Фантастична трагікомедія Йоргоса Лантімоса “Бідолашні створіння” це екранізація однойменного роману шотландця Аласдера Ґрея, вільної інтерпретації сюжету про Франкенштейна. Наприкінці ХIХ ст. головна героїня Белла (Емма Стоун, яка також виступила продюсеркою фільму), повертається до життя після спроби самогубства завдяки хірургу Ґодвіну Бакстеру (Віллем Дефо), який пересадив молодій жінці, що помирала, мозок її новонародженої дочки. Ґодвін із укритими шрамами обличчям, який сам був об’єктом експериментів свого батька, суворо опікується піддослідною. А втім, бажаючи побачити світ, дівчина тікає зі спритним адвокатом-розпусником Дунканом Веддерберном (Марк Руффало) і вирушає в подорож Європою, а Ґодвін їй у тому не заважає. Дорослішаючи, відкриваючи світ, Белла відкидає патріархальні забобони, прагне рівності та свободи.
Найбільш вражаючий бік фільму його візуальне рішення. З допомогою оператора Роббі Раяна, надзвичайно вигадливих костюмерів і декораторів Лантімос створив барочно-психоделічну реальність, до краю насичену яскравими кольорами й несподіваними образами. У певному сенсі це погляд Белли, яка вирвалася з чорно-білого маєтку доктора Ґодвіна; але також це й футуристична Європа, в якій можливі пересадження мозку та рівноправність жінок.
“Бідолашні створіння” стали однією із сенсацій кіносезону, здобувши чотири “Оскари” (зокрема Еммі Стоун за найкращу жіночу роль), “Золотого лева” Венеційського кінофестивалю та безліч інших нагород, а також трикратно окупивши бюджет.
До початку американського прокату відбулася онлайн-пресконференція за участю Йоргоса Лантімоса і Віллема Дефо. Свої запитання також поставив кореспондент “Країни”
Йоргосе, розкажіть про свій шлях до цього фільму.
Йоргос Лантімос: Я вперше прочитав роман десь 2010-го чи 2011 року й був одразу вражений, надто ж тим, що його ніколи не екранізували. Я поїхав до Ґлазґо й зустрівся з Аласдером Ґреєм. Він виявився талановитою, багатогранною людиною: не тільки письменник, а ще й чудовий художник та ілюстратор. Тож я отримав його благословення на екранізацію. Але продюсери відмовляли, коли я пропонував цю ідею. Я продовжив знімати інші фільми й урешті-решт після “Фаворитки” (попередній англомовний фільм Лантімоса, де так само грала Стоун. Країна) вирішив, що це добра нагода спробувати ще раз.
Це більше про когось, хто має нову надію, не тільки для себе, але й для неї
Мабуть, тепер маєте думку: “Я ж вам усім казав!”
Йоргос Лантімос: Іноді я запитую себе, чи 10 років тому був найкращий час для цього проєкту? Можливо, той не був би так само сприйнятий. Та й ми не зняли б того самого фільму. Гадаю, все відбувається своєчасно.
“Бідолашні створіння” відчуваються як варіант легенди, але вже про Франкенштейна-жінку. Чи вплинув на вас класичний чорно-білий фільм 1931 року “Франкенштейн”?
Йоргос Лантімос: Ми подивилися сцени оживлення з того фільму, щоб, можливо, зробити невелике посилання на них. Але це закладено в самому романі. Я не думаю, що ми зробили щось більше, крім того, що просто взяли сюжет із того місця, де його залишив Аласдер Ґрей.
Як будуються ваші робочі стосунки з Еммою Стоун?
Йоргос Лантімос: Нам легко й просто говорити про різні речі, домовлятися про спільну роботу, не потрібно надмірно аналізувати, щоб досягти чогось. Ми довіряємо одне одному після всіх цих років, і ми є хорошими друзями. І той факт, що вона була залучена до знімання так рано, допоміг їй почуватися більш невимушено і знати про все, починаючи від дизайну костюмів і закінчуючи участю інших акторів, наприклад Віллема Дефо, якого ми запрошували разом. Тож це безперервні стосунки, які ми будуємо на довірі та взаємній вдячності.
Віллеме, роль науковця в таких сюжетах майже завжди грає чоловік. На вашу думку, “Бідолашні створіння” мали б такий самий ефект, якби ви й Емма Стоун помінялися гендерними ролями?
Віллем Дефо: Ну, хто знає, чи був би її шлях іншим? Але центральним моментом, який завжди супроводжує її, є стосунки, які вона має з цим чоловіком, Ґодвіном. Було б занадто просто сказати, що це стосунки батька й дочки. Насправді це більше про когось, хто має нову надію не тільки для себе, але й для неї. У вас може бути жінка-лікар. Але тоді це було б дещо інше. Маю на увазі, що, як на мене, він закохується в неї по-справжньому. Але це визначається багатьма речами, наприклад, тим, що це не сексуальне хижацтво, бо він не може функціонувати у статевому плані. Це ставить його в цікаве становище. Ви бачите, як він намагається контролювати її, але врешті-решт обирає вищу любов, розуміючи, що має відпустити Беллу. І є багато прекрасних речей, які, на мою думку, досить багатошарові і створюють контрапункт з її виходом у світ.
На вас було б менше макіяжу.
Віллем Дефо: Ви цього не знаєте. Можливо, цю жінку, доктора Франкенштейн, також використовували для експериментів…
Йоргос Лантімос: Ну, Віллем зіграв би її.
Віллем Дефо: Чорт. Думаєш, ми могли б це зробити?
Йоргос Лантімос: Ми могли б зробити що завгодно.
Йоргосе, а як ви задумали характерний вигляд доктора Ґодвіна Бакстера? І що важливіше, як він був утілений?
Йоргос Лантімос: Це досить довгий шлях. Ми почали думати про нього ще на ранньому етапі, коли зібрали команду художників-постановників, що мала найбільше часу для роботи над фільмом. Почали шукати різні посилання на реалістичні речі, як-от фотографії солдатів, поранених на війнах початку ХХ століття, і як недосконалі медичні операції позначилися на їхній зовнішності. Але ми не хотіли, щоб це видавалося випадковістю. Це мало бути щось на зразок абстракції. Тож шукали відповідні зображення. У моїй голові застряг автопортрет Френсіса Бекона, до якого я постійно повертався. А потім, коли ми почали складати все разом, то намагалися зробити так, щоб обличчя Ґодвіна мало вигляд експерименту без певної причини. Надіслали Віллему деякі світлини та розробки у фотошопі, й він долучився, а потім ми провели тести. Віллем може розповісти більше про сам процес, який був неприємний для нього, але він прийняв це.
Я вже носив важкі протези на обличчі раніше
Віллеме, через що вам довелося пройти в гримерному кріслі?
Віллем Дефо: Ми не любимо говорити про такі речі, бо не хочемо, щоб люди думали про них під час перегляду. Та й, крім того, я вже носив важкі протези на обличчі раніше. Ви повинні просто підкоритися цьому. Треба скласти разом заздалегідь виготовлені частини, а потім відбуваються нанесення на обличчя, розфарбовування та розтушовування. Це займало до 4 годин на вході і 2 години на виході. Сидиш у цьому кріслі й не можеш заснути. Ти дивишся в дзеркало, коли вони накладають ці шматочки навколо очей, рота тощо, і бачиш, як зникаєш, а натомість з’являється щось інше. Я був зовсім іншою людиною, доки люди приходили сонні, пили каву. Насправді мені подобається розглядати це як позитивний момент. І хлопці-гримери були фантастичні, бо це детальна робота. Потрібна неймовірна концентрація, щоб щодня відтворювати все знову.
Йоргосе, як вам вдалося зрежисувати настільки яскравий образ Белли Бакстер у виконанні Емми Стоун?
Йоргос Лантімос: Я відпустив її на волю. Уся річ у тому, щоб створити безпечний простір для акторів і зблизити їх, аби вони відчували себе комфортно одне з одним. Ми проводимо, наскільки це можливо, кілька попередніх репетицій, більше для того, як я вже казав, щоб їм було комфортно одне з одним, щоб вони могли спробувати що завгодно, подуркувати, вивчаючи текст, граючи в ігри тощо. А потім це вже справа акторів. Вони самі все роблять, а я лише допомагаю їм із певними деталями чи вказую правильний напрям. Але це все вони, я не можу сказати нікому з них, як це робити.
Віллеме, чим надихалися під час роботи над роллю Ґодвіна?
Віллем Дефо: Знаєте, ми відчували, ніби світ фільму каже тобі, що робити. У будинку Бакстерів був такий рівень деталізації я просто зависав там і нишпорив, розглядав реквізит, відкривав книжки, реальні хірургічні трактати. Це настільки цілісна реальність, що ти вже знаєш, що маєш робити. А потім, звичайно, репетиційний процес, про який говорив Йоргос. Він добре вміє організувати колектив. А ще є грайливий тон. Я дивився деякі відео з Аласдером Ґреєм. Безсумнівно, в Ґодвіні є велика частка його: ідіосинкратичний, ексцентричний, красива манера говорити. Тож це теж додавало натхнення. Але я не можу передати, наскільки це прекрасно для актора, коли є цілий світ і твоя робота полягає в тому, щоб віддатися йому, відкрити очі, залишатися допитливим. А ще це процес. Ви маєте йти до чогось, чого не знаєте. Я люблю це робити.
Йоргосе, яка частина побудови світу в “Бідолашних створіннях” вам найбільше сподобалася? І як підійшли до візуальних елементів, щоб ефективно передати історію?
Йоргос Лантімос: Моя улюблена частина просто ходити по цих декораціях, дивитися на них, тому що там було багато малюнків і 3D-візуалізацій. Іноді я сумнівався, не знав, як вони вийдуть, але коли поїхав і побачив декорації на власні очі, то зрозумів, що ми справді побудували те, про що мріяли. Це неймовірно й наснажливо гуляти місцями, які ми побудували. Я намагався скористатися з них якомога більше і дозволив акторам заселити їх настільки, наскільки це можливо. Це було досить творчо прийти туди й розібратися на майданчику, як ми робимо сцени і як вони грають, не намагаючись вписати це в те, що я уявляв раніше.
Чи відчували ви коли-небудь, що засуджуєте свого персонажа або якісь його вчинки?
Віллем Дефо: О, це хороше запитання. Я намагаюся цього не робити. Я надто зайнятий, намагаючись бути ним, щоб судити його. Я займаюся різними справами, я живу у світі. Ти судиш себе. Ти суворий до себе. І якщо ти справді зайнятий, у тебе не залишається часу на осуд свого героя.
Ви чудово передали емоції співчуття і прощення, які так потрібні нині. Це був свідомий чи несвідомий вибір у грі?
Віллем Дефо: Уся справа в тому, щоб грати сцени. Але ви ж розумієте, що краса стосунків Ґодвіна й Белли полягає в тому, що в мого героя було болісне життя. І спосіб, яким він упорався з цим болем, полягає в тому, що він присвятив себе чомусь. Він перетворив біль на щось позитивне. І хоча він карає себе, каже, що занадто захопився, Ґодвін співчутлива людина, і це співчуття випливає з розуміння того, що йому було нелегко. Думаю, що це одна з причин, чому він так піклується про Беллу. У цьому є щось прекрасне. Гадаю, я це усвідомлював. Але знову ж таки, ви граєте діями, а він досить стриманий, досить вікторіанський, заперечує певні моменти. Тож цікаво, що ти інтуїтивно відчуваєш ці речі в грі, а я дивлюся на Емму, й у мене почуття до неї, й у мене почуття до персонажа, й це все змішується в одне ціле. І знову ж таки, ви граєте в самодостатньому світі, а потім щось стається, і це підтримується структурою сценарію, і все це поєднується. Багатий матеріал і багато речей, які вказують шлях.
Відмови, які ми отримали десять років тому, частково справедливі
Йоргосе, ви сказали, що, якби ви зняли фільм 10 років тому, він не мав би такого відгуку. Що змушує вас думати, що фільм нині сприймається краще?
Йоргос Лантімос: Гадаю, світ змінився за ці 10 років, принаймні західний світ. Зокрема змінилося сприйняття того становища, яке жінка займає в суспільстві. Я думаю, що це допомагає. До речі, відмови, які ми отримали 10 років тому, частково справедливі, бо на той час я ще навіть не зняв жодного англомовного фільму, а це мав бути масштабний проєкт. Тож це здавалося ризикованою пропозицією. Але також продюсери тоді не розуміли, чому важливо розповісти історію жінки, яка намагається прокласти свій власний шлях і йти по життю на своїх умовах. Але тепер це сприймається як щось важливіше. І це пов’язано не з технологіями, а з тим, що людський розум відкривається для усвідомлення й озирання назад і запитання: “Невже ми вважали це нормальним?” І я впевнений, що за 10 років ми говоритимемо подібним чином про щось інше.