У середньовічній Європі, на тлі бурхливих політичних змін та постійної загрози з боку Османської імперії, імператор Сигізмунд Люксембурзький заснував унікальний лицарський орден. Відомий як Орден Дракона, він мав стати опорою для монархів та символом боротьби. Проте його найбільшою спадщиною стало не успішне виконання початкових завдань, а несподіваний зв’язок із найвідомішим у світі вампіром – графом Дракулою.
На початку XV століття Європа переживала справжній бум створення світських лицарських об’єднань. Вони відрізнялися від духовних орденів, прагнучи стати опорою для централізованих монархій, подібно до того, як духовні ордени підтримували владу Папи Римського. Серед найвідоміших вже існували англійський Орден Підв’язки та французький Орден Зірки.
Саме в цьому контексті Сигізмунд, тодішній король Угорщини та майбутній імператор, заснував свій Орден Дракона в 1408 році. Існували й попередники, наприклад, угорське Братство Святого Георгія, створене ще в 1326 році, статут якого став зразком для «драконівського». Однак Сигізмунд обрав створення нового об’єднання замість оновлення вже існуючого.
Причини такого рішення залишаються предметом дискусій. Можливо, монарх бажав дистанціюватися від спадщини Анжуйської династії, до якої належали його попередники на угорському престолі та головний суперник. Інша версія полягає в прагненні Сигізмунда створити ширше, наднаціональне об’єднання, яке б не обмежувалося лише угорськими кордонами.
Спочатку до Ордену Дракона приєдналися найближчі угорські соратники та родичі Сигізмунда. Згодом, коли він став німецьким королем і де-факто імператором Священної Римської імперії, коло учасників значно розширилося. До нього увійшли іноземні володарі, такі як господар Боснії Хрвоє Вукчич, австрійський герцог Ернст Залізний, господар Волощини Влад II та великий князь литовський Вітовт.
За деякими непідтвердженими даними, членами Ордену також могли бути польський король Владислав II Ягайло, володар Арагону Альфонсо V та сербський деспот Стефан Високий. Мотиви приєднання були різними. Для Вітовта членство стало частиною його планів із здобуття королівського вінця під час Луцького з’їзду монархів, надаючи легітимності його амбіціям.
Сам Сигізмунд, як вважається, бачив в Ордені інструмент для формування антиосманської коаліції, готуючись до реваншу після ганебної поразки під Нікополем у 1396 році. Він наче «колекціонував» монархів задля цієї великої мети. Цікаво, що один із членів, Стефан Високий, під Нікополем воював на боці османського султана, проте на момент заснування ордену він уже був васалом Сигізмунда.
У Сербії існує легенда про «православний Орден Дракона», заснований Мілошем Обиличем, який нібито передував сигізмундівському. Проте Мілош є радше міфічною фігурою, а реальних історичних доказів існування такого ордену, заснованого у середньовічній Сербії, не знайдено.
Незважаючи на амбітні задуми, Орден Дракона не зміг повністю реалізувати свої геополітичні цілі. Бажаного реваншу за Нікополь не відбулося; навпаки, новий хрестовий похід 1444 року завершився катастрофою під Варною. Це значною мірою прискорило падіння Константинополя у 1453 році.
Після смерті Сигізмунда орден швидко занепав і вже не відігравав значної ролі у європейській політиці. Проте він залишив по собі дещо більш незвичайне. Найвідомішим персонажем, пов’язаним з Орденом Дракона, став не сам Сигізмунд чи його великі соратники, а Влад III, син Влада II.
На батьківщині його знали як Цепеша — «Штрикальника», за жорстокі страти. Однак за межами Волощини він отримав прізвисько «Дракул» – «син Дракона», оскільки його батько Влад II був членом ордену. Це моторошне прізвисько, поєднане з його репутацією та тим фактом, що «дракул» місцевими говірками також означало «диявол», зробило Влада III прототипом для персонажа роману Брема Стокера – легендарного графа Дракули. Так лицарське братерство, засноване для захисту християнського світу, опосередковано дало життя одній з найстрашніших легенд Європи.