Мелимук не чекав, доки ворог вийде на нього, а ходив сам назустріч небезпеці
Його прізвища достеменно не знав ніхто. Майор Української повстанської армії Іван Стебельський, який зустрівся з ним у жовтні 1938 року в Ужгороді, називав його Буруном. Під час боїв за Хуст із чехами 14 березня 1939-го січовики звали Недобитим. Учасник визвольного руху Василь Щербій у червні того ж року писав, що січовики кликали його Вуйком. А після геройської смерті Лев’ячим Серцем. Бойові побратими знали його також як Малимука чи Мелимука і як вістуна, тобто старшого солдата, Мелимука-Мельника. Щербій твердив, що був старший булавний (сержант). І для всіх добровольців він був свій. Хлопці з Ясіні готові були присягнути, що Мелимук із діда-прадіда ясінчук. Січовик з Ужгорода, народжений у Мукачевому, вважав, що Вуйко з Ужгородщини. А на пряме запитання “Звідки ти?” Мелимук гарчав: “З України”
Усі добровольці, які приходили з Галичини в Карпатську Україну, офіційно користувалися вигаданими іменами та прізвищами. Аналіз спогадів вояків “Карпатської Січі” підказує, що Мелимук у Карпатській Україні називався Онуфрієм Сливчуком. За спогадами Мирослава Кознарського (Любомира Гірняка) Сливчук переходив кордон разом із двома іншими членами ОУН зі Стрийщини Михайлом Банясом (Грицем Новицьким) та Степаном Тимчієм. Ішли разом із братами-гуцулами Гундяками Василем і Миколою. Під час переходу їх обстріляла польська прикордонна охорона на полонині Плоскій, між Рафайловою і Ясінею над Чорною Тисою. Тоді Тимчій двоюрідний брат тогочасного крайового провідника ОУН загинув.
Це була, мабуть, перша група галичан, які організовано переходили нелегально чесько-польський кордон у Карпатах. Тимчій казав своїй родичці: “Як мене ОУН посилає, то мушу йти”. Насправді Провід українських націоналістів (ПУН) заборонив такі переходи. Але націоналістичний актив у Галичині, фактично очолюваний Романом Шухевичем, не ухвалив такого рішення. Василь Гундяк загине 16 березня 1939 року в бою на Красному полі під Хустом. Його брат Микола стане одним із командирів того бою, витримає польські тортури й загине від рук чекістів. А Микола Баняс до 1942-го буде зв’язковим між підпіллям ОУН на Закарпатті та бандерівським проводом на Галичині на чолі з Шухевичем. Одним із творців УПА, а після Другої світової війни керівником охорони Степана Бандери.
Вище згаданий факт вишколу Мелимука в чеській армії можна пояснити тим, що перших галичан, які прибували в Карпатську Україну, чехи селили у військових казармах в Ужгороді. Із статусом десь між рекрутом та інтернованим. З правом виходу в місто. В Ужгороді галичани “разом ходили громити розперезані банди мадярської молоді, яка щораз гучніше на вулицях міста зачала підносити голову”, згадував Стебельський про Мелимука. Керівник членів ОУН в Ужгороді Володимир Врецьона твердив, що 2 листопада 1938 року з військових казарм він вивів групу з 22 галичан-добровольців. Яку потім в історії ОУН називали першою чотою Української національної оборони. За лічені дні вона трансформується в “Карпатську Січ”.
На пряме запитання “Звідки ти?” Мелимук гарчав: “З України”
Наприкінці 1938-го галичани, які раніше згуртувалися в Ужгороді, разом зайнялися розвитком “Карпатської Січі”. Мелимук і Стебельський на кордоні з Польщею, в карпатському селі Торунь, відбивали атаки польських диверсантів. Заступник коменданта січової залоги в цьому населеному пункті Гриць Яворенко писав, що, відповідно до вимог терену й бойової логіки, гарнізон поділили на три групи. Перша обсадила терен Чорної Ріпи, тобто гірський хребет біля села Прислоп. Ця група була під проводом Мелимука.
Одного разу група Буруна зловила в Карпатах польського диверсанта. Доправила його до Хуста в Головну команду “Карпатської Січі”. Столиця Карпатської України кишіла тоді від іноземних кореспондентів. Говорили вони французькою, німецькою, англійською та чеською мовами. Але часто їх видавав польський чи московський акцент. Доки вели диверсанта, хтось сфотографував Мелимука з його побратимом Романом Небелюком. За кілька тижнів на столі керівника пропаганди “Карпатської Січі” лежав французький ілюстрований журнал Match. Хлопці стали його головними героями.
Велике фото із січовиками було на обкладинці. Мирослав Кознарський (Любомир Гірняк) у своїй книзі-спогадах опублікував цю світлину. І підписав, що там зображено гуцулів Ромка Небелюка та Онуфрія Сливчука. Відомо, що 19-річний Роман походив із Делятина, керував кооперативою в Ямній, був членом “Просвіти”. Склав голову під час оборони головної пошти в Хусті. Про Сливчука майже немає інших згадок у спогадах і документах. Лише Кознарський написав, що переходив нелегально кордон у Карпатську Україну у складі вищезгаданої стрийської групи ОУН. І що це “був завзятий гуцул-леґінь”, який “пішов слідами довбушівських месників за вільну Чорногору Україну”.
На фото у французькому журналі обличчя Романа підретушовано під розбійника. А Вуйкові вилиці “не треба було багато підмазувати”, згадував Василь Щербій. Між ними на фото стояв диверсант, матір якого була українкою легкої поведінки в Ясіні. За польські гроші юнак, який не знав свого батька, продавав інформацію про “Карпатську Січ”. Під фото був підпис: “Січові банди ведуть людину на страту”. Мелимук того дня кусав аж до крові тонкі уста. “Голота! І хто ту наволоч сюди пускає?” Але вирізав обкладинку і прибив цвяхами над своєю причею спальним місцем. Щербій твердив: щоб про “меншого” і “старшого” брата пам’ятати. Тобто про поляків і москвинів.
Мелимук не чекав, доки ворог вийде на нього, а ходив сам назустріч небезпеці. “Одного похмурого дня заходить до головної команди відважний Бурун і розказує, як-то він стрічається з групою польських прикордонників на усталеному місці”, згадував Стебельський. Говорив із ними чеською, видаючи себе за лісничого. А “про всякий випадок тримає в кишені дві набиті пістолі”. Під час одного з таких патрулювань кордону Карпатської України отримав поранення в коліно від копіста вояка польського Корпусу охорони прикордоння.
Василь Щербій описав цю пригоду Вуйка як виконання бойового завдання від Романа Шухевича. 21 листопада 1938 року необхідно було перейти Яблунівський перевал. Та в одній колибі біля села Татарів передати конверт для зв’язкового з Галичини. Послання зашили в гуню. Їхати потрібно було потягом через румунську територію, де пасажирів обсервувала Сигуранца державна охорона й розвідка Румунії. У Рахові до виконання завдання долучився і Гриць Гасин (загине в боях за головну пошту в Хусті) брат майбутнього генерала УПА Олекси Гасина-“Лицаря”. Завдання виконано, але в сутичці з польськими прикордонниками Вуйко отримав поранення коліна. Кулю витягував сам.
Один із керівників залоги “Карпатської Січі” в Торуні Гриць Яворенко згадував цю пригоду інакше. Що в середині грудня 1938-го січовики Мелимук і Стебельський, проходячи поблизу кордону, стали жертвами засідки копіста, який сховався в гущавині дерев. Поляк крикнув: “Ренце до ґури” та наказав їм іти перед ним у напрямку Польщі. Перевірки не проводив, “боячись зближуватись до зловлених”. А січовики не хотіли йти. “Копіст, хотячи привести жертву живою, стрілив першому Мелимукові в ногу”. Але той, отримавши поранення, “не втратив розваги, навпаки, падаючи боком до копіста, витягнув блискавично револьвер із кишені та пустив у нього ряд куль”.
“Бурун стріляв добре”, згадував Стебельський, що був поруч із ним у цій сутичці. “В тому моменті, коли поляк націлювався і стріляв у мене, він післав йому першу кулю прямо в живіт, а решту ми вже доконали разом”. Поляк звалився на землю. А Стебельський узяв пораненого Мелимука на плечі та відніс до найближчої селянської хати в Торуні. За пораненим особисто приїхав із головної команди в Хусті керівник січової автоколони Лев Крисько-“Кріс” на американському форді, подарованому українцями США. Втративши “багато крови, мусить під іншим прізвищем залишитися аж до виздоровлення у місцевому шпиталі”. Лікувався довго, коліно перестало згинатися.
Василь Щербій описав зовнішність Мелимука, коли той інколи присідав, щоб перевести подих. Очевидно, що ще до поранення. “Волохаті ґудзоваті руки спирав на коліна, що нагадували левині клуби. На них груди, як неформенно тесана кам’яна плита. Квадратова борода стискала ще більше все затиснені вузькі уста”. Його “очі кольору блакиті” з-під “густої чатини брів стріляли то в одного, то в другого січовика”. Чорна чуприна “як левина грива, закривала до половини широке чоло”.
Чи спав коли-небудь “Вуйко”-Мелимук? Про це нічого до ладу ніхто не міг сказати. Вважалося, що він ніколи не відпочивав. У вечірню вільну хвилину в Хусті Мелимук “присідався навприсядки в кутку квартири січовиків, які працювали в Головній команді”. Цим приміщенням була клуня, що належала місцевій українській парафії. Тоді втручався колишній львівський волоцюга Юзьо Січка з Личаківського передмістя. Наказу цього славного куховара команди “Карпатської Січі” та Січового коша (гарнізону) в Хусті слухали всі: “Мільчець!.. Вуйко відпочиває”.
Юзьо був типовий львівський батяр. Толком не знав жодної мови, спілкувався польсько-українським львівським суржиком. У три українські речення обов’язково вкладав одне польське. Але коли поляки восени 1938 року почали громити українські інституції у Львові, він став добровольцем. Одним із тих, кого організував Роман Шухевич на захист українських установ та організацій міста. Юзьо пішов теж через гори, в “Карпатську Січ”. Якось на вишколі Січового коша в Хусті Шухевич запитав: “Чи готові кандидати в старшини прийняти смерть?” Першим тоді відповів Юзьо: “Чи тільки старшини мають право боротися за Україне і вмирати?.. А я од чеґо єстем?” Січовики з вигуками “Браво, Юзю!” піднесли його на руки.
Не вернулися Мелимук і Січка додому. Юзьо скористався своїм правом загинути за Україну. Під час оборони Хуста потрапив у полон до мадярів. Як згадував один із січовиків, “розпороли йому живіт і там впхали його чобіт”. Мелимук теж загинув, але кількома днями раніше. Під час оборони столиці Карпатської України від чехів. Коли 14 березня 1939-го ті почали атакувати в Хусті Головну команду “Карпатської Січі”, він після тяжкого поранення був у повній бойовій готовності. Мужньо зустрів противника. Коліно не згиналося. Стрибав на одній нозі.
У цей час вістуна Мелимука січовики кликали Недобитим. Під чеським кулеметним обстрілом зміг вирватися на вулицю з будинку Головної команди “Карпатської Січі” разом із групою пластуна з Ужгорода Федора Тацинця-“Крота” на допомогу маленькій залозі “Січовій гостинниці”. Провів свою групу в міську раду Хуста. За іншими даними, в будинок, який тоді називали жидівським. Людей усіх поклав на долівку й наказав не підніматися. З балкона цього дому організував вогневу підтримку оборонцям гостинниці, які були в будівлі навпроти.
Коли побачили тіло Мелимука, хтось промовив: “Лев’яче Серце”
Василь Щербій згадував, що Недобитого з кількома його друзями “чехи викурювали… газом, та він не уступив, аж коли груди йому роздерла граната”. Тоді “його покривавлене тіло звисло на балконі”, а “з рук висунувся автомат”. У більш ранньому спогаді Щербій писав, що це була кулеметна черга. Односельчанин Мелимука Микола Сидор-Чарторийський, який стояв тоді поруч із ним на балконі, зафіксував дещо інакше смерть свого побратима: “Впав прошитий кулею в самі груди”.
За кілька годин медична служба “Карпатської Січі” вишуковувала в Хусті поранених січовиків після боїв із чехами. Коли побачили тіло Мелимука, хтось промовив: “Лев’яче Серце”. Інші відвертали обличчя, щоб приховати сльози.
Поховано героя в Хусті, разом з іншими січовиками, які загинули 14 березня. У братській могилі під хустським замком. Можливо, там спочивають також його бойові побратими: львів’янин Юзьо Січка, стрийський бойко Гриць Гасин, делятинський гуцул Роман Небелюк. Та десятки інших, які 16 березня загинули в Хусті, обороняючи місто від мадярів. Це про них українці співали навіть під московською окупацією: “Там під хустським замком січовик лежав”.
Івана Мелимука-“Лев’яче серце” досі не вшановано в Ходорівській громаді Стрийського району на Львівщині. І в рідному селі Кам’яне.