“Не хотілося назавжди залишатися в Польщі, бо це означало б відмову від частини себе”

Якщо сім’я з дітьми не платить за оренду квартири, то їх не можуть вигнати на вулицю

Вперше почула про можливий повномасштабний напад 24 грудня 2021 року. Тоді зібралися родиною напередодні Різдва й зачепили цю тему. Не планувала виїжджати за кордон. Ні я, ні діти навіть не мали закордонних паспортів. Не вірилося, що буде велика війна, проте із сусідами готувалися до найгіршого сценарію почали прибирати в недобудованому бомбосховищі.

По-справжньому стало страшно 14 лютого. Тоді йшла з роботи й на дверях підвалу побачила свіжий напис: номер телефону, за яким дзвонити, щоб відкрити бомбосховище. До того ж родичі, які живуть у США, наполягали, щоб ми виїжджали. Вони купили нам квитки на потяг і винайняли квартиру у Львові. Була інформація, що Київ бомбитимуть 16 лютого. Заспокоювали: якщо все буде добре, то подорож до Львова можна вважати відпусткою.

23 лютого вирішили повертатися до Києва, але все ж поїздку відклали на один день. А 24-го числа чоловік пішов у військкомат, ми ж із дітьми та свекрами автобусом поїхали до польського кордону.

До кордону під’їхали так близько, наскільки могли. Був величезний затор, і 7 кілометрів ми йшли пішки. Найменшому сину тоді було 4,5 року. Я його несла на плечах. До кордону дійшли о сьомій вечора. Черга була велика. А об 11-й звідти не можна було відійти. Це нагадувало метро в годину пік люди стояли щільно. Рухалися на один крок раз на пів години. Малий нервував, був лише в мене на плечах і не хотів сідати на сумку, як старші діти. Так ми витримали цілу ніч. А наступного ранку почалася тиснява частина людей рухалася в Польщу, інші хотіли потрапити в Україну. Стояти було настільки важко, що я з найменшою дитиною вийшла з черги й почала просити незнайомих людей, щоб хтось узяв нас у машину. Але всі були забиті людьми. Випадково в одній знайшлося два місця, і ми із сином сіли. Доньки залишилися з дідом і бабою. Ми з малюком опинилися в Польщі вдень 25 лютого, а дівчата перетнули кордон о другій ночі 26-го числа.

У селі Медика біля кордону облаштували пункт для біженців. Там можна було відпочити, поїсти, і вже звідти автобуси розвозили в інші місця. Нас забрали українці-волонтери, й ми перших три тижні жили в місті Лодзь, у квартирі, де перед цим мешкали земляки-заробітчани. Потім сказали шукати щось інше. Завдяки допомозі знайомих потрапили в українську сім’ю. Проте й там ми були недовго і в мене, і в тих людей малі діти, а це створювало певні побутові незручності.

У Польщі запровадили програму 40+, що підтримувала вимушених мігрантів з України. За розміщення одного переселенця надавали виплати 40 злотих за добу. Поляки виставляли оголошення, кому вони могли б надати прихисток, проте ніхто не хотів брати жінку з трьома дітьми. На щастя, одна полька допомогла влаштувала нас у гуртожиток для біженців у Вроцлаві.

Спершу доньки вчилися дистанційно у приватній онлайн-школі “Оптіма”, що відкрила безкоштовний доступ для всіх. Потім поновилося онлайн-навчання в нашій київській школі. Пробувала влаштувати дітей у польський загальноосвітній навчальний заклад із музичним ухилом, адже в Україні вони відвідували музичну школу. Проте на вахті мене навіть до директора не пропустили. Сказали: немає місць. Згодом комендант нашого гуртожитку порекомендував іншу школу, куди дітей одразу прийняли. Вони потрапили в звичайні польські класи. На всю школу була одна українська вчителька, яка час від часу могла підійти та щось допомогти.

Помітила, що в польських школах легша програма й навантаження значно менше. Доньки ділилися, що шкільні правила не такі суворі, як у нас, але їх усі дотримуються. Мобільними телефонами на уроках і перервах користуватися забороняли. Щодо математики, то в четвертому класі діти не знають, що таке рівняння, і лише в шостому починають розв’язувати елементарні. Але цікаво те, що в третьому класі учні вчаться множити на 1,5, хоча ще не вчать десяткових дробів. Донька вчилася в шостому класі й розповідала, що ту саму задачу розв’язували цілий урок вісьмома способами.

У початковій школі в Польщі, як і в Україні, оцінюють словесно, проте це абсолютно різні речі. У нас рівень знань прописують словами: початковий, середній, достатній, високий. Адже це все-таки оцінка. У Польщі такого немає. Вони описують уміння й нахили дитини старанна, любить природу. Про меншу доньку написали: “Добре читає польською, але нічого не розуміє”. Проте хвалили, що вона знає табличку множення, хоча, за критеріями української школи, це не зовсім так. У середній школі починається бальне оцінювання, найвища оцінка 6.

Оскільки ми оселилися в гуртожитку серед перших, то я встигла оформити сина в садок. Пізніше для інших дітей вже не було місць. За харчування в садку платили 9 злотих на день, а перебування дитини не більш як 5 годин було безкоштовне. Якщо залишати дитину довше, треба платити за кожну годину. За день виходило 15 злотих, приблизно 110 гривень на той період. Діти не сплять, і немає чергових груп, де малюк може залишитися після 17:00.

Вважається, що в польських садках триразове харчування. Проте, за українськими мірками, діти повноцінно їдять один раз, решта перекуси у вигляді печива чи яблука. Взагалі, в Польщі інший підхід до харчування. Нас годували в гуртожитку, але вранці та ввечері це була булка з кількома шматками ковбаси, й тільки обід був нормальний. Потім ми намагалися пояснити, що нам замість булок краще давати звичайний хліб, тому згодом на сніданок і вечерю подавали нарізані ковбасу, сир та овочі. Страви, які пропонували на обід, були трохи незвичні солоні, перчені й жирні. Для поляків це нормально, а ми не звикли таке їсти. Проте вони запитували про наші вподобання і намагалися підлаштовуватися.

У гуртожитку були хороші умови. Ми з дітьми жили в окремій кімнаті з меблями та рукомийником. На поверсі були дві душові кабіни, туалети, кухня з невеликою плитою на два пальники й одна мікрохвильовка. Проте найбільшою складністю було те, що працівники гуртожитку суворо ставилися до дотримання правил, хоча чітко сформулювати їх не могли. Наприклад, щодо прання. У нас було три пральних машинки на весь гуртожиток. Коли жило менше людей, то з пранням проблем не мали. Потім поставили обмеження на тривалі програми, а згодом сказали, що прання не повинно перевищувати одну годину. Зазвичай це швидкий режим, який особливо не випере одягу. Коли донька приїхала з пластового табору, для прання її речей обрала програму тривалістю 59 хвилин. Довелося сперечатися з працівниками, що я не порушую правил.

У Вроцлаві влаштувалася на роботу в історичний музей. Проводила майстеркласи для українських дітей і екскурсії українською. Отримувала мінімальну зарплату. Це приблизно 2000 злотих на руки, на той час 14 тисяч гривень. Ціни в Польщі нижчі практично на все. До прикладу, на кінець лютого 2022 року літр молока коштував 1415 гривень, тоді як у нас 22 гривні. М’ясо в них теж недороге. Кажуть, у Польщі важче вегетаріанцям, бо овочі дорожчі. Дешеві одяг і взуття. Але винаймати житло моєї зарплати не вистачило б. За оренду двокімнатної квартири треба було віддати 3,54 тисячі злотих. Дешевше можна було знайти так звану кавалерку зовсім невелике житло з душовою кабіною і умивальником. Але таку квартиру ніхто не здає для родин із дітьми. У Польщі стежать за захистом прав дітей. Якщо сім’я з дітьми не платить за оренду квартири, то їх не можуть вигнати на вулицю. А ще, доки діти не прилаштовані, жінка не може вийти на роботу. Інакше можуть викликати соціальні служби чи поліцію.

Проїзд у громадському транспорті в Польщі недешевий. Одна поїздка у трамваї обходилась у 35 гривень, проте деякий час для біженців проїзд був безкоштовний. Можна купувати квиток на певний час і за потреби безкоштовно пересідати на інший вид транспорту. Також є можливість купувати проїзний на місяць чи квиток на день. Сподобалося, що громадський транспорт їздить за графіком і є нічний. На зупинках висять роздруковані на звичайних аркушах графіки, а щовечора розвішують нові зі змінами.

У Польщі жили сім місяців. Розуміла, що треба щось вирішувати або робити карту побиту (посвідка на постійне проживання. Країна) й інші документи, або повертатися в Україну. Не хотілося назавжди залишатися в Польщі, бо це означало б відмову від частини себе. Діти також хотіли повернутися додому. До Києва приїхали 7 жовтня 2022 року, якраз тоді завдали удару по Кримському мосту. А наступного дня повітряна тривога тривала 5 чи 6 годин поспіль. Нам це було незвично. Тому переїхали до батьків у Рівне й лише напередодні цього навчального року повернулися до Києва.