Ми недооцінюємо руйнівного впливу соціальних мереж. Правильно їх було б називати “антисоціальні мережі”. Вони виривають людину з реального суспільного життя і поміщають у “бульбашку”, в якій вона перестає адекватно розуміти і сприймати світ. Наслідки повального перебування в соцмережах бачимо в політичному житті багатьох країн до влади приходять неадекватні люди.
Користі від соцмереж значно менше, ніж шкоди. Демократії не можуть ними так оперувати, як це роблять диктатури. І Китай, і Росія навчилися успішно їх використовувати. Те, що їм не подобається, блокують на своїх територіях. Натомість на чужі землі запускають потрібне їм.
Воєнний стан це ситуація з багатьма обмеженнями прав і свобод, але я був вільний і залишаюся вільним у тому, що стосується моєї творчості.
Найголовніше нині не відновлення всіх свобод, а завершення війни.
Вірю, що Україна досі має цей невичерпаний ресурс опору. Проблема буде в тому, де ми знайдемо суспільний консенсус щодо розуміння, що таке перемога.
Є правильний бік історії і неправильний. Упевнений, що Україна на правильному.
Я до фізичного болю пережив момент перемоги Дональда Трампа. Здається, ця брутальна, абсолютно архаїчна людина може нам тільки нашкодити.
Людина це передусім свідомість, частка тієї Свідомості високої, яка над нами всіма. Важливо цю свідомість використати правильно, тобто пізнати себе. Напевно, людина народжується для самопізнання.
Маю ще сім разів народитися і померти, щоб остаточно все осягнути. Я лише п’ятий раз живу. Нам дається 12 життів.
Намагаюся спілкуватися з Творцем, але в мене немає якихось конкретних конфесійних образів. Вистачає думати про Нього в якихось філософських категоріях як про абсолют, вічний початок, те, що над усіма нами.
Кожне віровчення зі своєю конкретикою не здається мені достатнім. Але, оскільки живу у країні, яка вважає себе християнською, то не заперечую, що наша традиційна ментальність близька до християнства.
Бог це якийсь ідеальний комп’ютер із безмежною пам’яттю. Але ще і з любов’ю.
За самовідчуттям наближаюся за віком до 50 років. До цього часу вже звільняєшся від залежностей, які забирали твій комфорт роками. Це й некомфортні люди, і їжа, і музика. 20 років тому перестав курити, хоч деколи хочеться, але стримуюся. Стараюся підтримувати тіло в життєздатному тонусі, щоб не загнивало, не полюбило лінощі.
Коли письменник спить, то не зовсім відпочиває. Сновидіння це частина його роботи. Уві сні мені вдається побачити багато з того, що потім відтворюю в текстах.
Письменництво для мене не зовсім професія. Це радше спосіб життя.
Коли я закінчував школу, один старший чоловік радив мені вступати на філологічний до Львівського університету. Але я вирішив піти в Поліграфічний інститут, на журналістику. Найбільше остерігався університету через те, що всі його випускники мають ставати вчителями.
Ми недооцінюємо руйнівного впливу соціальних мереж
Нормальне родинне життя де дітям присвячуєш рівно стільки уваги, скільки можеш присвятити, й водночас не намагаєшся їм нічого нав’язувати. Треба відмовитися від будь-яких виховних методів і тоді буде хороше виховання.
Нуль фізичного насильства це те, що я від своїх батьків передав своїм дітям. На мене, звісно, покрикували, але заслужено.
Я вважав себе вокзальним хлопцем. Ми жили неподалік вокзалу. В’їлися в пам’ять запахи повних вагонів антрациту чи коксівного вугілля, розпечених сонцем шпал і рейок у літню спеку, диких квітів.
У 8 років я вирішив випробувати силу свого удару ребром долоні. Вдарив сусідського хлопчика. Називали його в компанії Володька Малий, бо був низький зростом. Влучив в адамове яблуко, і він ніби задихатися почав. Я побіг по дорослих, думав, що він помре. Моя мама дала йому газованого напою з малиновим соком і йому стало краще. Може, симулював, але мені досі соромно за цей вчинок.
Уперше поїхав за кордон 1968 року з мамою до родичів у Прагу, на шкільних канікулах. Я ніколи не бачив у нас хлопців із таким довгим волоссям, дівчат у таких мініспідницях, такої неймовірної архітектури. Люди дихали там повітрям свободи. Але за кілька тижнів туди поїхали радянські танки і я свідомо зненавидів країну, в якій народився і жив, Радянський Союз.
Батьки брали книжки в бібліотеці на 10 днів, як дозволялося. Позмінно читали вголос, щоб встигнути прочитати обом. Це були романи Джека Лондона, Теодора Драйзера, Еріха Марії Ремарка. А з Тарасом Шевченком і Лесею Українкою мене більше знайомила бабуся, яка жила з нами.
Мій батько більшу частину життя пропрацював як інженер-лісівник. Був фанат цієї справи. Міг отримати посаду лісничого, і це було б матеріально краще для нас. Але для цього треба було жити не в місті, а хоча б у районному центрі. Мама не хотіла залишати Станіслав (назва міста Івано-Франківськ до 1962 року. Країна), і я їй вдячний за це.
Я не перехвалював би свого міста, але тут мій родовід, який я відстежив до часів прадіда, й усі лінії мого походження перетинаються тут. Це місце, де я працюю і відпочиваю. У дитячому віці на мене найбільше вплинула вже згадувана Прага, в дорослому Берлін.
Колись усіма силами боровся, щоб після закінчення інституту залишитись у Львові. Але бюрократія працювала так, що не міг залишитися без прописки. Її отримати мав після того, як матиму роботу. А роботи не отримував, бо мав за півтора місяці йти до армії. Повернення до Франківська здавалося катастрофою, здавалося, нічого не досягнув за п’ять років навчання. Але все ж повернувся сюди вже з вагітною дружиною.
Отримав роботу в друкарні і вже з літа почав працювати випусковим редактором. 17 листопада 1982 року в мене народилася донька Софія. А ще того дня був похорон генерального секретаря Брежнєва. Газета мала вийти з усіма некрологами і фотографіями.
Мав перспективу служби в армії, тож надіявся, що народяться двійнята і це звільнить від служби. Із пологового подзвонили і сказали, що в мене дочка. А я питаю: “Скільки?” Відповідають здивовано: “Та одна”. Виправдався, що мав на увазі, скільки важить.
Любов єдина сила, що якось утримує все на плаву. Без неї життя втрачає не тільки сенс, а й перспективу.
Егоцентризм притаманний усім. А любов це можливість вийти з цієї капсули, розірвати її. Тобто, коли долаєш своє его заради когось іншого, ламається залізобетонна конструкція в’язниці власного Я. І від цього збільшуються серце, об’єм грудей, ми стаємо більшими, ніж є.
Фредерік Беґбедер вважає, що кохання живе три роки. У мене в романі “12 обручів” Артур Пепа вважає, що 12 років. Але, погодьтеся, тривалість кохання це насправді дурниця.
Суспільні тренди працюють. Виник тренд на бездітність, і будуть такі пари, які всюди підкреслюватимуть своє чайлдфрі. Так влаштований світ, що люди різні й роблять різний вибір. Завдання політичної системи забезпечити можливість цього вибору всім. Крім злочинців, звісно.
Маю ще сім разів народитися і померти, щоб остаточно все осягнути
Культура це постійна робота над виправленням і вдосконаленням чогось. Там, де закінчується робота, наприклад над деревами в саду, починається занепад цього саду. Є навіть таке близьке слово культивування. Може бути культура садівництва, може бути культура мови, може бути культура гри у футбол.
Важливо не зупинятися, а весь час розвивати й покращувати те, чим займаємося.
Усвідомлюю, що скупердяй платить двічі, але не можу себе охарактеризувати як марнотратного. Хоча б тому, що фінанси обмежені. Але можу обережно сказати, що маю достаток у тому, що мені потрібно.
У дитинстві розумів, що ми насправді доволі бідно живемо. Був період, коли ходив у тісному взутті, мусив перетерпіти, бо нову пару батьки не мали за що купити. Було відчуття несправедливості цього світу.
Бідність коли ти змушений із тижня в тиждень, із місяця в місяць жити цією думкою: де взяти гроші. Відчуття звільнення почало виникати після перших публікацій, коли отримав гонорар за надруковані чотири-п’ять віршів.
У радянський час бідність була захована, затушована начебто всі однакові, всі рівні, але, ближче придивившись, ти бачив, що навіть серед однокласників є багатші. Коли побував у когось в гостях і запитували потім: а що в них у хаті є, а телевізор якої марки?
Мені важливі контакти з горами. Коли маю змогу, їду до Микуличина за 70 кілометрів від дому. Там прогулююся, дивлюся на лінію гір і намагаюся запам’ятати кожен такий момент.