Батько Володимира Барабаша боровся за незалежність Ічкерії
Мій позивний “Мерс”. Це через шрам на голові у вигляді позначки, яка нагадує лейбл легендарного німецького концерну. 2018-го потрапив у ДТП. Зіткнулися авто з мотоциклом. Я був пасажиром мотоцикла. Його водій загинув.
Прокинувся в лікарні. Перша думка: більше не зіграю у футбол. Бо два переломи в районі таза. А грі віддався повністю з 13 років. Був і нападником, і воротарем. Після аварії кілька разів дошкандибав до поля. Навіть пограв голкіпером суто руками, без ніг.
Хотів у армію на строкову службу. Мислив так: після школи рік відпочину й до війська. Передалися батькові гени. Він колишній спецназівець. Воював за незалежність Ічкерії під проводом генерала Джохара Дудаєва. Пройшов жорсткий відбір відібрали двох людей із ста кандидатів. Зазнав там поранення. Розповідав матері, що потрапили в оточення. Трупи змушені були кидати в озеро. Пошкодували, згодом із нього довелося воду пити. Підхопив інфекцію. З часом вона, а також поранення ніг, далися взнаки. Помер 2006 року.
2020-го вже забирали до лав Збройних сил України. Напередодні проводів вирішив відвідати могилу батька, попрощатися. Повертався назад. Шлях такий, що з гори треба було спускатися. Зламав ногу. Розцінив це так, що батько поки що не пускає в армію. Бо я на цвинтарі просив дозволу.
За два місяці нога загоїлася. Повторні проводи. Виникла бійка. Знову зламав ногу ту саму. І тільки з третьої спроби вдалося потрапити до армії. Зрозумів: батько вже не проти.
Війна “за вікном” палає, а строковики без автоматів ходять
Пропонували піти в Національну гвардію чи в ДССТ (Державна спеціальна служба транспорту. Країна). Не розшифрував абревіатури. Подумав, десантники. Коли дізнався, було пізно. Навчальний центр був у Чернігові, вчився на командира відділення. Далі Шептицький, Львів. Нічого складного, готувався до цього. Брав більше, ніж дають. Якщо треба було відтиснутися від підлоги 20 разів, робив це 30.
За місяць до демобілізації почалася повномасштабна війна. Перебував тоді у Львові. Відчувалося наближення чогось значного почали частіше возити нас на полігон. Непокоїло, що сім’я на Сумщині залишилася. Попросив переведення. Направили до Чернігова. Там у мене був шок. Війна “за вікном” палає, а строковики без автоматів ходять і бордюри білять.
Строкова служба для мене тривала чотири роки. Демобілізувався у квітні 2024-го. Отримав рік відстрочки. Знову вирішив відпочити, а згодом проситися до бойової частини.
Зайнявся ремонтом у квартирі, доки сім’я була на Одещині. Психіка була порушена після строкової. Бо ти хочеш воювати, а тобі не дають такої можливості. Просилися ж у штурмові групи. Відповідь: строковиків не беруть. По Чернігову “Град” прилетів, а ми траву щипали на КПП. Добре, що мав дівчину втішила. Але розбіглися: я залишився в рідному селі, вона поїхала в Польщу.
18 квітня 2025 року в мене закінчилася відстрочка. 6 травня мені виповнилося 25. За шість днів до цього підписав контракт, який держава запропонувала у віковому форматі “1824”. Керувався кількома факторами. Перший служитиму з молодими пацанами. Бо в навчальному центрі бачив, кого набирають що далі, то старіші. Другий є вибір, до якого роду військ іти. За гроші той горезвісний мільйон гривень не дуже переймався. До фінансів ставлюся легко. Треба щось купити, не дивлюся на ціни. На строковій накопичив на мотоцикл. Віддав 112 тисяч.
Контракт уклав з 59 бригадою. Порадили знайомі зі строкової. Був варіант з іншою, але дізнався, що там багато немотивованих втрат.
У Гайсині на Вінниччині, де дислокується 59-та, пройшов базову військову підготовку. Рівень інша річ. Не те що на строковій. Давали постріляти. Показав найкращі результати. Вчилися штурмувати приміщення. Там теж задніх не пас, був серед перших.
Плюс бригада забезпечила бойових інструкторів. Я добре розбираюся в людях. Почав визначати, до кого з них тягтися. Це було зайвим усі кваліфіковані. А от чого бракувало різних видів зброї.
50 днів БЗВП і велике бажання піти на війну. Жартома називаю її дискотекою. Боюся головного втратити життя. Це нормально, але завжди ставлю високу планку перевірити себе в бойових умовах.
14 днів проходили злагодження неподалік фронту. Показали себе добре. Довели: багато чого знаємо. Кілька днів відпочинку, а потім підійшов ротний і запитав: “Є охочі піти на позицію?” Відповів: “Я точно буду перший”.
Півтора місяця тому й рушив. Завис на вісім днів. Визначив, що стріляти й переміщуватися вмію добре. Але от як поводитися, коли тебе переслідує дрон із тепловізором це ще треба дошліфувати. Особливо вночі.
Зайшли чітко. Ворог не побачив. Сиділи, копали готували позицію під піхоту, бо була мінометна. Вели оборонні дії. Мало виходили на вулиці. Бліндаж і “нори” рили.
Вісім днів провів на позиції. Найважчий останній
Головне набрати побільше води. Бо розраховувати на те, що дроном докинуть, марно. З трьох таких “посилок” до нас потрапила одна.
Найважчий із цих восьми днів останній. Коли тебе мають міняти. Це завжди небезпечна ситуація ворог ловить.
Одного з наших поранило. Він перебував на іншій позиції. Постраждав від скиду коліно. Вранці мене будить черговий і каже: “Треба йти й забрати”. Треба то треба. Швидко вдягнулися, дісталися до пораненого побратима. Стікав кров’ю, допомогли з бандажами.
Командири першим виходом залишилися задоволеними. Завдання виконали, довели, що на нас можна покластися.
Вийшов із позиції й зателефонував матері. Зробив їй сюрприз, бо свідомо злукавив. Сказав, що йду на 15 днів. А тут минуло вісім і я вже на зв’язку. Все добре, кажу їй. Відповідь: “Ти мені хоч раз скажеш, що тобі погано?” І додала: “Ти такий же відчайдух, як батько”.
Мої майбутні діти, думаю, додаткових запитань щодо Росії не ставитимуть. Історія до того часу буде написана, а Україна збережена.
Передплатити журнал “Країна”