Я не митець. Моя поезія не мистецтво.
У мене погано виходить проговорювати вголос свої почуття та емоції. Чим вони сильніші, то важче. В якийсь момент зрозуміла, що поезія моя психотерапія. Рятує від того, що руйнує мене зсередини. Так, мої вірші недосконалі з літературної точки зору, є проблеми з ритмом, розміром. Їх завжди можна допрацювати. Не роблю цього, бо це вже будуть не мої почуття.
Пишу, звертаючись до міфології та містицизму, до нашого коріння й архетипів. Так, щоб тіло від слів вібрувало.
Приємно, коли бачу, як росіяни з жахом реагують на мої вірші. Та більше задоволення приносить те, як українські жінки кажуть, що від моєї поезії їм легше дихати.
Наша війна про заздрість. Росіяни це відкрито констатують діями і словами. Недаремно ж вони завжди забирали в нас назву, історію, міфологію, культуру. Зізнатися, що хочуть бути нами, не можуть. Тому й знецінюють і знищують недосяжне. Лише так можуть почуватися повноцінними.
Танцювала фламенко. Красивий, експресивний танець. Але ідейно це танець жінки, яка втратила чоловіка на війні. Кинула й почала танцювати аргентинське танго.
Перебувала в ілюзії стосовно росіян. Вважала, що війна породжує безкарність, тому декотрі з них так охоче воюють уже вісім років. Лише тепер зрозуміла: нема чого шукати у сраці меду. Як тільки подумав, що не всі вони однакові, тебе вбито. Думати про їхніх дітей, намагатися до них достукатись витрачати час намарно. Зупинити їх може лише фізична протидія.
У росіян немає того органа, який робить людей людьми. Вони андрофаги.
Ніколи в Росії холодильник не переможе телевізор. Бо немає нічого солодшого, ніж пишатися причетністю до того, до чого ти не доклав ні грама.
Треба робити так, щоб світ думав, що ми йому потрібні, а не навпаки. Це ми обороняємо їх, не вони нас. Тому поляки, литовці, латвійці та естонці так нам допомагають розуміють, що насамперед рятуються самі.
Нема чого шукати у сраці меду
Наші погані риси є зворотною стороною нашої суперсили. Наш національний вид спорту срачі. Але це водночас і безперервний пошук правди. Заздрість до легких і швидких здобутків, успіху, “дай Боже, аби в сусіда хата згоріла” про загострене відчуття справедливості й рівності.
В Україні за минулі 100 років немає жодного покоління, якого не зачепила б війна. Поведінкові патерни передаються від батьків дітям, вони не забуваються. Наше життя це фронт, а наші предки тил. Колись вони впорались, і ми впораємося.
Мого прадіда по мамі під час Голодомору звинуватили у шпигунстві. Він працював чоботарем, ходив до річки Збруч, на кордон із Польщею, і міняв шкури на харчі. Його вислали, реабілітували посмертно, а ніхто з родини не шукав інформації звикли боятися зв’язку з корінням за часів совка.
Один мій дід під час Другої світової війни не встиг отримати зброю і потрапив у німецький полон. Іншого 14-річним вислали на примусові роботи до Третього рейху. Оце ж у мене в роді нацистів багато!
Енергію українізації потрібно направляти на молодих. Пояснювати, як це круто дивитись, читати, говорити українською. Натомість мотивація і натхнення зроблять свою справу. В жодному разі не повчати це не працює.
Русифіковані українці це вибір без вибору. Багато що вирішували оточення й можливості. Моя подруга-лікарка в Дніпрі єдина на дві лікарні писала історію хвороби українською. За це вона мала такий тиск, який витримає далеко не кожен.
Я тепер близька до агностицизму. Але все ще підсвідомо тримаюся за християнство.
Русифіковані українці це вибір без вибору
Свою надмірну чутливість могла б пояснити містицизмом. Та раціо каже, що це просто велика кількість рецепторів на площу тіла.
Усе матеріальне пронизане ще й нематеріальним. Тому смерть у житті тут. А життя у смерті побачимо.
Любов таке всеохопне поняття. Вона дає свободу й гідність, учить відповідальності та робити вибір, бути байдужим до оцінки інших.
Ми з чоловіком зустрілись у зрілому віці. Добре знали свої слабкі й сильні сторони та одне одного, тому не мали потреби справляти враження.
Сказати: “Я на тебе злюся, бо…” форма близькості. Надзвичайно важливо бути присутнім в контакті з близькою людиною всім спектром емоцій. Ми з чоловіком досі вчимося правильно злитись одне на одного. Не лягаємо в ліжко, доки не вичерпаємо конфлікту.
Догоджання руйнує стосунки. Ним напускаємо туман, який приховує турботи, болі, втому, злість та незадоволення. Розповідайте про свої складнощі. Важкий досвід, який не проговорюється з найближчою людиною, породжує відчуження.
Батьки приклад для дитини. Тому перед її очима повинні бути любов та щастя. А ще святий обов’язок батьків дати можливість дитині набивати свої ґулі.
Перший рік після народження доньки сходила з розуму. Потім адаптувалася. Хоча так і не стала тією мамою, якою уявляла.
Прагну прожити якомога довше. В мене маленька донька, яка дуже мене потребує. Хочу, щоб вона отримувала багато любові та підтримки. Поза цим смерті не боюся.
Найважче, з чим доводиться мати справу в евакуації, приниження. Свідомо нас ніхто не принижує. Але ми стаємо залежними від людей, які надають нам свої домівки, залежні від іншої держави та її алгоритмів, яких не знаємо. Ми й наші діти стали тягарем для тих, хто нас рятує. Принижені, бо в нас немає свободи, яку ми мали вдома.
Боляче від декотрих земляків, які розповідають, що скористалися війною, аби перебратися в іншу країну. Такі розмови мене руйнують. Тому підсвідомо уникаю українців.
Повернуся, коли розумітиму, що моя дитина в безпеці. Вже добираю собі сукню, в якій буду їхати додому. Вона має бути з невагомого тонкого шифону з квітами.
Якщо мені раптом зараз скажуть, що ми перемогли, заціпенію. А потім напишу вірш.
Щоб регулярно читати всі матеріали журналу “Країна”, оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за “ковідну тисячу”