Лікування хвороби – це злочин: три важливі речі про Антонена Арто

“Глядач має бути впевненим, що ми здатні змусити його закричати”, – казав творець концепції “Театру жорстокості” Антонен Арто. Народився 4 вересня 1896-го в Марселі, на півдні Франції. Під час Другої світової війни схуд до 52 кг і втратив майже всі зуби.

Арто, через призму самопізнання, намагався змінити європейське мистецтво. Але його пошуки ідей та засобів вираження завжди закінчувались крахом. Три речі, які треба знати про реформатора театру, розкриває координатор proto produkciia Володимир Бурковець.

Божевілля: побутове і театральне

В 19 років вперше зазнав нападу душевної хвороби, яка не покинула його до кінця життя. За рік починає бачити видіння і чує голоси. Відтоді регулярно вживає наркотики. Загалом у психіатричному притулку провів 8 років і 8 місяців. Майже половину його доробку написав після примусової госпіталізації.

Театральне божевілля Арто базувалось на двох речах: двійниках та мареннях. Вважав, що психіка людини роздвоєна, а мозок знаходиться в постійному “склеювання” своєї ідентичності. Перше “Я”- це власне ми самі, з набором переживань та відчуттів. Друге – це те, що описує перше та дає погляд ззовні. Французький психоаналітик Жак Лакан ілюструє це метафорою дзеркала. В ньому є “я” як відображення на поверхні, та “я”, яке на нього дивиться.

“Лікування хвороби це злочин”, – казав Арто і відмовлявся від сеансів психоаналізу. Пояснював, що таким чином уникає спроб втиснути свідомість у якусь форму. Завдяки цьому, він бачив театр і тіло в ньому під зовсім іншим кутом, як понівечене, зруйноване, але здатне відродитися з уламків.

У фіналі така стратегія остаточно позбавила Антонена розуму. Він знав про це, й свідомо приніс жертву театру. “Чи знаєте ви, що, відкривши вам усе це, я, можливо, вбив себе”, – резюмував в Брюсселі. Приїхав туди навесні 1937, щоб розповісти про мескаліновий тріп в Мексиканській пустелі. Натомість вийшовши на сцену, став ­говорити про вплив онанізму на життя єзуїтів.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Рада злякалася штурму і погодилася засідати під “бандерівським” прапором

Біограф Стівен Барбер писав, що своє тіло та психіку він перетворив на інструмент дослід­жен­ня і врешті цей інструмент не витримав напруги й зламався. Його випадок став прецедентом, який вимагав розмежувати види божевілля за критерієм творчості..

Театр жорстокості

На Колоніальній виставці Антонен Арто побачив танець племені з острова Балі, який надихнув його на власне бачення новаторського театру Театру жорстокості. Його ціль в створення справжнього переживання, яке б переносило глядача у галюцинаторний світ. Прагнув повернути вистави до першо­джерел, до первісних магічних ритуалів, у яких не буде звичного мовлення, адже “всяке промовлене ­слово вже мертве”. Звертається до перформативних практик Сходу, особливо до Валійського театру.

Хотів створити спеціальний жестово-візуальний словник “мову звуків, ­криків, світла, словотворчості”. Режисер мав жорстко нав’язувати своє бачення акторам і публіці. Важливу роль також відігравала й імпровізація, бо жодна п’єса не могла бути точно відтворена двічі.

Жорстокість для Арто не фізичне насилля, а напруга, ­тотальний вплив на всі почуття, покликані змусити пуб­ліку ­закричати. Акторську гру мали доповнювати ­яскраві ­костюми, за повної відсутності декорацій. Музичні інструменти видавали б нестерпно гучні звуки, й освітлювальні прилади у вигляді “вогненних стріл”. Вистава мала відбуватися по кутках зали, навколо глядачів, розміщених у центрі на ­обертових кріслах.

В репертуарі його театру була єдина драма “Ченчі” про дівчину, яка страждає від ревнощів, підозрілості, тиранії батька. Графа Ченчі грав сам автор, він же виступив і режисером. Головну жіночу роль віддав багатій емігрантці, в обмін на фінансову підтримку постановки. Прем’єра мала позитивні відгуки, але всі наступні покази зазнали нищівної критики і відбувалися за напів­порожньої зали.

Після 17 вистав історія Театру жорстокості закінчилась. Пригнічений і збанкрутілий митець констатував: “Я зробив усе, що міг і тепер стою на краю прірви: такий підсумок моєї праці”. Після цього він більше жодного разу ніде не грав і не знімався.

Стипендія імені Антонена Арто в Україні

Досі український театр замкнутий на російсько-радянській системі. Грунтується на драматично-психологічному підході. Основним засобом його є текст та літературний твір в основі. Щоб відійти від цього, ми, група перформерів і культурних менеджерів, створила програму для підтримки експериментування. Ідеєю було відійти від розмовного театру, тому в своїх пошуках звернулися до доробку його найбільшого критика – Антонена Арто. Зважаючи на його досвід, підтримуємо камерні експериментальні роботи, які можуть стати основою для майбутніх більших проєктів. Різноманітні форми театру мають допомогти українському мистецтву заглибитись в загальноєвропейські та світові тенденції. Бути якомога зрозумілішим зараз для публіки всього світу – пріоритетне завдання українського театру, адже ніхто не розкаже нашу історію за нас.

Тема пошуку свого місця у світі характерна для творчості Арто. Сам із Марселя, він намагався пристосуватись в Парижі. Дихотомія Півдня і Півночі – це різні історії, культури та регіональні особливості. Бачимо дуже схожу історію в Україні. Для нас це перетин культур від турецької та болгарської до німецької та корейської. І таке сплетіння дає ґрунт для важливої мистецької та суспільної дискусії, яку б ми хотіли підняти в наступних колах стипендії Арто. Нашою новою ціллю стане суміш культурних впливів Одеської, Миколаївської, Херсонської та Запорізької областей.