“Львівський псевдособор”: на Контрактовій площі Києва відкрили виставку про спробу Сталіна підпорядкувати греко-католиків РПЦ

Експозиція є спільним проєктом Українського інституту національної пам’яті, Українського католицького університету та Галузевого державного архіву СБУ. На відкритті були науковці, чиновники та предстоятель УГКЦ Святослав.Для Кремля греко-католики були небезпечними: адже їхня Церква великий авторитет серед українців, підтримувала національну ідентичність і зберігала зв’язок із Ватиканом. Тож УГКЦ вирішили ліквідувати – підпорядкувавши її Російській православній церкві. Для цього у березні 1946-го року провели Львівський псевдособор.  Жоден греко-католицький єпископ не погодився співпрацювати з радянським режимом. Натомість частина священників підтримала план так званого возз’єднання з Російською православною церквою. Ключову роль у цьому відіграв отець Гавриїл Костельник, який став головою створеної енкаведистами ініціативної групи.Однак таких служителів було небагато. Більшість священників і єпископів, які відмовилися прийняти нав’язане православ’я, – радянська влада арештувала, піддала тортурам і залякуванням. Попри переслідування, священники залишилися вірними своїй церкві та продовжували служити підпільно.У той час УГКЦ очолював митрополит Йосиф Сліпий. Він провів у радянських в’язницях, таборах і на засланні майже 18 років. У 1963 році його звільнили завдяки втручанню Папи Римського Івана 23-го  та президента США – Джона Кеннеді. Попри вигнання, Йосиф Сліпий залишався духовним лідером Церкви.У 1989 році, на тлі занепаду радянської системи,  – Українська греко-католицька церква почала виходити з підпілля. Віряни відкрито ходили на масові протести. Розпочалося повернення храмів і відновлення повноцінного церковного життя.Сьогодні Росія фактично продовжує політику радянської влади: українські храми закривають на окупованих територіях, а священників переслідують  – тримають у полоні та піддають тортурам. Попри це, Церква, як і раніше, продовжує служити людям і зберігати віруБлаженніший СвятославБлаженніший Святослав (праворуч), фото: Наталя Стареправо (Еспресо) “Незважаючи на пік могутності цієї сталінської машини після завершення Другої світової війни, задум ліквідувати нашу Церкву не мав успіху. Цій машині цього не вдалося, тому що ми сьогодні є тут присутні.Коли ми говоримо про Церкву, то йдеться про стосунок кожної людини з вічністю, про особистий стосунок із Богом. Навіть сталінська репресивна машина не змогла втрутитися у цей стосунок, бо наш народ і наша Церква винесли віру у своїх серцях.Кожного разу, коли Україна потрапляє під окупацію росії, першим, кого нищать колонізатори, є Українська греко-католицька Церква. Так було 80 років тому, так відбувається і сьогодні на окупованих територіях.Ми разом боремося і відстоюємо свою гідність і свободу. Як народ, який вірить у Воскресіння, ми усвідомлюємо: нас неможливо знищити чи перемогти”.Голова Державної служби України з етнополітики та свободи совісті Віктор ЄленськийВіктор Єленський та Олег Турій, фото: Наталя Стареправо (Еспресо) Після Львівського псевдособор у священників УГКЦ було кілька шляхів. Перший – це, звичайно, ув’язнення, висилка, Сибір. І дуже часто, якщо висилали село, яке, як вони казали, “годує бандитів”, так? Яке співпрацювало з Українською повстанською армією, з уніївським підпіллям. Священників висилали разом із людьми.І священники були в цей час разом зі своїм народом.Друга частина – це ті священники, які відмовилися приєднатися до Російської православної церкви, але яким вдалося не потрапити в ув’язнення і які виконували звичайну роботу: працювали в колгоспах, працювали на різних роботах.І були священники підпільні, які все-таки залишалися в служінні. І ці священники, власне, духовно підтримували свою паству. Ці священники, власне, були зі своїм народом і вони наражалися на дуже серйозну небезпеку.Вони працювали, як правило, на таких роботах, які дозволяли їм, тобто цим священникам, постійно бути в русі. Ну, ви знаєте, тих єпископів, які, наприклад, працювали — збирали трави? Тобто вони збирали трави, вони не були прив’язані до одного місця, вони здавали ці трави потім у споживчу кооперацію, чи як вона називалась.І з цього жили, але вони підпільно служили. Вони служили по хатах, вони служили уже в брежнєвський час, коли відкривали зачинені церкви, вони служили в цих церквах. Їх потім уже, в нерозстрільні роки, в роки брежнєвського застою, знали — частину з них — і, так би мовити, профілактували.Тобто їх викликали, постійно тягали на допити, їх постійно тягали на такі профілактичні бесіди. Їм погрожували засланням, їм погрожували тюрмою, висилкою. Але вони були зі своєю паствою від 46-го року і аж до виходу із підпілля.Про підпілля. Як виглядала церква в підпіллі коротко і коли настав момент, що нарешті Українська греко-католицька церква могла вільно заявити про те, що вона вільна?Церква існувала… Я хочу сказати: взагалі релігійне підпілля існувало в Радянському Союзі від першого дня радянської влади і до її останнього дня. Українська греко-католицька церква була найбільшою забороненою релігійною спільнотою в усій Європі. Але існували підпільні баптисти, п’ятидесятники, адвентисти, реформісти — вони існували весь час існування радянської влади.І Українська греко-католицька церква існувала і на лісоповалі, існувала в Сибіру, в Сургуті, і, звичайно, вона існувала в Галичині.Ну от, наприклад, є такий єпископ Михайло Ковтун. І це людина, яка надзвичайно мужня і, сказати, не бачить у своєму служінні ніякого героїзму. От я у нього питаю: “Ну, от як же ви жили, як же ви існували?” Він каже: “Я працював на заводі”.І, каже, ніхто з моїх колег не знав, що я підпільний священник. Хіба що трошки наді мною глузували, бо я неодружений був.Але коли, наприклад, у нас була політінформація, і кожний мав розповісти щось на цій політінформації — хтось там про миролюбиву зовнішню політику Радянського Союзу, хтось там щось таке комуністичне — то я вибрав з усього списку “коммунистическое отношение к труду”.І розповів його так, як це подавали матеріали Другого Ватиканського собору.Тобто люди намагалися, по-перше, вибрати найбільш адаптивну нішу, яка б їм дозволяла не зректися своєї церкви, не зректися своїх ідеалів, не зректися вчення церкви, але водночас не наражатися на небезпеку.Звичайно, не всім це вдавалося. І постійно існували греко-католицькі підпільні монастирі, в яких здійснювалися обшуки, де дивилися, щоб не прописували молодих дівчат, бо боялися, що вони стануть монахинями. І так, власне, і було.І церква існувала через своїх сподвижників, через своїх героїв, які далеко не завжди вважали себе героями.Це сталося під час перебудови, яка скреслила цю кригу. І зрештою греко-католицькі священики вийшли на Красну площу в Москві і почали вимагати свободи для своєї церкви.Вирішальними стали колосальні мітинги, які відбувалися у Львові. Це були мітинги по сто тисяч людей. І воно дійшло до того, що навіть перший секретар Львівського обкому Комуністичної партії України писав у Київ, що ми не можемо стримати цей рух.І він просив дати дозвіл на вихід — на те, щоб радянська влада толерувала цей вихід з катакомб, який уже відбувся, власне.Це були маніфестації, це були сто–двісті тисяч людей, як, наприклад, 17 вересня 1989 року.Зрештою Горбачов приїхав у Ватикан, і після цього було дано дозвіл на реєстрацію греко-католицьких громад у галицьких областях”.Директор Інституту історії Церкви, проректор УКУ Олег Турій “Вся задумка ліквідувати католицьку церкву була спецоперацією радянських спецслужб, яка якраз полягала в тому, щоб створити видимість нібито добровільного переходу греко-католиків і їх нібито возз’єднання з церквою, до якої вони ніколи не належали. І в цьому, так би мовити, був головний парадокс. І в цьому була певна слабинка. Тому влада, чи, скажімо так, ті працівники, які готували цей план, уже передбачали, що якщо не вдасться зламати єпископів, тоді треба шукати бодай когось із рядів духовенства, щоби створити якусь таку фіктивну ініціативну групу, яка би оголосила про те, що вони готові приєднатися до російської православної церкви. І ось, коли стало зрозумілим після різних зондувань, зустрічей з митрополитом Йосифом Сліпим, що жоден із єпископів не піде на такий крок, щоби зрадити свою церкву… А тут, до речі, радянська влада діяла за певними лекалами, які були в царській Росії. На Полоцькому соборі, яким було проголошено ліквідацію Унії в 1839 році в царській Росії, якраз вдалося імперській владі проштовхнути на посади єпископів уже таких осіб, які готові були підкоритися цьому царському синодальному православ’ю. Цього їм не вдалося зробити у Галичині. Жоден єпископ на таке не погодився. Митрополит Йосиф Сліпий категорично це відкидав. Тому єдиним, так би мовити, виходом для того, щоб реалізувати цей план, були арешти єпископату. І в ніч з 11 на 12 квітня 1945 року ці арешти відбулися і в соборі Святого Юра, і згодом у Станіславові. І пізніше були арештовані, депортовані до СРСР і також посаджені в ув’язнення двоє тих єпископів, які опинилися на території Польщі. Тобто, іншими словами, жоден із цих єпископів не міг продовжувати легальну діяльність, але водночас жоден із них не погодився на якийсь компроміс із цією владою. Більше того, це дуже важливо розуміти, що і митрополит Андрей Шептицький, і Йосиф Сліпий, і інші єпископи, які відчували цю загрозу, вони намагалися забезпечити, щоб навіть у випадку арештів церква продовжувала функціонувати. І були призначені таємні адміністратори, були призначені і висвячені люди, які стали пізніше єпископами. Тобто, іншими словами, церква готувалася до цього удару. І мені здається, це дуже важливо, що саме це допомогло їй вистояти”. фото: Наталя Стареправо (Еспресо)фото: Наталя Стареправо (Еспресо)