Циклічність людського буття спонукає регулярно повертатися в точку початку, з якої зручно оглянути власне минуле й зазирнути в майбутнє. Для людини такою точкою найчастіше буває день народження, для держави, сформованої в контексті європейської республіканської традиції, День Незалежності
Минулі 20 років, від Помаранчевої революції рахуючи, були в нашій історії емоційні. Бувало всякого від розпачу до ейфорії і навпаки. Змінювалися обличчя на екрані, змінювався сам екран. Партійні бренди, лідери на сцені, законопроєкти в парламенті, лексика на плакатах, партнери, союзники, вороги усе це пройшло в історії країни якимось калейдоскопом явищ і подій, які нікого не залишили байдужим.
Політика в цей час зачіпала чутливі для кожного питання, які в більш спокійні епохи й у більш стабільних країнах не заведено особливо зачіпати. Бути чи не бути, битися чи боятися, рабство чи свобода, мова, історія, європейський вибір і відновлення імперії весь час випробовували наше сумління і наш характер, наше розуміння того, хто ми є і ким маємо бути.
Власне, все те, за що ми боролися, про що сперечалися, чим не поступились у вирішальні моменти, й називається цінностями.
Категорія цінностей стала популярною, якщо не центральною, в суспільно-гуманітарних науках і в політичному дискурсі якраз останніх десятиріч. Сьогодні цінності демократії, європейські цінності це узагальнене вираження цілого комплексу уявлень, переконань і почуттів, на яких стоїмо й не даємо себе зрушити. Відданість певним цінностям це те, чого від нас очікують наші зовнішні партнери й чого вимагає від української влади наш народ, який загалом схильний їй багато що пробачати.
Дехто навіть каже, що Україна воює за демократію чи за Об’єднану Європу. Звісно, що воює Україна за свою незалежність і своє право бути. Але якою їй бути й у чому полягає її незалежність питання, що вирішуються на основі цінностей.
Цінності це завжди емоційно. Коли щось зачіпає, тригерить, значить справа в цінностях. І що важливо усвідомити, це зовсім не обов’язково про єднання і згоду. Часто це про конфлікт, непорозуміння, ворожнечу, розбрат і війну.
Сучасні нації йшли до спільних цінностей довго й важко. Застосовувалися для цього різні формати й інструменти від теологічних диспутів і літературно-критичних дискусій до гільйотин і етнічних чисток.
Чому так відбувається? Адже, здавалося б, усі мають однакові або подібні життєві цінності. Усі хочуть, щоб було добре і щоб не відбувалося нічого поганого. Але розуміння того, який це “добре” має вигляд і звідки надходить загроза для його утвердження та існування, часом дуже відрізняється. Тому найзапеклішими є релігійні війни. Тому росіяни думали, що вони нас “звільняють”, а наша війна за незалежність викликає емоційний резонанс у душах ірландців, австралійців, чехів.
Власне, цінності найяскравіше виявляють себе тоді, коли їм щось загрожує. Загибель чорношкірого хлопця під час затримання його поліцією викликала у США реакцію у вигляді руху Black lives matter. Розповіді російського телебачення про “нацистську хунту” в Києві спонукали мільйони жителів РФ співчувати “розбомбленому Донбасу” й підтримувати СВО. Усі війни апелюють до різниці в цінностях і абсолютизують загрози для їхнього існування.
Так, цінності в нас різні, і це треба прийняти як факт. У досить широкому спектрі можливих цінностей кожен індивід і кожна спільнота обирає те, що йому/їй більше відгукується і пасує. Для когось це добробут, а для когось національна велич, для когось розвиток, а для когось традиція, для когось свобода, а для когось порядок. З унікального набору провідних цінностей та їхньої репрезентації у сфері релігії, ідеології та культури і складається те, що ми називаємо ідентичністю.
От чому так важливо мати спільну ідентичність. Адже вона містить код спільного розуміння і спільного переживання цінностей, які творять націю і дають їй змогу тривати в часі та просторі.
Але тут і полягає найбільша проблема. Єдину й загальнообов’язкову форму ідентичності, яка навіть у деталях відтворює ту саму систему культурних кодів, ідеологем і реакцій, сформувати складно. Це вдається в деяких релігійних спільнотах і тоталітарних режимах, хоча й там виникають свої єресі й відступники. У ліберальному суспільстві множинність ідентичностей є нормою, а ситуація постмодерну та плюралістична комунікація соціальних мереж це розмаїття ще більше поглиблює і навіть культивує.
Тому ми можемо об’єднатися під спільними гаслами на Майдані й починаємо ворогувати під партійними прапорами вже на виході з нього. Тому ми не розуміємо, як можна продовжувати говорити російською мовою після нападу РФ, але толеруємо інвазію обсценної лексики в публічний дискурс. Когось тригерить матюк, а когось Пушкін, і добитися одноманітних реакцій у межах усього суспільства нам ніколи не вдасться, принаймні в тому масштабі країни, яку ми ще маємо на сьогоднішній день.
Як же з цим бути? Як зберегти національну ідентичність і не впасти у вир взаємопоборювання?
Рецепт відомий і винайдений не нами. Цінності, що об’єднують, повинні отримати максимальну репрезентацію в публічній сфері. Цінності, щодо яких дискутують, мають бути в центрі публічної політичної конкуренції. Непримиренні позиції та реакції мають бути остаточно витіснені у сферу приватності. Хоча саме їх політики витягнуть напоказ, щойно почнеться новий політичний сезон.