На фронті теж потрібна естетика

Воював чотири роки, починаючи з ­2014-го. Після Майдану створили з побратимами свій батальйон. 14 березня поїхали в Нові Петрівці на базу спецпідрозділу “Барс”. Там мали три тижні готуватися, далі їхати у Крим. Але 16 березня відбувся “референдум” на півострові. Зрозуміли, що вже нічого не вийде. Навіть якщо його результатів ніхто не визнає, це зробить Росія. І отримає підстави, щоб на Перекопському перешийку накрити “Градами” українських бійців.

Далі події швидко розвивалися. У квітні захопили Слов’янськ, Краматорськ, інші міста. Поїхали у Слов’янськ, там відбулися перші бої. Потім Дебальцеве, Авдіївка, Попасна, Миронівське. Половина з тих, хто тоді пішов воювати, були підготовлені, мали досвід у миротворчих операціях, бойових діях.

Під час повномасштабного наступу Росії був у Луцьку. Уранці 24 лютого прокинувся від вибухів ракет. За тиждень до цього обговорювали з побратимами, що в повітрі пахне наступом. Домовилися, що будемо робити. Були підготовлені, але все одно вірили у краще. Коли все почалося, поїхав у заздалегідь визначене місце збору. Перші тижні займався організацією місцевої тероборони, забезпеченням. Хотів поїхати у свій батальйон імені генерала Кульчицького в Київ. Але в тероборону прийшло багато цивільних, які автомат бачили тільки в кіно. Я був потрібен у Луцьку: готував новачків, допомагав організовувати місцевий спротив.

На війні переживаєш два стабільні стани тобі страшно і капець як страшно. Вмикаються зовсім інші правила гри, інстинкти. З війни ніхто не повертається такий, який був. Повністю змінюється коло спілкування. У когось розпадаються сім’ї. Я розлучився, бо вже не розуміли одне одного. Якщо війна не вбила й не покалічила, все одно змінює. Пішов зі служби через інвалідність, яку отримав на війні. Три місяці провів у госпіталях. Думав, чим далі займатися. Міг піти в ІТ чи медицину. Але розумів, що на роботі хтось обов’язково увімкне начальника і я зламаю носа колезі. Або бачитиму, що хтось халтурить, і не зможу змовчати. Злитися з колективом не вдасться. Треба було щось придумати, щоб менше контактувати з людьми. Почав виготовляти сокири як хобі. Їх купували. Згодом опанував нові навички, з’явилося краще обладнання. Люди почали про мене дізнаватися через сарафанне радіо.

Сокири часто замовляють військові або їм на подарунок. Наношу на них шеврони, позивні, назву підрозділів. На фронті теж потрібна естетика. Дістав сокиру щось порубати, а вона така гарна. До того ж це шансовий інструмент, як і саперна лопатка. Якщо зброя несправна чи немає набоїв, такий стане в нагоді всім бійцям. Якось замовили сокиру в подарунок військовому. Уже мав її відправляти, але дізнався, що хлопець загинув під Харковом. На інструменті був викарбуваний його позивний. Переробити сокиру рука не піднімалася. Вона довго лежала. Потім його побратими передали інструмент сім’ї загиблого на Франківщину. Хороша пам’ять про батька, чоловіка.

Працюю сам, така специфіка. Таємниць виробництва немає. Просто відсутні процеси, які можна перекласти на когось. Я маю свій почерк, люди мене по ньому впізнають. Ставлю своє тавро на обуху. Вести паперову частину бізнесу допомагає дружина. Спілкування із замовниками на мені. Можу зайти в майстерню, щось покрутити, подивитися. Побуду хвилин 1520, вип’ю кави й розумію, що нема натхнення. Без нього нічого не вийде, робота творча. А буває, що працюю по 1215 годин на день.

Використовую специфічну сталь, купую в Запоріжжі. У квітні прилетіло в цех виробника. Щоб зберегти підприємство, власники вирішили перевезти обладнання на інший кінець міста. Можна було придбати матеріал в іншого постачальника, але я не хотів втрачати зв’язок із попереднім. Вирішив чекати, доки поновить роботу. Це зайняло майже місяць, увесь цей час не працював. Замовники зрозуміли, бо така нині ситуація у країні.

На початку дещо підглядав в інтернеті. Було два майстри, які мені підказували. Потім руку набив практикою, знайшов власний стиль. Можна сказати: винайшов власну сокиру. Художньої освіти не маю. Розуміюся на комп’ютерній графіці. Це допомагає. Спочатку малюю усе на комп’ютері, а потім переношу на метал. Розпитую про людину, чим займається.

Недавно жінка замовила подарунок для себе. Запитав, який візерунок хоче. Відповіла: “Щось про мене”. Дізнався, що займається вихованням коней. Зробив на сокирі малюнок коня з крилами, який вільно летить.

Улюблений момент у роботі, коли розумію: вийде щось справді цікаве. Проводжу краш-тест своїх виробів: ріжу, рубаю. Якщо це шабля, то іду на пустирі рубати кущі. Даю клієнтам гарантію: щось стається можна прислати сокиру назад. Оплачую доставку в обидва боки. Декілька разів було, що сталь не зовсім прокована в певному місці і тріскалася.

Не вірю у прикмету, що не можна дарувати гострі предмети. Але коли виготовляю комусь подарунок від себе, то прошу дати монети 1 або 10 гривень. Я їх колекціоную.

Конкурентів у мене немає. Не роблю подібного до чийогось, і ніхто не робить подібного до мого. Вважаю, що мені пощастило з хобі. Завдяки йому можу заробляти, годувати сім’ю. Коли почав займатися власною справою, були розмови, що це несерйозно. Мовляв, повернувся з війни, попрацює трохи в майстерні та й прийде до тями. На початках не стояло питання прибутку. Робив те, що подобається. А потім мої вироби сподобалися іншим і справа пішла. Побільшало замовлень на патріотичну тематику. Такі сокири прикрашаю традиційними орнаментами, тризубами. Люди дарують їх іноземцям на знак подяки. Недавно поїхала сокира в Каліфорнію. Коли американець її отримав, реакція була: “Вау, я її дітям, онукам у спадок передам”.

Сокира не вважається холодною зброєю, це інструмент. Усі мої вироби робочі. Вістря можна волосся на руці голити. Сталь достатньо загартована. Якщо сокира затупилася, підказую, як правильно підгострити. Шабля, меч це зброя. Не надто подобається їх робити. Асортименту як такого нема. Періодично замовники пишуть: “Хочемо придбати щось на подарунок, що зараз є?” А нічого нема. Бо я не можу наробити ящик сокир. Добираю орнамент під кожного покупця. Ті ж тризуби хтось хоче класичний, хтось стилізований. Або замовляють із позивним, прізвищем. Нанести малюнок можна один раз. Додати або прибрати щось не вийде. Якщо треба переробити, то роблю це наново. Тому в мене немає складу, куди можна прийти й вибрати.

Найважче даються замовлення, на які погодився без бажання. Із незвичного запам’ятався ніж із лезом 2,5 сантиметра довжиною і сантиметр шириною. Додатково мав зробити чохол, який можна повісити на пояс. І щоб там було відділення для колоди карт специфічного розміру. Найдорожче замовлення сокира за 12 тисяч гривень. Оздобив її бурштином, зробив підставку. Чохол окремо коштує 700 гривень. Від складності малюнка ціна не змінюється. Якщо людина хоче щось авторське, мені навпаки цікаво. Після 24 лютого вартості принципово не піднімав.

У давні часи майстрів, які займалися обробкою металу, часто вважали чаклунами. Мовляв, знаються з чортами, відьмами, займаються магією. Намагалися від них триматися подалі. Не розуміли, як усе відбувається. Але коваль у селі корисна людина. Такі майстри зазвичай жили на хуторі або на околиці. Багато людей, хто брав у руки мої сокири, каже, що там ніби є частинка душі. Це не конвеєр, а унікальна річ, яка з тобою говорить.

Один із моїх принципів не дурити. Півтора року тому запропонували виготовляти й продавати псевдостаровинні шаблі. Обіцяли прибуток ділити пополам. Технічно це не проблема. Я відмовився, бо це обман. Для майстра такі пропозиції принизливі.

Уже не можу уявити своє життя без власної справи. Сам собі начальник, підлеглий, виробник. Щоб перестав цим займатися, має з’явитися щось, що приносило би більше задоволення. Ідеться не про заробіток. Більшість грошей, які нині заробляю, йде на ЗСУ. Були плани почати в березні будівництво нової майстерні велике приміщення, нове обладнання. Також хотів виготовляти канадські каное. Довелося відкласти.

Єдина потрібна допомога від держави не заважати працювати податковими навантаженнями, дозволами й документами щодо холодної зброї. Можна якось спростити це. Хоча працюю сам, але забезпечую паралельно роботою ще кількох людей. Дрібні підприємці не заробляють мільйонів. Але вони є коліщатками, які крутять усю економіку. Коли держава втручається, то коліщатка ламаються.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу “Країна”, оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за “ковідну тисячу”