Дух воїна плекав у собі з дитинства. Бачив себе партизаном у майбутній війні. Уявляв, як боротимусь і мене, зраненого, лікуватимуть медсестри. Ходив лісом і “бачив”: тут заляжу в засідку, а звідти мене атакуватимуть. Дитячі фантазії здійснилися, коли був поранений під час оборони Серебрянського лісу. Дитиною грався у війну, дорослим відчув її залізний смак.
Учителем історії не став, та пощастило стати трохи її творцем.
Інтуїція буває рятівною. Іноді розумієш: зранку почнеться атака і вона починається. Ворог намагався оточити нашу спостережку. Дозорці відступили до нас і зав’язався бій між Невським і Макіївкою. Ми відбивалися з окопів без накриття. Перший ВОГ москальський мавік скинув віддалік. Я вистріляв вісім магазинів із калаша і взявся за кулемет. Як заряджав п’ятий постріл, ворожий дрон прицілився краще і ВОГ прилетів за метр від мене. Врятувало те, що я лежав боком до вибуху. Правий бік і голову посікло, але не розірвало. Відчув, ніби мандрую в інший світ. Утім, колеги перев’язали й ми дісталися евака.
Піхота фундамент армії. Доки дрони замінять її, мине не одне десятиліття.
Українці з підпільників стали регулярниками. Не партизанимо, й вірю, що не будемо. Воюємо повноцінно і з часом визволимо окуповані землі.
Авторитети формують світогляд людини. Школярем знав хлопця, що пройшов Афганістан. Спортивний і спокійний Коля був моїм орієнтиром. Згодом дізнався про розгін мітингу саперними лопатками у Тбілісі, події у країнах Балтики. На мітингах Руху збагнув: Афган чужа нам війна. Дізнався про УПА, Шухевича, Бандеру, Голодомор і злочини НКВД-КГБ. Це спонукало вступити 1991-го в Братство вояків ОУН-УПА, а згодом в УНСО.
Другим авторитетом був Анатолій Лупиніс. Спершу він здався мені бородатим дідом 55 років проти моїх 19. Та коли він захоплено розповів про війну у Придністров’ї, інтереси України на Дністрі та Кавказі, збагнув: Лупиніс провідник молодих патріотів. Згодом дізнався про його політичні ув’язнення. Усвідомив: дядя Толя крутіший за Колю-афганця. Захотів бути схожим на засновника УНСО. Далі ми були разом і в Абхазії, і в Чечні. Та й в Україні проходили по спільних кримінальних справах.
Часом бійка формує не лише характер, а й біографію. Навесні 1996-го в харківському Палаці праці проходив з’їзд проросійської партії “Славянское единство”. На цей гадючник прибули російські неофашисти від Олександра Баркашова та Володимира Жириновського. З’їзд планувався людей на 300. Ми зібрали 80 унсовців із Харківської та Донецької областей. Перетягли на свій бік кількох представників москворотої партії. Один із “поунсовлених” керівників харківських “слав’яноєдів” дав нам 30 лівих запрошень. Зайшли з Лупиносом у залу. Коли гадюки засичали ворожими виступами, Лупиніс підійшов до трибуни: “На правах українського патріота, який 23 роки відсидів за боротьбу з російською імперщиною, я ваш з’їзд закриваю”. Дядя Толя зірвав прапор Росії та дістав український. Частина з нас стала біля Лупиноса й на виході із зали. Почалася сутичка. До нас через охорону прорвалися з вулиці ще 50 унсовців. За 15 хвилин, які нам дали битися без “Беркута”, ми їх добряче пом’яли. Мене з найактивнішими заарештували. Місяць був у ізоляторі на Холодній горі. Дали рік умовно.
Коли ризикуєш у битві за українську справу, ти щасливий. Відчуваєш: за тобою правда й біля тебе однодумці. Коли ризикуєш за ідею, ставиш особисте нижче за державницьке, командне. Ти можеш втратити життя, але це ціна битви за майбутнє. Ми варті раю, а не пекла, та за нього треба поборотись.
Я суміш оптиміста з реалістом. Ніколи не був песимістом і фаталістом. Навіть ув’язнений за бійку з “Беркутом”, коли розвалювалася моя сім’я. Коли УНСО рейдернув агент ФСБ Едуард Коваленко і я, вимотаний поїздками в холодному автозаку, захворів на туберкульоз, знав: мине три роки і ми з однодумцями вийдемо на свободу, а винних покарають.
Авторитети формують світогляд людини
Моя найбільша авантюра це вихід з Ічкерії. 1995-го ми з товаришем вибиралися з Чечні в Україну через Росію. На блокпосту біля Мінеральних Вод нас висадили з автобуса федерали. Легенда про те, що ми рибалки з Махачкали, була слабка. Врятував мій день народження. Молодий лейтенант побачив: ми з ним однолітки, а в мене ще й свято нині. Дав наказ не затримувати. Хоч міг приректи на смерть.
Безнадія це коли наші діти тікатимуть з України і не розумітимуть батьків, які воюють проти окупантів.
Людина це сума її виборів. Бути гідним воїном і битися за перемогу правди чи бути потерпілим від “злих дядьків із ТЦК”. Вибір завжди є.
Сила не лише в м’язах, а й у свідомості. Був три роки ув’язнений за спротив системі в акції “Україна без Кучми”. Психологічно не зламатися помогли розмови з Лупиносом, Левком Лук’яненком, Юрієм Шухевичем, Василем Овсієнком, які згадував у камері та на зоні. Казав собі: якщо вони пройшли камери смертників і каральні психушки, я пройду цей гарт.
Перші дев’ять місяців тримали в ізоляторі СБУ. В бібліотеці домінувала класика. Читав про подвиги опришків і козацтво. Перечитав “Кобзар”. Слухав Українське радіо. Мав точку опори для долання ізоляції. Моє тіло полонили, та дух був вільний.
Українська мова багата, бо має слова “воля” і “свобода”. Можна позбавити людину свободи, кинувши за ґрати, та волі в неї не забереш. Якщо вона міцна духом.
Воїн не має тікати від битви. Як командир іноді питаю солдата: “Чому ти боїшся? ” “Я не впевнений у бійцях, з якими йду на бойове”. Відповідаю: “Даю тобі надійного стрільця”. Може сказати: “Не підходить”. Тоді ходжу козирем: “Я йду з тобою”. Ніби згоден, але зауважує: “Треба добрий тепловізор”. Знаходжу. А він мені: “Позиція небезпечна”. Кажу: “Ми натягнемо сітку від FPV”. Аргументи вичерпуються і він згоден.
Історичні паралелі пояснюють сучасність. Тепер маємо у війську обігрівачі, медеваки, стабпункти. У Грузії спершу не мали навіть підсумків до магазинів. Запихали їх і гранати в кишені. Броніки бачили хіба вві сні. Якщо прилетіло, молися. Побратим Олег Челнов знайшов у руїнах лікарні знеболювальне, обколов собі нагноєний зуб і вирвав його щипцями. Мене контузило від вибуху, й розірвалася барабанна перетинка, то я просто вату клав у вухо. А як було хлопцям під Крутами сто років тому?
Важко не тільки переживати, а й озвучувати смерть побратима. Приїжджаю до матері загиблого, а вона питає: “А ти чого живий?”
Військо має бути міццю. Європейські армії ще не готові воювати. Час кабінетних армійських кар’єр скінчився.
Коли союзник стає ворогом, надійся на себе. Нового 1991-го після поразки може не бути.
Імперії треба допомогти розсипатися зсередини. Смерть Росії у ній самій.
Моя філософія на війні: найперше захищаю своїх рідних, потім своє місто, далі свою країну. Воюю, щоб наші нащадки не стали хохлами-яничарами, беземпатійними чортами, рабами-окупантами. Щоб їх ніхто не розукраїнив, не денацифікував.
Місія людини принести більше добра в цей світ, навчити дітей робити добро ближньому.
Мова словесна кров нації.
Усвідомлення недосконалості ознака здорової людини.
Смерть вчить людину цінувати час, встигнути найважливіше.
Планую життя не далі, ніж на три місяці.
Мої найбільші пристрасті футбол і гарні пісні. Поразки наших футболістів переживаю як особисте горе.
Своє повоєння бачу активним. Створили з друзями організацію, яка займатиметься фермерством і будівництвом житла, працевлаштовуватиме ветеранів.
Великий поступ складається з малих кроків.
Страх долається важко й ніколи не зникає зовсім. Буває, четверо ведуть бій, а інша четвірка відсиджується в бліндажі. Часом треба крикнути, отямити, спрямувати.
Вірю в закон бумеранга: хто зробив зло, його й отримає. У світі смердить третьою світовою. Вона може спалахнути окремими вогнищами: Україна, Тайвань, Африка. Масштабний конфлікт малоймовірний, бо це ядерне самознищення. Винуватці цих воєн відповідатимуть за злочини.
Зі своїх 52 років воюю не так і багато. У Придністров’ї три місяці. В Абхазії п’ять. У Чечні два місяці. Разом 10. Поїздки 2014-го в “Айдар” ще кілька місяців. З 2015-го по квітень 2016-го на бойових позиціях. Далі мінські перемир’я й дембель. З 2022-го й донині три роки без перерв. Отже, п’ять років провоював. Як писав Лупиніс: “Життя триває, точиться війна”.
Людина це сума її виборів
Я бачив смерть на відстані руки. Закривав очі побратимам. Найважче, коли їм по 1920 років. Вірю, що їхні смерті недаремні.
Війна навчила мене терпіння й філософськості. Нині радість, завтра горе. Сьогодні ти тут, а завтра хтозна-де. Вчора був нормальний комбриг, а завтра прийде довбодятел. Не переймаюся цим і роблю добре свою роботу.
Влада має бути чесна й україноцентрична.
Повертати в сім’ю дитину, яка 11 років росла манкуртом, важко, але можливо. Щоб реукраїнізувати Донбас і Крим, треба вигнати звідти всю російську наволоч. Це буде важко, бо москалі та їхні прихвосні кричатимуть: “Це порушення прав”. Треба матеріально зацікавити українців повертатися туди.
Формули збереження кохання на війні немає. Складно не втратити стосунків в одній із посадок чи тиловій квартирі за три роки розлуки. Головне, щоб діти не бачили конфлікту між батьками.
Бог це наша совість і пам’ять.
Життя й історія рухаються спіраллю. Часом стається дежавю: 2022-го були нові бої під Крутами й ніжинська чи чернігівська тероборона зупинила колону москалів.
Сором не дає розлюднитися.
Українці стаєри. Маємо довге дихання. Згадаймо понад десятирічний чин УПА. Для партизанки це майже вічність. Проте ворог теж тримає довгі дистанції, азійці затяті. Виграє терплячіший і хитріший.
Сучасний націоналізм великою мірою тримає фронт у цій війні.
Причина короткої національної пам’яті українців у браку амбіції боротися за світову першість. Якби мали, відчували б чужі помилки, а головне свої. Ми приязні хлібороби, сприймаємо інших як добродіїв. Та світ ділиться на хижацькі нації і їхніх жертв.
Зрада це спалення спільних мостів.
Я щасливий у колі однодумців. Коли ростуть мої діти, які продовжують рід, це теж щастя. Впізнаю в них себе, бачу вогонь здорового авантюризму в очах.
Задовольнятися малим слабкість. Коли думаємо: “О, все й так більш-менш добре”, спиняємося в розвитку.
Україна майже в тій точці розвитку, що і 100 років тому, але вже із союзниками. Бог випробовує нас, питає: повторите колишні помилки чи діятимете обачніше?