Про тенденції та настрої в академічній музиці розповідає музикознавиця Олеся Найдюк, 40 років
Чи справді зріс запит на українську музику за кордоном?
Україна перебуває в центрі світових подій, зокрема й наша культура. Музиканти відгукуються на пропозиції, активно беруть участь у багатьох концертах у Європі та США.
Водночас іноді здається, що запит дещо поверховий. Не те щоб кон’юнктурний, але ситуативний. Наприклад, у серпні дванадцятьма містами світу гастролював “Український оркестр свободи” під орудою канадської диригентки з українським корінням Кері-Лінн Вілсон. Створений за ініціативою нью-йоркської Metropolitan Opera й Великого театру у Варшаві на знак солідарності з жертвами російської агресії в Україні. У колективі 75 музикантів-біженців, виконавців українського походження з різних країн Європи та представників вітчизняних оркестрів. У програму поряд із Бетховеном, Брамсом і Шопеном додали лише один український твір Симфонію №7 Валентина Сильвестрова. Це додаткове наголошення на його статусі чи не найвідомішого сучасного українського композитора. Хочуть нас почути, але недостатньо знають, тому їхня увага вибіркова, почасти обмежується одним іменем.
Чому найактивніше виконують саме Сильвестрова?
Цей композитор давно відомий на Заході. Його знали в Європі, ще коли в СРСР цькували, забороняли як формаліста. 1986 року в Дармштадті, осередку сучасної музики у Німеччині, його Третю симфонію виконував славетний диригент Бруно Мадерна. Ноти публікували найбільші музичні видавництва. Увійшов у світовий канон авангардизму, разом з естонцем Арво Пяртом та поляком Кшиштофом Пендерецьким. А тепер Сильвестров дещо здивований і навіть роздратований від посиленої уваги. Каже, що от треба було статися такому нещастю, щоб його роботи почали виконувати.
Активне виконання за кордоном допомагає й нам перевідкривати й переглядати для себе творчість генія. Але ж не Сильвестровим єдиним. Хочеться, щоб звучала й поширювалася музика інших митців. Маємо що запропонувати, здатні задовольнити будь-який запит і в класичній, і в сучасній музиці. Наприклад, мої львівські колеги з просвітницькою метою створили сайт Ukrainian Live, де є не лише твори та біографії українських композиторів, а й зібрані їхні ноти. Останнім часом є великий попит на зразки музичної бібліотеки. Закордонні ансамблі та оркестри звертаються до них та отримують ці ноти, щоб мати можливість грати на підтримку України, промотувати нашу культуру.
Хто ще може претендувати на зацікавлення і популярність серед європейської аудиторії?
Думаю, починати можна з партесної музики XVIIXVIII століть багатоголосного церковного співу. Це композитори Микола Дилецький, Артемій Ведель, Дмитро Бортнянський, Максим Березовський. Унікальний період перші два десятиліття XX століття. Послухайте Миколу Леонтовича, автора всесвітньовідомого “Щедрика”, який був підступно убитий у батьківській хаті агентом ВЧК. Його пісня “Гра в зайчика” шедевр.
У програмі лише один український твір
Та й серед сучасних композиторів є кому гідно представляти Україну. Крім “трьох С” Сильвестров, Станкович, Скорик це дещо штучне об’єднання у тріаду композиторів із різними стилями, є ще молодша генерація. Ось у Швейцарії до грудня триває спільний з Україною проєкт “У дзеркалі”. Там представлений не тільки Сильвестров, а й автори нового покоління Вікторія Польова, Святослав Луньов і Максим Шалигін. Вони, можливо, найбільше потрапили під вплив сильвестровської стихії.
У якому форматі презентують українську музику?
Найрізноманітніше. І гастролі проводять, і на запрошення приїжджають виступити. Дехто сам проявляє ініціативу. Наприклад, скрипалька Лідія Футорська вирішила презентувати концерт Віктора Косенка полякам, розіслала свою пропозицію в кілька їхніх філармоній. Перший провели в Ряшеві у червні.
Україну на світовій музичній арені сьогодні представляють високопрофесійні колективи. Один із них Kyiv Symphony Orchestra під керуванням італійського диригента Луїджі Ґаджеро, який давно працює в Україні й виконує, зокрема, українську музику. У червні виступили на саміті НАТО в Мадриді, де виконали Першу симфонію Максима Березовського та “Мелодію” Мирослава Скорика. В останні місяці тимчасово базуються в Німеччині та дають концерти.
Однією з найгучніших подій були Дні української музики у Варшаві, що відбулись у вересні. Це не нова ініціатива. Диригент Роман Ревакович проводить цей захід за участі колективів і солістів з обох країн із 1999-го, останнім часом щороку. Розповідає, що раніше запит ішов від нього, тепер навпаки. Після 24 лютого польські інституції зверталися з пропозиціями співпраці, пропонували підтримку для втілення фестивалю. Я дивилася онлайн-трансляцію. Фінальна з трьох подій вразила масштабом. Ораторіальний концерт у столичній філармонії завершився симфонією-реквіємом Богдани Фроляк “Праведная душе” на вірші Тараса Шевченка. Серед солістів була Наталка Половинка співачка й талановита актриса. Слухати й бачити її виступи насолода. Загалом на сцені перебували одночасно 150 виконавців солісти, хор, симфонічний оркестр Варшавської філармонії.
А з 28 вересня до 1 жовтня в Оксфорді організатори фестивалю високого мистецтва Bouquet Kyiv Stage провели сім концертів класичної музики в рамках британських Днів української культури. Центральною подією стало святкування ювілею Валентина Сильвестрова, якому 30 вересня виповнилося 85 років. Відкривав захід концерт його музики у виконанні камерного хору “Київ”. Світовою прем’єрою став твір “Сльози”, що складається із семи хорових пісень без слів, створених під враженням від подій у Бучі.
Чия ще творча реакція на воєнне сьогодення вразила?
Серед композиторів, які відгукуються на нинішні події, Вікторія Польова. Оркестровий твір “Буча. Lacrimosa” написала в пам’ять про жертви звірств російських окупантів у лютому-березні. Світова прем’єра відбулась у серпні на Бетховенському фестивалі в німецькому Бонні, а українська у вересні в Національній філармонії України в Києві. Це глибока музика, яка попри трагічність, дає надію. Реквієм тут є утвердженням життя, хоч як це дивно. Напевно, тільки митці вміють так трансформувати енергію, перетворювати з негативної на позитивну.
Ще варто відзначити “Очі в очі” Євгена Петриченка. Це оригінальна художня версія реалій війни, відтворена новітніми засобами, що гармонійно переплітаються з бароковим звучанням. У творі чуємо характерні стилізовані звуки повітряної тривоги, на які накладається соло скрипки. Ансамбль класичної музики імені Бориса Лятошинського виконував новинку спочатку в рамках гастрольного туру в Нідерландах, а потім і в Києві.
Які особливості нового сезону в Національній філармонії?
Як такого сезону немає. Раніше планували від вересня поточного року до червня наступного. Тепер вдається лише на кілька місяців. Анонсовані концерти до кінця жовтня. У воєнний час складно щось планувати. Але є й позитивні моменти. Головне, що стало багато української музики. Завдяки відмові від російського репертуару бачимо ледь не в кожній програмі хоча б один твір нашого композитора. Або й цілий концерт. Без російських композиторів репертуар не збіднів, а навпаки, став цікавіший.
Що найочікуванішого серед найближчих планів закладу на жовтень?
12 жовтня солісти Національного будинку органної та камерної музики гратимуть Бориса Лятошинського Тріо №2 для фортепіано, скрипки й віолончелі та “Український квінтет”. Обидва твори композитор писав між 1942-м і 1945 роком в евакуації, тікаючи від війни, як і багато хто з нас сьогодні.
Без російських композиторів репертуар не збіднів, а став цікавіший
25 жовтня Київський камерний оркестр під орудою Наталії Пономарчук виконає твір Леоніда Грабовського для дев’яти інструментів Concerto misterioso пам’яті Катерини Білокур. Грабовський це один із шістдесятників, який входив до групи “Київський авангард”. Він представляє трохи інший напрям не ліричний, а математичний, раціональний підхід. У нього інтелектуальна музика.
Із перевідкриттям своєї музики паралельно має відбуватись і переосмислення спадщини в контексті деколонізації українського культурного простору. Передусім це стосується російської музики. Зокрема Петра Чайковського. Він наш чи не наш, із музикознавчої точки зору?
Чайковського тепер складно сприймати відсторонено, без асоціативного ряду, того утвердження імперії, яке є в його музиці. Коли перед очима стоять страшні кадри Бучі, твори росіянина ставлять на паузу. А якщо й продовжувати вивчати, то в кожному разі це треба робити в рамках постколоніального дискурсу.
Триває дискусія навколо його імені в назві Національної музичної академії України. Але музиці Чайковського нічого фактично не загрожує, партитур ніхто не спалює. Просто їх потрібно переосмислювати, читати по-новому. Проте нині не хочеться слухати.
Привласнювати Чайковського теж не потрібно. Це російський композитор і крапка. Чіплятися за тінь його прадіда Федора Чайки з козацького роду або за українські мелодії, які він використовує у своїй музиці, нонсенс. Це так само, як говорити, що наш Бетховен, який теж використовує в деяких творах українську музику. Чи Джордж Гершвін, який надихнувся колисковою “Ходить сон коло вікон”.
Чому Київська консерваторія залишається імені Чайковського й питання досі не розв’язане?
Схоже на те, що це питання заморожене. Дирекція консерваторії не хоче поки що його вирішувати. Я пов’язую це передусім із бізнесовим фактором. Можливо, так відбувається, зокрема, тому, що заклад отримав ліцензію на створення Міжнародної академії музики імені Чайковського на базі Хеншуйського університету в Китаї. Залучає їхніх студентів навчатися в Україні. А Чайковського там люблять. Можливо, таким чином керівництво використовує його бренд. Академію треба перейменувати. Тепер якось не хочеться вживати повну назву. Багато закладів перейменували в 1990-ті, але консерваторія і тоді проігнорувала ці ініціативи.
Щоб регулярно читати всі матеріали журналу “Країна”, оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за “ковідну тисячу”