“Вічно жити на паузі неможливо”

Медична система подібна до тієї, яку хочуть зробити в Україні

З Києва виїжджали 2 березня. Перед цим кожну ніч доводилося сидіти в укритті з 6-річним сином. Спочатку поїхали до родичів на Закарпаття. У потягу всю дорогу стояли. Взяла один рюкзак, туди спакувала документи, ноутбук і трохи одягу.

У Франції маю багато друзів, оскільки школяркою навчалася там за програмами обміну. Після початку великої війни вони запрошували. Аж тут колега запропонувала інший варіант також у Франції їхати за програмою для науковців, які не можуть продовжувати працювати у своїй країні. Цю програму адаптували для українців, скоротивши терміни отримання ґранту. Погодилася подати кандидатуру, адже працювати за спеціальністю краще, ніж сидіти в когось на шиї.

Коли приїхала у Францію, то спершу нас поселили до однієї працівниці університету. Це допомогло адаптуватися. По-перше, в родині були діти приблизно такого ж віку, як мій син. По-друге, допомогли влаштувати дитину у школу та записати в групу подовженого дня. Адже є купа бюрократичних моментів, які, навіть знаючи мову, було б важко вирішити без підтримки місцевих. За місяць я знайшла житло й ми переїхали. Проте стосунки із французькою колегою і її родиною залишилися теплі. Іноді її чоловік брав своїх дітей і мого сина та вів їх у кіно, а ми мали час поспілкуватись і відпочити. Також вразили люди, в яких я орендувала нову квартиру. Вони приносили нам овочі з власного городу, щось підказували.

Спочатку син учився у класі для іноземців. Перевагою було те, що вчителі мали досвід роботи з дітьми, які зовсім не знають французької. Проте таких учнів було багато й вони замість того, щоб переходити на французьку, вигадували якісь свої неймовірні мови. Кращими друзями сина в тому класі були хлопчики з Албанії й Руанди. Тому французька там не просувалася. Коли ж ми переїхали на нове місце й оформилися в іншу школу, син був єдиним іноземцем у класі. Завдяки такому середовищу та хорошій учительці французька вистрілила за декілька місяців.

Щодо початкової школи, то я не побачила суттєвої різниці між нашою НУШ (реформа шкільної освіти “Нова українська школа”. Країна) та їхнім навчанням. У першому класі все було подібне й у методиці викладання, й у підручниках. Єдина відмінність полягає в тому, що у Франції початкова освіта триває п’ять років, а в нас чотири. Тому, починаючи з другого класу, в українських школах інтенсивний темп.

Ціни на продукти краще не переводити в гривні, бо одразу страшно стає. Загалом, щоб нормально прожити мамі з дитиною, винаймаючи квартиру, потрібно щонайменше 1500 євро на місяць. Вартість оренди житла залежить від регіону. Я винаймала двокімнатну квартиру в агломерації Ліона за 650 євро. Така була середня ціна.

Не можу сказати, що у Франції багато заможних людей. Французи економлять на опаленні, воді й електриці. На даху будинку, де ми мешкали, стояли спеціальні пристрої, що нагрівали воду сонцем. Господар казав, що це зменшує витрати на електрику до 80 відсотків й улітку він може взагалі не вмикати електричного нагрівання води.

Медична система подібна до тієї, яку хочуть зробити в Україні, але поки що не завжди все працює як слід. У Франції сімейний лікар веде пацієнта все життя. Він вислуховує всі скарги й у 90 відсотків випадків дає їм раду, тому, на відміну від поліклінік в Україні, практично немає потреби звертатися до вузьких спеціалістів. Кабінети сімейної медицини добре обладнані, там можна зробити більшість швидких тестів. У Франції ми ходили до сімейного лікаря, коли в сина на нігті було запалення. Також зверталася з почервонінням і свербінням очей. Лікар оглянув мене й виписав базові препарати. Щоб записатися до лікаря, люди використовують мобільний застосунок. Того ж дня це зробити складно, але, якщо невідкладна ситуація, можна подзвонити медику й домовитися про огляд наприкінці його робочого дня. Максимум я чекала тиждень, те саме було в Україні, особливо в сезон розпалу вірусних захворювань.

У Ліоні люди об’єдналися в потужну українську спільноту. Окрім українців, в асоціації є і французи. Вони допомогли знайти приміщення для української домівки. Там я проводила щотижневі заняття для українських дітей за пластовою методою. Одразу поставила умову: мова занять лише українська. Дітям, які розмовляли російською, робила зауваження. Це декому з батьків не подобалося, проте ходити на заняття ніхто не примушував і невдовзі всі знали, що до мене з російською краще не приходити.

Найважчим для адаптації переселенців є мова. Французи переважно не знають англійської та не люблять її. Звісно, в науковому середовищі спілкуються англійською, але поза ним потрібна французька в кожному разі. Зі знанням мови можна претендувати на різні посади відповідно до спеціальності. Деякі жінки влаштовувалися перекладачками в Червоний Хрест, а також перекладали в центрах оформлення документів. Корпорації Danone та L’Oreal релокували українських працівниць у Францію. Також українок із педагогічною освітою і знанням французької брали помічниками вчителів із перспективою, що можна здати іспити та професійно розвиватися далі.

Через центри зайнятості пропонують інтенсивні тримісячні курси з вивчення французької. Вони тривають повний робочий день, слухачі отримують стипендію. Такі курси дають можливість почати говорити. Коли в Ліоні був центр приймання біженців, то представники центру зайнятості вислуховували, що людина вміє робити, який має досвід, і одразу пропонували якісь варіанти.

Французьке суспільство має особливості. Наприклад, коли я зверталася до людини, то отримувала одну відповідь, а коли до тієї ж людини на моє прохання підходив мій науковий керівник, то відповідь була інша. Знаю багато родин, які намагалися отримати соціальне житло. Якщо в цій ситуації разом з українцями в бюрократичні інстанції підходили французи та просили за них, то рішення було позитивне. Якщо ж біженець сам звертався, то часто отримував відмову. Тобто треба мати якусь протекцію.

Українцям варто перейняти у французів повагу до власних традицій. Французи категоричні в цьому плані: або ви приймаєте їхній спосіб життя, або ставлення до вас стає досить колючим. Українське суспільство в цих питаннях значно толерантніше.

Основна традиція у французів пов’язана з їжею. Час обідньої перерви з 11:30 до 13:30 це святе. Тоді установи й організації зачиняються й усі йдуть обідати. Їдальні в університетському кампусі працюють лише протягом цього проміжку часу. В інший час не поїси. Тому й ресторани відчинено тільки в обід і ввечері. Також французи з великою повагою ставляться до особистого життя. Щоб хтось подзвонив у суботу чи неділю з якимось робочим питанням, то треба, щоб небо впало на землю.

У моїй французькій бульбашці всі підтримують Україну. Французи не завжди цікавляться зовнішньою політикою, особливо доки це їх не стосується, але тема України звучить постійно. Коли в 1990-х я приїжджала у Францію за програмою обміну й казала, що я з України, мене перепитували: “Це десь у Сибіру, біля Чорнобиля?” А два роки тому питали, на якому березі Києва я живу. Тепер немає потреби розповідати, чим ми відрізняємося від росіян, і це великий плюс.

Рішення про повернення в Україну мало цілий ряд причин. Основна особиста: вдома чекав чоловік. Незрозуміло, навіщо жити на відстані й виховувати дитину без батька, коли в Києві стало безпечніше. Крім того, я не відчувала, що за кордоном роблю достатньо. Щодо наукової діяльності, то все було гаразд, я працювала над цікавим європейським проєктом, проте всі мої українські напрацювання стояли, студентів вчила на відстані. Було відчуття, що все ніби добре, але я щось втрачаю. Цікаво, що програма, за якою працювала у Франції, має абревіатуру PAUSE, якщо перекладати як звичайне слово, то українською буде “пауза”. Це найкраще характеризує життя за кордоном. Щоб вийти з цієї паузи, є тільки два варіанти планувати майбутнє за кордоном або повертатися додому. Вічно жити на паузі неможливо.

Абсолютно не шкодую про повернення в Україну. Тут у мене є робота, студенти, які ловлять кожне слово й тішаться, що ми нарешті очно робимо якісь дослідження. Також є “Пласт”. І хоч у Ліоні я теж займалася з українськими дітьми за пластовою методою, все ж мені здається, що діти, які нині живуть в Україні, більше потребують таких занять і наших зустрічей.