“Країні потрібен діалог”

Про найболючіші проблеми реформування вищої освіти в Україні. Зокрема про нові законодавчі ініціативи уряду, які отримали значний резонанс в освітянському середовищі поговорили з ексміністром освіти й науки Станіславом НІКОЛАЄНКОМ

Станіславе Миколайовичу, як ви оцінюєте можливі наслідки ухвалення законів щодо посилення ролі науки у вищій школі, які проголосовано у Верховній Раді України 6 червня цьогоріч?

 Оцінюю негативно. Візьмімо, до прикладу, положення Закону “Про внесення змін до деяких законів України щодо підтримки наукової роботи в закладах вищої освіти”. Він ніякого стосунку до науки не має. Це закон більш шкідливий, ніж корисний. Він передбачає поділ науково-педагогічних працівників на дві категорії: педагогічні працівники, умовно, й на­уково-педагогічні. Хоча педагогічні працівники в нас були це лаборанти, завідувачі лабораторій, майстри практичного навчання, інструктори з водіння, у нас в університеті їх понад 220. Але законодавці хочуть, щоб педагоги-практики, які не займаються наукою взагалі, читали лекції, вели практичні заняття. І для них встановлюють навчальне навантаження 900 годин на рік. Тоді як у науково-педагогічного працівника буде 500 годин замість 600.

На перший погляд це звучить добре людям скоротять навчальне навантаження на 100 годин, більше буде часу для науки. Та нічого з цього позитивного не буде. Усі ті викладачі, які мали ґранти від “Горизонту Європи”, ті, що мали ґранти від нашого Національного фонду досліджень, ті, що виграли дослідницькі теми в Міністерстві освіти і науки, ті, що мають такі проєкти з бізнесом, всі вони давно вже мають у нас меншу кількість аудиторних годин, їм і так більше часу виділяється на аспірантів, на дослідницьку роботу, і вони менш завантажені.

А до чого призведе цей закон, який я критикую? Уявімо собі: було 6000 годин на кафедрі. Ділимо ці 6000 годин на 10 осіб, по 600 годин виконували навантаження, тепер стає по 500. Щоб виконати навантаження, треба на 16 відсотків збільшити число науково-педагогічних працівників, це 1,6 ставки. Проте ніхто цього не робитиме, бо немає з чого платити викладачам зарплату. Тому більшість університетів скоротить навчальні плани та програми. Лекційні заняття, лабораторні, семінарські і практичні просто скоротять. Ми вже й без того засушили ті навчальні плани, перевели все на самостійну освіту. Якості освіти не буде, а будуть, навпаки, втрати.

У законі сказано, що кожний науково-педагогічний працівник повинен мати не менш як 500 годин наукового навантаження. Одразу ставлю запитання: хто в Україні мені сьогодні скаже, що таке година наукової роботи? Хто це все внормував? Ми в університеті наукову роботу міряємо в грошах, коли вчені виграють ґранти Європейського, міжнародних різних фондів, нашого Національного фонду наукових досліджень, проєкти від Міністерства освіти, різні бізнес-проєкти, прикладні розробки. Міряємо у статтях міжнародних і наших часописів, книжках, підручниках, посібниках тощо. А що таке година науки? Як цей еквівалент запровадити?

Тобто цей закон узято зі стелі, його написали люди, які жодного дня в університеті на практичній роботі не працювали. Бо якщо дати педагогічному працівнику 900 годин навантаження на рік, то це означає, що в разі 30 робочих тижнів та п’ятиденного робочого тижня щодня треба мати 6 годин: три лекції, або три семінари, або комбіновано. Спробуй так працювати!

Щодо законопроєкту про боротьбу з плагіатом, то думка й наміри його правильні. Але його треба суттєво доповнити. Чітко сказати, що таке плагіат. Плагіат це коли хтось списав формулу, взяв технологію, узяв рекомендації і забрав їх у того, хто це розробляв. Якщо є плагіат, то однозначно треба анулювати дисертацію і забирати право викладати. А прості теоретичні словеса, що повторюються в усіх роботах, це не те, чим треба займатися законодавцеві.

Багато хто сьогодні говорить про проблему імітації науки. Проблема ця існує і в академічних установах, і в університетах. Чи сприятиме нове законодавство її вирішенню?

 Наука в Україні справді перебуває в глибокому занепаді. Це правда. Але причини цього стану керівники галузі не розуміють або воліють не помічати. А їх треба відверто назвати.

По-перше, сьогодні в Україні наука є абсолютно незатребуваною, перед ученими не ставлять сьогодні завдання ні уряд, ні міністерства, ні відомства. Найголовніше, що й бізнес таких завдань перед наукою не ставить. Вони просто не бачать потреби в українській науці, орієнтуючись на закордонні технології, закордонне обладнання і закордонну освіту для відповідних фахівців.

Змінити цей стан може тільки розширене фінансування. А його немає і не передбачається. У новому законі немає жодного пункту, де визначалося б, скільки додатково коштів виділять на проведення наукових досліджень. Згідно із Законом про науково-технічну діяльність, на науку в Україні повинні виділяти 1,7 відсотка ВВП. Офіційно до повномасштабної війни в нас були витрати на науку в 10 разів менші 0,17 відсотка ВВП. Тепер приблизно на тому самому рівні. Це мізер, сльози.

Наука не твориться тільки годинами, виділеними на науковця. Адже потрібно велике лабораторне, матеріально-технічне оснащення, потрібно, щоб держава формувала потребу в цьому, щоб бізнес був зацікавлений в цьому, і потрібно, щоб тут були певні стимули. Якщо хочете, відповідне ставлення до науковця в суспільстві.

Так, імітація науки в академічному середовищі присутня, але вона є частиною більшої проблеми, а саме того, що й сама наука, і люди, які нею займаються, перебувають в Україні у стані виживання. Грошей немає, зарплата мінімальна, потреби немає, а розвиток галузі все одно повинен бути.

Вихід із цієї ситуації кожен шукає по-своєму. Ми намагаємося в університеті навіть спрямовувати власні доходи на на­укові проєкти. Окрім того, ми приєдналися до двох альянсів європейських університетів, 60 наших викладачів, аспірантів працюють там над науковими проєктами.

Але без зміни державного підходу до проблем науки ситуація кардинально не зміниться. Саме держава мусить і має ставити завдання перед наукою в обороні, в авіації, у транспорті, в енергетиці, у критичних галузях, можливо, навіть у харчовій безпеці.

У нас сьогодні в Україні навіть немає віцепрем’єра з гуманітарних питань. І сьогодні виконує ці функції віцепрем’єр, який займається цифровізацією, дронами, військовими справами. Ми ж розуміємо, що йому немає коли вгору глянути. А йому ще освіту й науку додали. Це означає, що люди просто не розуміють обсягу і складності завдань, які стоять перед урядом на цих напрямах.

Як охарактеризували би процес реформування вищої освіти в Україні в цілому?

 У нас останнім часом, починаючи з 2014 року, до влади в освіті поступово прийшли люди, яких збирали навколо себе Фонд “Відродження” та інші донорські організації, і вони починали заглиблюватись у проблеми освіти та науки. Вони, ці люди з фондів Пінчука, Сороса, поприходили тепер до керівництва міністерства, їх багато в парламенті, але вони не відчувають себе частиною української наукової, освітянської спільноти. Вони діють за принципом протистояння: “ми”, які все знають, і “вони” це “застійні викладачі, ректори, декани”, яких “ми” повинні на світлу дорогу вивести. І ця зверхність, яка поєднується часто-густо з некомпетентністю, шкодить загальній справі.

У нас немає діалогу між освітньою науковою громадськістю і нашими керівниками. Реформи здійснюють у наказовий спосіб, згори, без діалогу та розгляду альтернатив. Подивіться, який, наприклад, діє механізм ухвалення законів. Вкидають законопроєкт у соціальні мережі, на обговорення, самі його між собою обговорюють, усі пропозиції та зауваження, що їм не до вподоби, просто ігнорують.

Крім того, реформа вищої освіти йде безсистемно. Стратегію розвитку вищої школи було затверджено за один день до війни, 22 лютого 2022 року. На неї сьогодні ніхто не дивиться. Як ніхто не хоче читати Європейських цілей у вищій освіті.

До речі, Європейський Союз 18 січня 2022 року затвердив цілі Європейської стратегії для університетів. Ідеться про реалізацію європейського вибору у вищій освіті, зокрема про ­програму обмінів “Еразмус”, дослідницьку програму “Горизонт Європи”, підтримку університетів як провідників європейських цінностей і принципів, посилення ролі університетів у міжнародному співробітництві.

Визначено три цілі до 2030 року. 45 відсотків людей у віці 2534 років мають здобути вищу освіту. 60 відсотків дорослого населення навчається упродовж останніх 12 місяців. 80 відсотків повинні мати базові цифрові навички, та 20 мільйонів спеціалістів з ІКТ мають бути задіяні у виробництві.

Нагадаю, 1999 року ми доєдналися як асоційований член до Болонської угоди. 2005-го підписав Болонську угоду міністр Ніколаєнко. І ми цією дорогою йдемо. І коли я чую, що ми вперше інтегруємося до європейського освітнього простору, бо наші університети такі відсталі, мені дивно й навіть страшно стає, що ці люди навіть не знають, що з 1999 року ці інтеграційні процеси почалися, а з 2005-го університети наші є повноправними учасниками цього простору.

Були впроваджені і європейська система якості, і кредитно-трансферна система, був здійснений перехід, скажімо, від інженера-спеціаліста до дворівневої підготовки бакалавра, магістра і третій рівень PhD.

Але сьогодні ми беремо за зразок реформи, які нібито роблять у Малайзії чи Сінгапурі. Так що? Ми через ці країни будемо до Європейського Союзу заходити? Чому ж ми не беремо Європейських цілей у вищій освіті й не йдемо за ними? Коли я полякам розповів, що в нас хочуть скасувати заочне навчання, вони почали з нас сміятися: “У нас у економічному університеті у Варшаві 7 тисяч заочників, а у Варшавській політехніці 4 тисячі”.

Або коли ми говоримо, що ректору в нас виписують KPI і дають контракт, поляк не розуміє цього, бо ректора обрав народ, тому що його передвиборчу програму схвалено, і він чотири роки працює за цією програмою і звітує за неї. Міністр просто наказом його затверджує.

Ви виступали проти законопроєкту №10 399 “Про внесення змін до деяких законів України щодо фінансування здобуття вищої освіти та надання державної цільової підтримки її здобувачам”. Які маєте до нього застереження?

 За цей закон багато народних депутатів не хотіло голосувати. Тому що він насамперед суперечить статті 53 Конституції України, де написано, що кожний громадянин має право безоплатно здобути вищу освіту з будь-якого фаху. Звісно, це право здобувається на конкурсних засадах. Визначається певна кількість бюджетних місць, і людина має конкурувати й отримати освіту.

У новому законі таку можливість прибирають. Тому що під виглядом ґрантів уся освіта стає всуціль платною! Крім сфер оборони і, напевно, частково педагогіки й медицини.

Цьогоріч вони обіцяли від 15 до 50 тисяч гривень за ґрант, а в нас агроном у нашому університеті коштує цього року 81 тисячу, і вимагають від нас, щоб ми дотацій не робили. А до мене на агронома вступають абітурієнти зі 150 балами, це четвірка. Ось він принесе мені 20 тисяч, а нам треба 81 тисяча. Отже, він мені під яскравою упаковкою ґранта повинен доплатити ще 61 тисячу! Так само на інженера-механіка чи електрика, харчовика.

Багато буде охочих учитися на таких умовах? Ні. А хто ж буде сьогодні розвивати механізацію тваринницьких процесів, хто працюватиме на фермах, хто воду постачатиме, електро­енергію? Хто в машинобудуванні працюватиме в оборонній галузі? Адже вартість підготовки інженера-механіка чи зоотехніка теж під 80 тисяч.

Тобто цей закон відірваний від життя і позбавлений державницького підходу.

Можливо, урядовцям треба підказати, які кроки були б ефективніші?

 Ніхто в міністерстві не хоче з нами говорити. Ми працюємо напряму з Офісом президента, там є професійні люди, працюємо з багатьма народними депутатами напряму.

Профільний парламентський комітет, на жаль, теж не зацікавлений в діалозі, вони все самі знають краще за інших. Зауваження Спілки ректорів, самих університетів до законопроєктів, як правило, йдуть мимо. Їх ніхто не хоче слухати. Усе це суперечить європейській практиці. Сьогодні Європейська асоціація університетів ставить за мету бути розробником і критичним оцінювачем всіх законопроєктів Європейського Союзу. Їм таке завдання поставила Європейська Рада.

Нагадаю, що Європейський Союз сьогодні виділяє 2 відсотки ВВП на вищу освіту, 3 відсотки ВВП на науку. У нас про це ніхто не говорить. Так, у нас війна, велике горе. Ми не просимо грошей, але хоч не скубіть нас.

Який вихід із ситуації бачите?

 Країні потрібен діалог, нам рішуче треба змінювати стиль роботи міністерства. Міністерство повинно піти на діалог із директорами шкіл, учителями, професорами, профтехівцями. Коли я працював міністром, у нас була Громадська рада, наповнена делегованими з освітянських колективів людьми, які вже щось зробили, є професіоналами, які мислять по-державницькому, є патріотами своєї держави, а не просто відпрацьовують ґрант.

Сьогодні потрібно створювати Громадські ради по вищій школі, вихованню і патріотичній діяльності, середній школі, професійній школі, науці, а потім велику об’єднану Громадську раду при міністерстві створити. Жоден закон, жоден указ президента, наказ міністра не повинен проходити повз ці громадські утворення.

Звучала ідея організувати всеукраїнське Освітянське віче. Це реально зробити сьогодні?

 Я думаю, що Спілка ректорів спільно з Асоціацією шкіл, гімназій і ліцеїв могли б таке зібрання організувати. Ведемо діалог. Спілка ректорів має свої відділення по всіх регіонах, вона могла би стати організаційним рушієм цієї справи. Сьогодні технічні умови дають можливість, не треба з’їжджатися всім до Києва, може бути очно критичне число делегатів 150200. А решта 5001000 осіб може бути дистанційно присутня за регіональним принципом.

До речі, я таке Освітянське віче проводив 2004 року в Будинку вчителя і ми там затвердили програму “Сім кроків із виведення української освіти з кризи”. Нагадую, в 20042008 роках ми відсотків 7080 цієї програми реалізували. Тож, досвід такий є.