За витривалість і мужність третю дивізію Армії Української Народної Республіки назвали Залізною
“Дивізія була міцна не кількістю своєю, а духом, внутрішнім злютованням і вірою в своїх командирів. Увесь час побідно йшла вперед, розбивши на своєму шляху від Збруча до Вапнярки до 22 червоних частин. Дивізія ця, не зважаючи на наші неуспіхи на інших напрямках, ні разу не випустила ініціативи зі своїх рук. Жадній червоній частині не пощастило ще розбити 3-тю дивізію, за що їй і надано офіційно славну назву “Залізна”, писав у спогадах для збірника матеріалів до історії українського війська “За державність” 1934-го український командир Олександр Вишнівський.
Згадував про 3-тю стрілецьку дивізію Дієвої армії Української Народної Республіки. Її сформували на основі українських відділів, які у квітні 1919 року опинилися на західному березі річки Збруч біля містечка Скала нині Чортківський район на Тернопільщині. Найчисленніші були загони полковника Миколи Шаповала. Його й призначили командиром групи, яку назвали 16-м пішим загоном Галицької армії. Воювати мали проти більшовиків, які намагалися заволодіти українськими землями на схід від Збруча.
Першим завданням загону Шаповала було взяття Кам’янця-Подільського наприкінці травня 1919-го. Та група не впоралася з цим. Командування поставило на чолі загону підполковника Олександра Удовиченка, який перед тим очолював штаб Гуцульського коша Галицької армії.
Він реорганізував і дещо розширив 16-й загін у 2-гу дивізію. Складалася з полку колишньої Синьої дивізії під командуванням Олександра Вишнівського 600 багнетів, Чорноморського полку Євгена Царенка 750 багнетів, Окремого куреня полковника Володимира Ольшевського 350 багнетів. Мали 30 кулеметів та артилерійську бригаду під командуванням полковника Григорія Чижевського вісім легких гармат і чотири гаубиці.
Дивізія оволодіває Кам’янцем-Подільським, куди переїжджає уряд
Удовиченку вдається швидко дисциплінувати формування й підняти рівень морально-психологічного стану вояків. Дивізія оволодіває Кам’янцем-Подільським, куди переїжджає уряд УНР. Розробляють плани звільнення Києва.
2-гу дивізію перейменовують на 3-тю. Відводять їй напрямок Кам’янець-Подільський Дунаївці Нова Ушиця Вапнярка. Від полонених дізнаються, що в тому районі головні сили більшовиків відійшли до містечка Муровані Курилівці тепер Могилів-Подільський район на Вінниччині.
“Спокій на фронті 3-ї дивізії наступив лише о другій ночі. Тяжкий бій за Муровані Курилівці скінчився нашою перемогою, писав у книжці “Третя Залізна дивізія” Олександр Удовиченко. Витривалість полків дивізії в бою після майже 25-кілометрового походу, вміле кермування командирів полків, полкової старшини та геройство козаків говорять самі за себе й коментарів не потребують”.
Дивізії вдається вибити ворогів із Мурованих Курилівців у середині червня і порівняно з іншими частинами Армії УНР пройти найдалі на схід. Тоді ж українцям не вдається здолати опір більшовиків у Проскурові нині Хмельницький. Щоб не опинитися в оточенні, формування Удовиченка мусить відступати.
Протягом тижня фронт вирівнюється і 3-тя дивізія повертається на попередні позиції. Велику роль у тогочасній війні відіграє залізниця, тому найцінніші позиції розташовані вздовж колій. Загонам Удовиченка вдається взяти під контроль сполучення Жмеринка Могилів-Подільський, а потім дістатися гілки Жмеринка Одеса. Перекриття останньої полегшувало боротьбу 2-ї дивізії Армії УНР проти червоних у Жмеринці. Залишало їх без забезпечення і підкріплення.
Великі сили ворога збираються в районі Вапнярки. Їх доставляють з Одеси. Основне ядро окупантів становлять сім полків, кінна бригада Григорія Котовського, 25 легких гармат, шість гаубиць, п’ять бронепотягів на станції Вапнярка і два на станції Ярошенка. Загалом до 7 тис. багнетів. За кілька днів їх підсилюють 4 тис. червоноармійців, 2 тис. бійців морського полку та 1,5 тис. осіб полку одеського бандита Мішки Япончика.
Українські частини не можуть розраховувати на таке підкріплення. Олександр Удовиченко розуміє, що зволікання грає не на його користь. Тому вирішує піти в атаку першим. Його вояки займають Комаргород за 10 км від Вапнярки. Дається це важко, багато втрат. Командир дивізії вирішує знищувати Вапнярську групу червоних, застосовуючи обхідні маневри.
Село й залізничну станцію Юрківку захоплюють завдяки вмілим діям артилеристів. Хоча їм протистояли бронепотяги й більша кількість гармат. Вояки під керівництвом сотника Шури-Бурі сильно пошкоджують два ворожі бронепотяги, ще два мусять відступати до Вапнярки.
Штаб дивізії має авто, але не може дістати для нього бензин, тому машину тягнуть кіньми
Часто для продовження успішного наступу бракує комунікації між частинами, які розкидані одна від одної. Не вистачає дроту й досвідчених телефонних команд. Командир дивізії з польовим штабом інколи протягом дня мусить переїздити верхи від одного полку до другого по кілька разів від 20 до 30 км. Ординарці та їхні коні виснажені. Для тварин бракує зерна. Штаб дивізії має авто, але не може дістати для нього бензин, тому машину тягнуть кіньми.
Деякі місцеві селяни зголошуються вступити до 3-ї дивізії добровольцями. У штаб з’являються зв’язкові повстанських груп, які діють на Брацлавщині, Гайсинщині, Уманщині, Ольгопільщині. Обговорюють, як можуть допомогти регулярній армії в тилу більшовиків.
Успішне просування дивізії Удовиченка змушує ворога до загального відступу, залишають позиції біля Ярмолинців і Городка нині Хмельницька область. Впливають перемоги й на рішення Української галицької армії розпочати спільні дії з формуваннями УНР.
Зранку 17 липня 1919 року бійці полку Вишнівського починають наступ на Вапнярку. Опиняються під рясним гарматним вогнем бронепотягів і польових батарей. Для червоних напад української дивізії несподіванка. Тому вороги відступають.
Козаки кидаються навздогін. Більшовики залучають резерви. Бій триває до пізнього вечора. Уранці поновлюється. Відчувається перевага ворожого гарматного вогню. Раптом небо затягують чорні хмари, починається злива. Ворог послаблює обстріли.
Натомість полковник Олександр Вишнівський кидається в атаку. Звільняють села Антопіль і Марківка південніше від Вапнярки. Захоплюють полонених, гармату, два бомбомети, дві польові кухні.
“Командир 3-ї пішої дивізії своєчасно вирвав у ворога небезпечну зброю ініціативу, писав у спогаді “Вапнярка” Олександр Вишнівський у журналі “За державність”. Наші частини уступали червоним числом, але перевищували ворога здатністю до маневру, рішучістю й упертістю в бою. Частини дивізії підтримували зв’язок між собою, мали міцно розвинене почуття взаємної підтримки й здатність до проявлення самостійної ініціативи”.
Сотник Спиридон Довгаль балкою веде свій загін до південно-східної сторони Вапнярки. Більшовики не очікують появи українців у тому місці. Розгублено відступають на станцію. Її вояки 3-ї дивізії обстрілюють із двох кулеметів. Заходять у тили червоних.
“Загальне збентеження й панічну метушню ще збільшив сотник Шура-Бура своїми стрільнами, що почали вибухати над станцією, відзначав згодом Олександр Удовиченко у спогадах. Два бронепотяги червоних почали спішно відходити. Один чомусь застряг, а другий відійшов до станції Крижопіль. Большевицька залога ст. Вапнярка після короткої спроби боронитися рятується втечею як хто може. Дехто з червоноармійців, обертаючись, стріляв на ходу”.
Українці захоплюють полонених, чимало різного військового й залізничного майна.
На захоплених кулеметних тачанках виявляють накрадені окупантами речі
“Частини дивізії ведуть уже четвертий день безперервний бій і страшенно втомилися, звітував у штаб 28 липня 1919-го Олександр Удовиченко з Томашполя за 20 км від Вапнярки. Вокзал переходив чотири рази з рук до рук, бій провадився виключно рукопаш і гранатами. Почувається великий брак набоїв. Проти дивізії, з допиту полонених та огляду забитих, виявлено ворожі 54-й і 399-й совєтські полки, учебний Одеський батальйон, 1-й, 2-й, 3-й і 4-й Басарабські полки й ще деякі частини, назви яких точно ще не встановлено”.
Червоні не можуть змиритися з втратою Вапнярки. У атаку кидають полк імені Леніна. Заходять у село Вербове.
“За короткий час свого перебування на окраїні села 1015 хвилин, ця “краса і гордость революции” встигла ограбувати й вирізати п’ять селянських родин”, писав Вишнівський у статті “Вапнярка”.
Українські військові відтісняють ворогів до Крижополя. Захоплюють багато трофеїв, серед яких дев’ять ручних кулеметів, кілька “Максимів”, набої та рушниці. На захоплених кулеметних тачанках виявляють накрадені окупантами речі. Серед них навіть платівки для грамофона.
Слава тобі, Господи, нарешті дочекалися своїх, зустрічають місцеві.
Селище в жалобі, прислані Москвою кати розстріляли 40 селян “за саботаж”.
Молодь просить рушниці, щоб теж воювати проти окупантів. Старші благословляють їх: “Помстіться, діти, за безневинно пролиту кров батьків і братів ваших”.
3-тя дивізія рухається на південний схід. Захоплює станції Попелюхи, Рудницю, Кодиму, містечко Піщанка. Переміщуються в напрямку міст Бершадь і Теплик. За витривалість і мужність у жорстоких боях зі значно сильнішим противником дивізія здобуває спочатку неформальну, а потім офіційну назву “Залізна”.
“Бої 3-ї дивізії під Вапняркою заслуговують окремого відзначення як позитивні зразки успішних і сміливих дій меншої частини проти далеко сильнішого ворога, писав Микола Капустянський у книжці “Похід українських армій на Київ Одесу в 1919 році” 1946-го. Удовиченко, скупчив свою дивізію і не дав ворогові перейти в загальний наступ та охопити себе з двох боків. Сам попередив його намір блискавичним ударом. Частини 3-ї дивізії не чекали наказу згори, а самі оцінювали ситуацію і з власного почину допомагали одна одній. Необхідно оцінити те важке становище, в якому опинилася 3-тя дивізія. Серйозний неуспіх спричинив би повне знищення дивізії. В близький час ані підкріпити своєчасно, ані рятувати було ніким і нікому”.
Щоб регулярно читати всі матеріали журналу “Країна”, оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за “ковідну тисячу”