“Корупція та політична боротьба”: що хвилює ексмера Херсона Володимира Миколаєнка після повернення з полону

Home Новини звідусіль “Корупція та політична боротьба”: що хвилює ексмера Херсона Володимира Миколаєнка після повернення з полону

Сьогодні ми запросили людину, з якою вам точно буде цікаво, повчально і важливо провести цей час. На сьогоднішній гість – Володимир Миколаєнко, мер Херсону у 2014-2020 роках.Людина, яка була викрадена російськими окупантами, провела чимало днів у полоні. Його звільнили, і от зараз він може говорити і про війну, і про полон, і про свої враження, про розуміння життя і майбутнього після полону. Пане Володимире, радий запросити до розмови. Знаєте, ви такий унікальний гість, які до нас рідко потрапляють, коли так багато хочеться запитати, зрозуміти, відчути.Але спробуємо все найголовніше встигнути почути сьогодні. Я хотів би розпочати нашу розмову навіть не з того дня, а з того моменту, коли ви дізналися, що матимете знову свободу фізичну. Я не кажу про духовну свободу, бо я так розумію, вона з вами залишалася. Що ви відчули, які були емоції, які були відчуття? Це було дійсно свято. Але якщо відверто, то інформації ми заздалегідь не мали. Просто, навіть коли тебе виводять з камери, ти не знаєш, куди тебе далі поведуть. Чи в іншу камеру підселять, або дійсно здійснення мрії буде відбуватись і ти потрапиш додому.Мене перший раз вивели 20 серпня. Завели в іншу камеру, яку ми називали всі порталом, бо знали, що з цієї камери хлопців відправляють на обмін. Нас було четверо осіб. Дмитро Хилюк, ваш колега-журналіст, Євген Вовк і Дмитро Юзвак. Ну і я четвертим. Нас переодягли, зважили, заміряли зріст, сфотографували, змусили підписати заяви, що ми не маємо начебто ніяких претензій до цієї країни, під назвою Росія. І ми очікували, бо нас переодягли у військову форму, ми очікували на обмін.До нашого розпачу і здивування, 21-го числа нас знову передягли в арістанську цю робу, сказали, що Україна не хоче нас бачити. Ну, зрозуміло, ми розуміли, що це брехня, що це так, знаєте, такі певні маніпуляції. І відправили по камерах. Я дуже був вдячний Господу, що оце от, знаєте, очікування обміну і потім повернення до камери відбувалось тільки одну добу.Бо в мене в камері сидів хлопець, який отак очікував 21 день. Потім його повернули в камеру і просто уявіть собі його психологічний стан. А потім 23-го знов відчиняються двері, кажуть виходь. Я не встиг навіть одягнутись, і тут вже чекає мене оця військова форма, якесь взуття, на два розміри менше, ніж мені потрібне. Але навіть у цих черевиках я був готовий хоч повзти, але додому. Нас посадили в автозак вдвох з Дмитром Хилюком. Нас тільки двох відправили, скоріше за все, на Москву, де ми прочекали добу в аеропорту. Там скомпонували групу із порядка 150 військовополонених українських. І 24-го зранку нас посадили в літак і відправили додому.Володимир Миколаєнко у день звільнення з російського полонуВолодимир Миколаєнко у день звільнення з російського полону, фото: most.ks.uaНу, найголовніша почуття мабуть все ж таки були саме тоді, коли ми потрапили на територію України, коли ми побачили рідні обличчя. Коли ми зустрілися з представниками наших урядових делегацій, зустрілись там з волонтерами, по великому рахунку зустрілись з ріднею, тому що ми, як я відчуваю, ми всі абсолютно рідні люди, і ми один одного розуміємо, і ми один одним пишаємось, і ми один одного любимо.Власне цей жах закінчився, пане Володимире, той, про який я не хочу навіть детально розпитувати. Якщо ви захочете, ви можете сказати, що було в тюрмі, що робили, як спілкувалися росіяни. Я матиму запитання щодо росіян саме, адже сьогодні дуже важливо для розуміння людей, які, ну, можливо, хтось далі від фронту, хтось не помічає війни, хтось не хоче бачити цієї війни, хтось себе обмежує від війни. І тут дуже важливо розуміти, а які вони, росіяни?Бо росіяни в Україні це одні, в них одна поведінка, вони на чужій землі, вони прийшли як окупанти, вбивці, загарбники. Окупанти в себе вдома, коли ти в їхньому полоні, ти цілковито в їхній волі, і не можеш нічого зробити проти них. Ну, тобто, тут ми можемо хоча б в них стріляти, якось опір чинити. Там ти не можеш, ти просто цілковито в їхній волі. І коли ти цілковито в волі людей, зокрема московитів, росіян, вони зовсім по-іншому відкриваються.Я матиму це запитання до вас, але я хотів би зараз все ж таки повернутися у березень-лютий 2022 року. Це тема, яка буде ще довго тривожити і зараз тривожить українців: що сталося на Херсонщині у військовому плані, в політичному плані? Чіткої відповіді ми не маємо досі. Ми чули певні інтерв’ю від окремих людей, які розповідали про зірвані та не зірвані мости. Чому вдалося, чому не вдалося? Куди війська відвели? Що сталося? Що було в Херсоні?Так багато інформації, але, в принципі, розуміння, що там сталося і як готувалися чи не готувалися до вторгнення, яке було очевидним, тому що війська накопичувалися на перешийку і це було, в принципі, питання часу… цієї відповіді немає досі. Я не хочу себе тішити ілюзіями і не хочу тішити ілюзіями наших читачів, що ви зараз все розповісте і розкладете по поличках, але ви точно знаєте більше. Я хотів би почати з того, що у березні-лютому 22-го року, коли ви зрозуміли, що ворог піде війною, великою війною в Україну, як ви почали діяти і як діяли інші? Або бездіяли, або ж діяли в інтересах ворога. Володимир МиколаєнкоВолодимир Миколаєнко мер Херсону, фото: vgoru.orgЗнаєте, я не розумію, чому саме мої думки тут цікавлять, бо я уже на той час не був при владі, я був звичайним пенсіонером. І я відчував, як я думаю, що і практично вся країна відчувала, що війна все ж таки буде. Чи думав хтось, що вона буде така повномасштабна, як зараз? Чи вона буде така от, як була 14-го року? Чи звідкіля піде наступ на Україну? Не було розуміння цього. Я людина не військова і не дуже розуміюся в цих справах, але те, що буде війна, ну, мені здається, що це було в повітрі.Тому я особисто спілкувався з нашими військовими, з обласним військовим комісаром. Буквально напередодні 23-го числа я питав, що робити мені, от як людині, як чоловіку, що мені робити, якщо завтра війна. Так просто співпало. Він мене переконував, що ніякої війни не буде, ви тут не нагнітайте, як він казав там, не треба підбурювати населення, війни не буде, все буде добре. І потім я, в кінці-кінців, вичавив з нього такі слова, мовляв, “якщо почнеться війна, приходь до нас у військкомат, я там тобі дам можливість захищати Батьківщину”. Ну і сталося так, що 24-го була війна, я прийшов у військкомат до нього зранку, він мене не прийняв. Він почав ховатися від мене. Мені так і сказав черговий: “Володимир Васильович, він ховається від вас. Якщо ви хочете боронити, йдіть в міський військкомат і там збираються люди, які готові боронити Херсон. Я прийшов, і там дійсно приходили, дуже багато. Я прийшов і мені сказали: “Збирай речі, на 12:00 повертайся”. Я прийшов, там було дуже багато людей. Я розумію, що це були добровольці.Ну, мені сумно визнавати, що по великому рахунку, тих людей, на яких ми сподівались, на їхній захист, їх не було в місті. Ні жодних там правоохоронців, залишилась виключно патрульна поліція. Вона ще числа до 27-28 була. 27 я бачив дві автівки патрульної поліції, які переміщались по місту. А так, всі ті, хто повішав на себе гасла слугувати та захищати, то було питання: кому вони слугують, де вони нас захищають, кого захищають? В місті їх не було. Володимире, я уточню одразу, а ви продовжите. Я знаю, що підрозділи Збройних сил України забезпечили відхід військ із Лівобережжя. Там був захоплений Антонівський міст, потім його відбили і дали можливість значним силам ЗСУ відійти, тому що якби вони не відійшли, то вони би прийняли бій, звичайно, але очевидно, ці сили були б знищені. А так, вони в принципі зберегли свою боєздатність і це дійсно героїчний вчинок і танкістів, і десанту. Там була серйозна битва з того, що я читав, вивчав цю історію.Розкажіть, будь ласка, як це виглядало з Херсону, ось ця ситуація.Ну, по великому рахунку, я можу коментувати те, як відбувалися ці бої за Антонівський міст.Хоча у моєму розумінні він повинен був бути підірваним, і тоді би війська Російської Федерації не потрапили на правий берег Дніпра і не пішли би там на Одесу, на Миколаїв, не мали би можливості. Нас з військкомата відвезли на селище Наддніпрянське, яке знаходиться якраз поруч з Антонівським мостом. І саме бійці тероборони забезпечували підтримку нашим збройним силам, тим невеличким частинам, які знаходились там і намагались затримати ворога на цьому Антонівському мосту. А що стосується загальної ситуації, ну, я коментував уже декілька разів загальну ситуацію в перші дні війни, чому ворог так близько підійшов до Херсона за такий швидкий час, буквально за пару годин. До речі, мене дуже часто, ну не зовсім коректно інтерпретують деякі ЗМІ. Я би хотів би сказати, що, на моє переконання, в керівництві області були люди, які вчинили зраду.Антонівський міст у грудні 2022 рокуАнтонівський міст у грудні 2022 року, фото: АрміяInformВони розповідали, як ми готові до оборони, доповідали це в тому числі і президенту. А робили навпаки. Чи є в цьому провина Залужного або Зеленського? Я переконаний, що вони тут ні до чого, слухайте. А то я вже чую, що там президент ледь не особисто розміновував Чангар, або пан Залужний, або пані Верещук. Ну, я думаю, що не треба от цих от інсинуацій. Я хотів би згадати такий момент, що був дуже болючий в історії Херсона. Я думаю, ви точно знаєте більше. Оця дуже героїчна, але трагічна історія Бузкового парку, де тероборонівці, військові, які зібралися, прийняли бій. Нерівний бій абсолютно, бо з автоматами і там з одним, по-моєму, чи в них кілька гранатометів було, проти БМП і танка… Це було складно. Ми до цього повернемося, а зараз  підемо до того періоду, коли ви були в полоні. Люди, які були з вами в камері, відношення… як виживати в цій ситуації, коли ти маєш надію, але не знаєш, чи вона справдиться, чи ти доживеш. Здоров’я, фізичний стан теж, тобі може стати зле і ніхто може не врятувати. Тут абсолютно немає жодних гарантій щодо цього, тому ти, в принципі, я так розумію, живеш, наче йдеш по хиткому містку, який може зламатися, впасти і тобі руки не дадуть. Або можливо навпаки, можливо я помиляюсь. Розкажіть, будь ласка, більше про цю історію, про людей, з якими вас звела доля там в тюрмі. Я маю на увазі тих людей, які були з вами в камері, а потім ми поговоримо і про самих росіян, щоб зрозуміти їхню природу, їхню натуру, як вони себе проявляли, коли ви були фізично абсолютно у їхній владі в тюрмі. Бузковий парк ХерсонуБузковий парк Херсону, фото: kyivcity.govНу, знаєте, що стосується тих, з ким я знаходився в камері, в більшій мірі це були ті люди, які захищали Маріуполь, які не підкорилися, які дали спротив.І це дійсно викликало певну ненависть до них з боку росіян, бо вони не підкорилися. Це для них було незрозуміло, як же так, їм не підкорилися. А що стосується спільного виживання, ну, тут дійсно, саме спільна взаємна підтримка, турбота один про одного. Вони важать дуже багато, я би навіть хотів сказати, рятують життя.У таких жорстких умовах, коли начебто ти повинен дбати сам про себе, виживати, ти намагаєшся думати про когось іншого. Навіть якщо в тебе немає власних сил, а ти бачиш, що комусь гірше. Це дуже важливо, взаємопідтримка рятувала нас. І я на собі це відчув, мабуть, не одного разу також. І я сподіваюсь, що так само ми і в цивільному житті допомагаємо один одному, і розуміємо, наскільки зараз це важливо для українців.От мені цікаво, ви зараз і ви, людина, ще до війни, до полону. В чому, в яких ключових моментах це вас змінило? Що забрало, що додало? І який би такий досвід ви б хотіли передати нашим глядачам? Ви знаєте, ця війна, вона надає різним людям різний досвід. Хтось в окопах, хтось на передовій, хтось витягував побратима з-під вогню, хтось втратив здоров’я, хтось втратив рідних, близьких, хтось пройшов полон. І це величезні історії, дуже багато різних досвідів, ніхто не може всі досвіди прожити. Хтось спокійно переживає, хтось корупцією займається і накрадає собі гроші, будує вілли за кордоном. У кожного свій досвід, але я думаю, що ваш досвід, він буде важливий людям, бо ці досвіди треба акумулювати, збирати і чогось вчитися в тих людей, які заплатили свою ціну страждань, мук, невідомості, зневіри на якомусь етапі. І сьогодні вони можуть, ну, умовно кажучи, безкоштовно для читача сказати: “Знаєте, я вас навчу цьому, цьому, цьому і цьому. Ось такі істини я зрозумів”. Якщо можна, поділіться цими істинами, бо це важливо.Знаєте, от що я зрозумів: в основі Росії лежить брехня і біль. І зневага, по великому рахунку, до всього живого. І коли ти розумієш, як це правильно сказати, чим все ж таки наша країна абсолютно відрізняється від Росії, ти розумієш в отій ситуації, що саме головне для тебе, щоби твоя країна жила. Навіть якщо тобі прийдеться вмерти за це.Ти порівнюєш це і розумієш, яке щастя все ж таки жити саме в такій країні, як Україна. У мене повністю змінився світогляд. Я розумію, що я завжди вважав, що я нормальна людина, що я позитивна людина, я гарний батько, гарний чоловік, гарний дідусь, син.Але в полоні я зрозумів, що я дуже багато не додавав своїм рідним, що я дуже багато повинен зараз наздоганяти того, що я опустив. І для мене це головне: що немає нічого важливіше за твоїх рідних, за їхнє життя, за їхнє здоров’я, за їхній добробут, за добробут твоєї країни, яка зараз може поранена, але тим не менше жива. Оце от головне зараз в моєму житті. І все інше воно настільки вторинне. Ну і це, знаєте, це не моє. Вірніше, не тільки моє. Це саме тих людей, які там сидять, знаходяться в полоні. У нас спільне бачення головних пріоритетів, які на сьогоднішній день є у кожного з нас. Були моменти… знаєте, колись я читав щоденники Василя Стуса, читав колись книгу одного такого бізнесмена, який в 90-х роках сидів, про те, як вижити в тюрмі. Та й іншу літературу читав, бо це такий досвід, який не всі переживуть. Ну, з іншого боку, знову ж таки, тюрма для бізнесмена в Україні – це одна історія. Василь Стус це вже значно ближче до вас, тому що це саме політичний в’язень. І то була радянська Росія, тому це вже схоже, оці умови.Володимир МиколаєнкоЗвільнений з російського полону Володимир Миколаєнко у лікарняній палаті в Києві, 28 серпня 2025 року, фото: suspilne.mediaМені здається, що вони не відрізняються. Так, ну абсолютно незбалансоване життя, приниження. Знову ж таки, я домислюю, а ви вже скажете, як воно було. Якщо були моменти якоїсь зневіри, або, знаєте, сил немає, просто закінчуються душевні, духовні, емоційні, моральні сили. Болить щось, холодно, там б’ють, їжа зрозуміло яка. Але що давало наснагу?Тут, в Україні, десь далеко від фронту дуже часто треба збиратися з силами, щоб рухатися далі, попри всі новини. А там це значно складніше. Що вам ці сили давало? Знову ж таки, це важливо, щоб люди розуміли, де ці сили брати, коли вони в них закінчуватимуться.Ви знаєте, це виключно взаємопідтримка. От у мене було так, що я чогось себе налаштував, що буду знаходитись у в’язниці тільки 21 день, а після того обов’язково потраплю додому. Ну, це ще з перших днів. Так воно і бувало, коли в окупації затримували наших хлопців. Їх там били три дні, п’ять днів, тиждень, і вони потім потрапляли додому. От я щось для себе визначив термін 21 день. І коли 21 день пройшов, а я досі знаходився в полоні, я дуже сильно зневірився. Я не мав взагалі сил жити далі, відверто кажу. І от саме тоді я зрозумів, що не треба ставити собі якісь часові рамки, треба жити одним днем. От сьогодні вижити, саме сьогодні. Як би важко не було, ти бачиш, що комусь важче, підстав йому своє плече, бо завтра він підставить тобі своє. От таким от чином ми виживали виключно за рахунок самопідтримки. І дійсно, коли у тебе вже немає сил, але ти дивишся, що такий самий от поруч з тобою допомагає, це диво. І такі дива, знаєте, відбуваються з нами, з українцями нам кожного дня. Це дуже важливо, це рятує життя. А чи проти вас справу порушували чи просто ви сиділи, теж цікаво. Розкажіть, будь ласка, чи вони вас по якійсь статті вели, придумали, можливо, якусь.Бо для оборонців Маріуполя, для азовців вони придумали статті, вони ж наших військових закривали за певними статтями, були суди в Ростові-на-Дону по-моєму, якщо не помиляюся. Але навіть якщо це не свідчення, навіть якщо це не справа, просто російський там наглядач або якийсь офіцер від ФСБ, чи були такі розмови, коли він сидів перед вами і намагався вас зрозуміти? Ну, ви сказали про те, що Росія – це біль, зневага до всього живого, до всього в принципі, нормального. Це навіть, я не знаю, це якийсь збій генетичний. От сучасна Росія – якийсь генетичний збій, дійсно. Можливо, ви ще скажете про них більше, але чи вони намагались з вами говорити, щоби зрозуміти вас?Намагались, але, знаєте, вони в будь-якому випадку були переконані, що праві, і що правда на їхньому боці, а ми якісь малорозумні люди, якісь просочені пропагандою, і взагалі по нашим вулицям ходить “Правий сектор”, Азов, Айдар, залякують людей, а так люди взагалі хотіли би бачити російську армію і зустрічати їх квітами, хлібом та сіллю. І вони вважали, що виключно оці “фашисти” заважають людям здійснити свою волю.Вони, знаєте, там переконані в тому, що, як вони казали, Збройні сили України – це терористична організація, яка тримає у заручниках цілі міста в Україні. От уявіть собі. Оце от до цього вони уже дійшли.Що стосується спілкування особистого, ну, по великому рахунку, їм заборонено з нами виходити на якісь контакти, зв’язок, але мені абсолютно щиро відповіли на моє питання. Коли дійсно було дуже погано, я був переконаний, були такі думки, що навряд чи я вже повернусь з цього полону. Я задав одному із слідчих питання: чи відбувається обмін тілами, чи ви мене там десь під парканом кинете, щоб собаки розтягнули. Він каже: “Ні, обмін тілами ніхто не відміняв”. Ну, це було, знаєте, також певним позитивом для мене, потому що я розумів, що мої рідні хоч тіло отримають. Слава Богу, що такого не сталось. Але вони мені обіцяли, що ти ніколи з в’язниці не вийдеш, ти тут і вже помреш. Ну і дійсно, у них такі були настрої, тому я вважаю своє звільнення просто дивом. Знаєте, ви сильна людина, бо визнавати свої моменти слабкості, моменти зневіри, можуть лише сильні люди. Слабкі люди завжди намагаються показати всім свій героїзм, нібито визнати слабкість свою – це приниження себе. А ви сильна людина, ви щиро відповідаєте. І це важливо, знаєте, бо люди сьогодні, навіть перебуваючи хтось ближче до фронту, хтось далі, чиїсь міста більше бомблять; Чернігівщина, Сумщина, Харківщина, Херсонщина, Київ, Київщина під ударами, світла, води немає. Десь людям важко, і ці моменти, вони важливі, коли люди розуміють, що так, буває складно, буває, що люди навіть не вірять, що вони виживуть, буває, що люди не вірять, що вони повернуться додому, але все одно хтось когось підтримує. Це важливе питання підтримки.До речі, от ви коли повернулися з полону, це пекло, душевне, моральне, емоційне пекло. Я не знаю, як там щодо фізичного, але це точно далеко не курорт. Але ви коли повернулися в Україну і занурилися якось в цей вайб нинішньої України, України у війні. Суперечки в Facebook, на телебаченні, хтось когось не розуміє, хтось когось звинувачує, хтось з кимось намагається якось комусь щось довести. І оце життя країни у війні, хтось ближче до війни, хтось далі від війни, але це таке. Ви коли це побачили, почули, дізналися, як от Україна живе. Ви ж тут не були вже три роки, навіть більше. Як ви оцінили оці проблеми, оці скандали порівняно з тим, що ви пережили? І щоби ви сказали тим людям, для яких сьогодні дійсно важливо комусь щось довести, переконати когось, зганьбити, принизити, сказати: “Ти дурень, що ти так хочеш”. А от ви, людина, яка була фактично у владі вбивць: що б ви цим людям порадили?Володимир МиколаєнкоЗвільнений з російського полону Володимир Миколаєнко у лікарняній палаті в Києві, 28 серпня 2025 року, фото: suspilne.mediaСпокійніше ставитися один до одного і шукати підтримки одне в одного, а не намагатися ці руки поламати, які десь можливо хочуть тебе підтримати. Дуже важко радити тим людям, які не відчувають війни, по великому рахунку. От я з подивом зрозумів, що зараз іноді в країні така ситуація, яка була в 14-му році. Десь йшла війна, але вона начебто була далека, ми її і не відчували. Щось відбувається, якісь бої, але всі жили своїм життям.Да, нам, можливо, на Херсонщині, поруч з росіянами, за 100 км до розташування російських військ, було якось важче жити, ніж умовно там в Києві, у Вінниці або в Житомирі. Але нам, на відміну від мешканців там, я не знаю, Запорізької або Донецької області, які знаходились поруч з ДНР і ЛНР, жилось набагато якось спокійніше і щасливіше, і ми не втрачали там ні життєлюбності, ні радості, ми не задумувались про цю війну. Так, війна триває, треба допомагати, із задоволенням допомагали, там волонтери, все це було, але відчуття війни не було. Так само зараз відбувається: деякі люди вирішили, що начебто вже там все нормалізувалось. І саме жахливе, що я зараз бачу і відчуваю, це продовження, а навіть, можливо, і підсилення корупції на цій війні.Оце от прислів’я: кому війна, кому мати рідна… це дуже сумно, але воно зараз працює в Україні. Оці скандали корупційні, люди, які, в мене таке враження, що зацікавлені в продовженні цієї війни, тому що дуже багато грошей зароблять, у тому числі наші партнери з інших країн Європи. І це дає можливість багато красти, давайте казати відверто. Оце мене непокоїть. Мене непокоїть також, що хтось вирішив, що є політична боротьба, що треба проводити вибори. Ну таке в мене враження, можливо, я помиляюсь. Ми що, перемогли в цій війні? А якщо проводити вибори, як забезпечити голосування тим військовим, які знаходяться в окопах, або тим хлопцям, які сидять там в полоні? Чи вони не повинні голосувати? Дуже багато питань, але не все так сумно, країна тримається. Да, вона поранена, да, вона стікає кров’ю, але тримається. Я переконуюсь, що Україна обов’язково переможе і розквітне з нашими зусиллями. Знаєте, ви правильно сказали, дякую за слова про корупцію, коли люди помічають, особливо, знаєте, коли ти довго не був в Україні, приїздиш, і починаєш дещо розуміти. Це дуже важливо про це говорити. Я нещодавно прочитав хорошу думку, хтось з розумних людей написав в соціальній мережі, про те, що зараз злочинно не говорити правду. Зараз смертельно небезпечно не говорити правду. Я не кажу про військові таємниці, розташування військ, планування операцій військових. Звісно, що це не треба говорити. Про це ніхто ніколи і не говорив, це планується в кабінетах зачинених і тому не про це мова. Чи там про логістику вантажів військових, теж ніхто не буде розповідати, зрозуміло. Але говорити правду треба. Що в нас по грошах, що ми можемо дати, чого не можемо. Де ми тиснемо бізнес, даємо працювати, а потім питаємо де податки, де ми вибіркове правосуддя влаштовуємо, де ми тиснемо опонентів політичних, де ми прибираємо волонтерів і таких речей купа. І коли про це не говориться, а потім в один момент люди прокидаються, а в нас ні світла, ні води, “а що сталося, а де захисти від ударів”. А в нас нема. І люди починають жити в реальності, до якої вони не готові. Це те саме, що сталося в 22-му році в Херсоні, в Києві. Ну, я розумів, що буде війна. При чому, мені сказали буквально за добу до війни, що завтра вона розпочнеться, я, мої колеги, ми знали це. Ну, тобто, це б мало бути якесь диво, щоб це не сталось. Але все-одно, як би ти не знав, коли ти прокидаєшся від вибуху ракети, це зовсім інше відчуття. Це ніби як страшний сон нарешті став реальністю. І так само зараз така ситуація, коли дійсно треба говорити правду, бо якщо якийсь сценарій станеться, а люди скажуть: “Ой, а ми були не готові”, це буде дуже, дуже прикро. Я ще кілька запитань до вас маю. Перше, я хотів би запитати все ж таки про опір Херсона. От історія з Бузковим парком. Це, звичайно, така героїчно-трагічна історія дуже. Я багато читав те, що писали учасники цієї битви, цього опору. Ми дуже-дуже-дуже пишаємося цими людьми, звичайно. Це надзвичайні люди, але з іншого боку, дуже прикро, що таке велике місто ось так от захищали люди, добровольці, які, фактично, вийшли проти бронетехніки з абсолютно неадекватною зброєю в цій ситуації. Розкажіть, будь ласка, більше про цю історію. Загалом про спротив Херсона в перші дні. Ми бачили відео, всі бачили кадри, що відбувалося, але все одно це лише відео і кадри. Це не передає, як то кажуть, все в 3D, не передає цього відчуття, розуміння. Я пишаюсь херсонцями, бо коли не було, по великому рахунку, кого захищати, ким захищати місто, то просто цивільні херсонці вийшли на вулиці і почали готуватись до захисту міста. Валили дерева, перекривали ними дороги, якісь стовпи валили також. Варили ці їжачки, щоб танки не прийшли, виходили просто з мисливською зброєю на вулиці.Ми отримали зброю 24-го числа, саме в день війни, біля Антонівського мосту в селищі Наддніпрянське, це в межах міста Херсон якраз. Нас було чоловік десь 200 може. Але зрозуміло, що теробороні місто втримати було неможливо. Проте величезна кількість людей, які хотіли захищати місто, приходили, намагались записатись. Вже просто була команда нікого не приймати. І що стосується захисту, дійсно, то командир тероборони зібрав і сказав: “Хлопці, я вас на танки з автоматами не пущу. Єдине, що ви можете зробити для цих танків, це ви там фарбу позбиваєте з них”. Ну, звичайно всі заголосили, мовляв давайте спробуємо. Він сказав: “Я вам навіть спробувати не дозволю”, але сталось так, як сталось. Зброї, окрім автоматів, ще зараз повторюю, ніякої не було. І ми готували ці от коктейлі Молотова. Дуже багато людей привозили ці скляні пляшки, і там привозили бензин, всі складові цього коктейлю привозили. Там, у дворі інтернату, де ми знаходились, просто, мабуть, виготовили тисячі цих пляшок з коктейлями Молотова. Це, по великому рахунку, була єдина зброя, з якою можна було виходити на ці танки і БТР.вхід в міський парк Херсонська фортецявхід в міський парк Херсонська фортеця, фото: Суспільне ХерсонНаша рота в той час охороняла периметр і я бачив, як поїхав автобус з цими хлопцями на зупинку цих БТР і танків. Я бачив, чим закінчився подвиг цих хлопців. Розірвані буквально на шматки тіла. потрощені в щепу дерева. Я думаю, що це було наслідком… оце от звірство було наслідком переляку росіян. Вони щиро боялись, тому що таке враження, що вони просто стріляли там безкінечно. Люди були порвані. Загинули. Хлопці, вічна пам’ять. Ну, мені важко щось сказати з цього приводу. Я вам, пане Володимире, дякую. Знаєте, вже там часу зовсім мало, щоб ставити якісь такі глобальні питання. Ви дуже щира і світла людина. І я думаю, що найголовніше, що наші глядачі матимуть можливість подумати, переоцінити щось, переоцінити життя, себе, минуле і майбутнє після того, що ви розповіли.Я просив би буквально одною хвилиною, щоб ви порадили сьогодні різним людям, і тим, що в окопі, і тим, що крадуть, і тим, що просто чекають з окопу, і тим, що волонтерять, хто дрони робить, і хто краде на дронах. Різні люди, українці різні є, на жаль і на щастя. Дайте якусь вашу пораду, яку ви відчули, пережили і оформили, як збудувати в Україні майбутнє, щоб не було соромно перед тими бійцями, про яких ви говорили, у Бузковому парку зокрема. Щоб перед ними не було соромно, перед людьми, які прийняли приречений бій фактично, але створили легенду.  Володимир МиколаєнкоВолодимир Миколаєнко, фото: vechirniy.kyivВи знаєте, я, мабуть, фізично не сама сильна людина і не самий молодий, але от я особисто хочу бути корисним. Якщо я пройшов цей полон, то я повинен, мушу бути корисним для своєї країни і для свого міста. Тому я хотів би сказати кожному: будь корисним для своєї Батьківщини. Не дбай сьогодні більше за все за себе, за свою родину. Подумай, що ти зробив для Батьківщини сьогодні, у такий важкий час.