008 року написання про вбивство давньоримського диктатора Юлія Цезаря.
Дія “Як стихне шуру-буря зла” розгортається 5 вересня 1920 року в селищі під Києвом, куди трупа Леся Курбаса виїхала з гастролями з охопленої війною столиці. Чотири акторки, піаністка та хореографиня залишаються з дітьми, доки режисер та інша частина колективу відвідують виставу місцевого театру, поставлену на честь їхнього приїзду. Під час вечері жінки обговорюють роботу над “Макбетом”, перебуваючи в невизначеності та страху за життя своїх близьких, за сюжетом.
Найближчі покази вистави відбудуться 19 березня, а також 5, 6 та 24 квітня. Напередодні прем’єри Річард Нельсон відповів на кілька запитань редактора “Країни”
Торік на майстеркласі в Театрі на Подолі ви сказали: “П’єси про вашу країну поки що не планую, але не здивуюся, якщо певні елементи записів знайдуть своє місце в моїх наступних творах”. Чи стало для вас несподіванкою створення цілої вистави про Україну та чим вас зацікавив Лесь Курбас?
Як видно з вашого запитання, я вже тоді думав про таку п’єсу. Уперше зацікавила ця постать, коли мене привели до столичного Музею театрального, музичного та кіномистецтва України, де побачив виставку про Леся Курбаса. Там була афіша його постановки “Макбета” в Білій Церкві 1920 року. Гід пояснив, що це була перша постановка будь-якої шекспірівської п’єси українською мовою (на торішньому київському майстеркласі Річард Нельсон назвав Вільяма Шекспіра своїм улюбленим драматургом і додав, що влітку 2023-го перечитав усі його п’єси поспіль у порядку написання. Країна). Уперше почув ім’я Леся Курбаса лише за тиждень до того під час розмови з акторами. В Америці він невідомий.
Приблизно місяць обдумував, чи хочу цим займатися, а потім іще два досліджував тему. Після цього кілька місяців писав. Щодо постановки, то виділив десь місяць на підготовку, а потім два на репетиції.
Чи було складніше працювати з українською темою?
Не складніше в сенсі історичного контексту, адже часто працював із такими темами. Але писати про Україну для України, будучи американцем, це був для мене виклик. Сподіваюся, цей проєкт буде сприйнятий як вияв мого захоплення українською культурою, яку продовжую вивчати.
Ви досліджували інформацію про Леся Курбаса з джерел різними мовами. Що саме читали та який текст найбільше допоміг уявити майбутню п’єсу?
Намагався прочитати все, що є про Курбаса англійською. А потім те, що зміг знайти українською в інтернеті або в PDF-форматі, перекладав через DeepL. Було багато праць, які допомогли. Ось кілька: “Перетворення Шекспіра. Лесь Курбас, український модернізм і радянська культурна політика 1920-х років” Ірини Макарик, “Модернізм у Києві”, відредагована Іриною Макарик і Вірляною Ткач, есей Михайла Москаленка “Трагедія Леся Курбаса”.
Що найважливіше ви зрозуміли про режисера й хотіли передати у своїй виставі?
Курбас не є персонажем моєї п’єси, в ній лише шість молодих жінок чотири акторки, піаністка та хореографка. Я з’ясував, що про нього як людину написано небагато. Переважно про творчість, теорії та практики, вплив. У пролозі п’єси є фраза: “Курбас любив казати, що в театрі немає ні ідеології, ні повчань є лише сам театр”. Це те, що намагаюся передати в усіх своїх роботах.
Інколи цитую самого Курбаса, але не так, як Цицерона в “Тускульських бесідах”, не з його праць, а з листів або спогадів інших людей про нього.
Чому обрали саме такий формат оповіді: одна локація, один вечір, фокус на діалогах?
Підзаголовок п’єси “Розмови після вистави “Макбет” в українському селі 5 вересня 1920 року”. Ми знаємо, що в цей час Курбас зі своєю трупою виступав у селах, граючи зокрема “Макбета”. Це також день перед першою річницею його весілля з Валентиною Чистяковою, яка є тут однією з героїнь.
Писати про Україну для України, будучи американцем, це був для мене виклик
Як і “Тускульські бесіди” та більшість моїх останніх робіт, ця п’єса серія розмов. А справжні розмови часто відбуваються під час інших справ. Тому героїні говорять, готуючи вечерю, вечеряючи та репетируючи танці з “Макбета”.
Ви казали, що всі ваші історичні п’єси про сьогодення. Що про наш час говорить вистава “Як стихне шуру-буря зла” й чому її назвою стала цитата з “Макбета”?
Коли я надіслав текст панові Бенюку (актор Богдан Бенюк директор художній керівник Театру на Подолі. Країна), сказав, що для мене важливо те, що це п’єса про шістьох жінок, які ставлять виставу посеред війни. А виконують її шість жінок, які ставлять цю виставу посеред війни. Моя ідея провести тонку паралель між обставинами, в яких творив Курбас, та українцями, що нині так само продовжують створювати мистецтво в розпал великої війни.
Щодо назви, то вона означає: “Коли цей безлад вщухне”. Не закінчиться, просто стихне. Адже нічого не вирішено та не завершено.
Які ваші подальші творчі плани?
Я мав довгу кар’єру в театрі. Працював в Америці та Європі, зокрема в Англії та Франції. Тож у мене є потенційні проєкти всюди. Деякі втіляться, деякі ні.
Чи дивилися вистави в Україні за час свого другого перебування тут і чи склалося у вас загальне враження про український театр?
Торік бачив кілька вистав у Театрі на Подолі, цього разу не дивився нічого. Робота над новою виставою це виснажливо, адже я не лише драматург, а й режисер. “Тускульські бесіди” були давнішим твором, тож там було інакше. Нині мав залишатися зосередженим на своїй п’єсі.
Друзям розповідаю, яку талановиту групу акторів знайшов, можна сказати, нову сім’ю. Щедру, відкриту й готову спробувати те, що я пропоную. Це зворушливо та підбадьорює.
Ваші п’єси, принаймні якщо судити за “Тускульськими бесідами”, можна назвати не лише історичними та психологічними, а й політичними. Що думаєте про Дональда Трампа?
Мені соромно й ніяково за поведінку та риторику Трампа. Він не представляє країну, яку я люблю. У світі, в якому я живу, а це театр, не знаю нікого, хто за нього голосував би. Мої колеги підтримують Україну та засуджують Росію. Без вагань та однозначно.
“Це історія про диктатора й тих, хто дозволив йому стати таким” цими словами ви описували “Тускульські бесіди”. Контекст появи тієї п’єси пояснювали тим, що “тоді у Сполучених Штатах Америки був такий настрій, що захотілося дослідити одного з найвідоміших диктаторів”. Що ви мали на увазі та який у вас настрій тепер?
”Тускульські бесіди” я написав у темний час сучасної американської історії нашого вторгнення в Ірак, спричиненого брехнею. Щодо теперішнього часу: торік постановку цієї п’єси в Театрі на Подолі зафільмували. За тиждень після обрання Трампа фільм показали з англійськими субтитрами в Громадському театрі Нью-Йорка для майже 300 осіб. Це був великий успіх. Прийшло багато моїх акторів, і вони були вражені вашими виконавцями. Я був глибоко зворушений, радий і гордий, як, упевнений, був би й увесь Театр на Подолі. Жінка поруч зі мною проплакала половину показу. Для багатьох у тій аудиторії це було про Трампа.