Його по праву можна назвати, якби сказали на сході чи в центрі України, хрещеним батьком, на заході – хресним, а гуцули назвали б нанашком Гаррі Поттера. Бо саме завдяки йому цей хлопчик, чарівник, якого вигадали Джоан Роулінг, заговорив українською та ще й такою смачною, живою, з українськими всілякими говірками, що діти зі зрусифікованих родин почали казати своїм батькам: “Все! Тепер я хочу розмовляти українською!”.У 70-х гурт, музичним керівником якого він був, гримів на весь Союз. Вони чи не першими дозволили собі грати цілком західним, за звучанням, роком, причому українською. І сучасна молодь привідкриває для себе пісні “Арніки” і тепер віднесла це ВІА до феномену “вусатий фанк”. У 80-х він співав сатиру на совєтський режим і комуністичну владу у складі львівського естрадного театру “Не журись”. А у 1989 році ще в совєтській Україні, перед ошелешеними сотнями міліціонерів і кедебістів, виконав на першому фестивалі “Червона Рута” заборонену пісню, в якій йшлося про те, що ще не вмерла Україна, яку тепер ми знаємо як наш національний гімн.Маєте посвідчення № 001?Маю, батярське посвідчення. Посвідчення батяра № 001, далі чому і як там пояснюють.Чому і як ми ще поговоримо, але повертаючись до тої вашої перекладацької сутності і до Гаррі Поттера, ви спеціально собі ставили таке завдання українізувати дітей? До речі, цим дітям зараз десь під 30 чи за 30. Вони вас впізнають, приходять, дякують вам, пишуть?Дуже часто і дуже багато. Дійсно, в мене була така ідея фікс. То було майже 30 років тому, на заході вже вийшли перші книжки про Гаррі Поттера і готувався до виходу фільм про Гаррі Поттера. А то ще ж була доінтернетна пора, в Україні ніхто не чув ні Гаррі Поттера, ні Джоан Роулінг, не було ще російського перекладу. І я подумав: “Якщо я швидко і якісно видам цю першу книжку, вийде фільм, діти подивляться фільм, кинуться шукати книжку. Російського перекладу нема і діти навіть на сході України, в Севастополі, Херсоні, Миколаєві – хоч-не-хоч почнуть читати українською. Їм сподобається, втягнуться, українізуються. І так чарівник Гаррі Поттер українізує всю країну, всю нашу Україну”, – така була моя задумка. Але, на жаль, повністю не вдалося втілити з двох причин. Перша причина – рік пішов на пошуки видавця. Тобто ніхто не хотів видавати Гаррі Поттера? Ніхто не чув, що таке Гаррі Поттер, хто така Джоан Роулінг. Я спочатку до львівського видавця звернувся, бо перекладав деякі книжки Пауло Коельйо. Сказав видавцю: “Я переклав цікаву книжку”. А він: “Яка то книжка? Я сказав, що дитяча книжка, і він відповів: “Ми дитячі не видаємо”. Кажу йому: “То буде класно і фінансово буде тобі добре”. Він знову:”Ні-ні, я не видаю.”Тоді я згадав – Іван Малкович, мій давній колега, товариш і дитяче видавництво. 
“Гаррі Поттер”, фото: GettyImages “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА”.Так. Я йому дзвоню: “Іване, я переклав книжку”. Він навіть не дослухав: “Що? Ти переклав? Ти грай на гітарі. Чого ти лізеш не в свої справи?”. Він абсолютно скептично поставився, недовірливо. А потім ще запитав: “А про що та книжка?” Я кажу: “Та хлопець, чарівник”. Він: “Чарівник? Я християнин, ніяких чари-мари, ніякої магії я не хочу”.Тобто рік довелося переконувати, потім ще хтось йому сказав, що то щось цікаве. Нарешті Іван погодився, але тоді ще треба було отримати згоду на авторські права. А як їх отримати? Тоді видавництво “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА” не мало свого сайту. Як довести, що то щось солідне? Тут допомогла моя дружина, яка за фахом юристка, вона з ними переписувалась, переконала. Але два роки було втрачено, і за цей час росіяни вже видали перший переклад.Так що на початках ми запізнилися, не вийшла моя ідея фікс – повністю українізувати.Але вже десь починаючи з четвертої книжки, ми вже випереджали їх на декілька місяців. І то далося взнаки, тому що дуже багато пишуть, й досі пишуть і мені, і пану Івану Малковичу, діти або батьки дітей зі східної України. Вони кажуть, що були російськомовні, все життя – російською, але діти завдяки Гаррі Поттеру перейшли на українську, полюбили українську, читають тепер українську, вважають себе українцями. Навіть є одна дівчина, Вероніка Галичина, з окупованої Макіївки, яка давніше мені написала, що вона і її сестра завдяки Гаррі Поттеру почали читати українською мовою. І потім вона закінчила в Харкові інститут Каразіна і стала перекладачкою. Так що, все-таки хоч трошки, але вдалося. Звідки у вас виникла ідея, що Гаррі Поттер не просто буде розмовляти українською, а такою українською з всілякими діалектами, то ще так тоді було немодно. А зараз вже у фільмах люди говорять, як в різних регіонах України. Сам Гаррі Поттер говорить все-таки більш-менш літературною мовою. Це Геґрід – персонаж, от для нього я це і придумав. Як то сталося? В оригіналі Геґрід говорить якоюсь неіснуючою сумішшю говірок, шотландської кокні, щось таке. Навіть деякі діти в Америці, коли читають, не все розуміють, що він говорить, не розуміють його мови. Тому я думав, як би йому щось придумати. І згадав, коли я ще був студентом університету, мені страшенно сподобався переклад Миколи Лукаша Федеріко Гарсії Лорки “Збірка поезії”. Основні вірші були написані іспанською, але у цій збірці був один цикл написаний якимсь місцевим діалектом, я тільки забув, чи каталонський, чи галісійський. І Микола Лукаш переклав його гуцульським діалектом. Мені тоді страшенно то сподобалося. Я це згадав і подумав: “О, я так і Геґріда зроблю”. І раз в оригіналі – неіснуюча суміш говірок, то я йому зробив неіснуючу таку гуцульську, лемківську, бойківську, покутську говірку, якої не існує.І пам’ятаю, що коли спочатку це сказав Івану Малковичу, а Іван ще тоді не знав, що то за персонаж, думав, може, якийсь негативний, а він же сам гуцул. І він каже: “Нє, нє, нє, давай краще, як Іван Плющ”. Пам’ятаєте у Верховній Раді він казав: “Первий мікрахвон”, – таке от, така полтавська говірка. “Давай, хай як Плющ”. Я кажу: “Та ні, то Геґрід – такий велетень волохатий, він з гір, гірський, то тільки гірські говірки”. Вдалося переконати Івана і так воно вже вийшло. Але цікаво, в нас навіть дотепер є дискусії про те, що між людьми із заходу і сходу чи з півдня України – нащо ви нам тут пхаєте якісь свої галицькі діалекти, українці так не розмовляють. А тоді були до вас претензії? Звичайно, були, мало того, від дуже поважних людей. Наприклад, раз дзвонить пан Дмитро Павличко і каже: “Що то ти? Що то ти? Що то в тебе таке?”. Я кажу: “Пам’ятаєте, як Лукаш?”. А він: “Та, той дурний Лукаш”. От, таке було, навіть від таких поважних людей, не тільки від звичайних. Багато не розуміло, чому і для чого так зроблено. Довго ж пояснювати, що тільки певному персонажу, тому що в оригіналі в нього така дивна говірка і тут спеціально так зробив, так задумано.Такий ви були першопроходець. А зараз усвідомлюєте це? У вас є якесь таке відчуття, що я щось змінив в цій країні? Чесно кажучи, про те не думав. Але, знову ж таки, цим не можна захоплюватись, тому що я знаю, що інші перекладачі починали вставляти де попало, несподівано якусь гуцульську говірку. Кажу: “Воно не пасує”. А тут воно пасує, тут на місці. Це один персонаж, який так говорить, тільки він говорить, що файно. Гаррі Поттер так не говорить, ніхто так не говорить в цім семикнижжі. Тільки Геґрід і тільки тому, що він специфічний персонаж. Тому не можна будь-де та будь-як вставляти, це все треба відчувати – де, як і що. А як взагалі ставитися до суржика?Певною мірою це є елемент культури або субкультури. От, взяти львівські батярські пісні, вони всі на суржику, так званий львівський балак, де оригінал – суміш українсько-польсько-німецько-єврейська, Бог зна, що намішано. І то є субкультура, і суржик фактично відноситься до субкультури, але як і діалект, і будь-що, він дає якесь певне життя, що це не мертва літературна мова – тільки так говори, більше ніяк. Все живе, живий організм, він живе, змінюється, щось іде, якісь гілочки відмирають, інші наростають. Так все мусить бути. Але ж ми могли втратити Віктора Морозова, як перекладача, тому що вас виключили з університету. Було таке у вашому житті?Було, було, було. Ну, там взагалі така історія.Причому, вас виключили не за якісь погані оцінки чи погане навчання. Ситуація була така: то був 1972 рік, коли сталися повальні арешти правозахисників, дисидентів. А тоді перед тим, буквально з 1971 року, Грицько Чубай і товариство, яке довкола нього формувалося, – Олег Лишега, Микола Рябчук, я – Грицько вирішив зробити рукописний альманах не політичний, а літературний. Там були вірші Грицька Чубая, Олега Лишеги, есе Миколи Рябчука, мій віршик там був. Такий аполітичний альманах, але достатньо було того, що під час арештів було надруковано шість чи сім екземплярів на друкарській машинці. Під час арештів, здається, у Стефанії Шабатури вилучили цю “Скриню” і, відповідно, всі, хто автори цієї “Скрині”, – треба було провести відповідні заходи.Заходи заключалися в тому, що нікого не заарештовували, але всіх – Миколу Рябчука вигнали з політехнічного інституту, Олега Лишегу і мене з Львівського університету, причому мені залишалося до завершення три місяці і я вже писав дипломну роботу. А хлопці з “комітету глибокого буріння” (КДБ) подумали, подзвонили ректору, сказали: “Йому вже достатньо”, – і ректор погодився з ними. Знайшли причину – пропуски занять без відповідних причин. Так мене виключили за три місяці до завершення. Я потім кілька разів пробував поновитися. Ні, глухо було. То ви врешті-решт закінчили університет? Не закінчив, у мене незакінчена вища освіта, три місяці забракло. Але я дуже вдячний ” комітету глибокого буріння”, тому що, якби я закінчив, мене б послали в якесь глухе село вчителювати і я б, можливо, ще досі там вчителював, або вже давно б спився десь там. І ніхто б не знав мене, і Гаррі Поттера я б не переклав. А так, завдяки тому, я почав займатися музикою. А вже коли було занадто багато музики, тоді я згадав: “О, а я ж вчився на англійській філології”. І почав перекладати.Ви почали займатися музикою. Це починається Quo vadis, який переростає в “Арніку”. Так, так.Як це сталося, що Віктор Морозов, який вчився на англійській філології і міг бути вчителем чи перекладачем, стає музикантом? Причому музикантом гурту, від якого Совєтський Союз просто був на вухах. Тут ціла історія, не знаю, чи є час розповідати. Є час чи ні?Є!Я родом з Кременця, що на Тернопільщині. Батьки дуже хотіли, щоб я займався музикою. Віддали мене в музичну школу на клас фортепіано, де мене вчили грати ті нудні гами “до-ре-мі-фа”, а я з гороскопом Близнюк і дуже ненавиджу якоїсь монотонності, то мене мучило. Я десь рік чи півтора промучився на тому фортепіано і почав батькам казати: “Я не хочу того фортепіано, не можу, не хочу”. Вони такі: “А, не хочеш фортепіано”, – віддали мене на баян і я ще на баяні промучився. І потім так сталося, що батьки поїхали в якесь далеке відрядження, а я лишився з бабою і з дідом. Я тоді збунтувався: “Все! Ніяких музичних шкіл! Ніякої музики! Нічого не хочу чути!”. Я дійсно років п’ять-шість ненавидів музику. Якби мені хтось сказав: “Ти будеш музикантом”, – я б ту людину роздер би. Я не міг чути взагалі музику. Але потім до нас щороку приїздив рідний брат моєї мами з родиною аж з Батумі, він в турецькому посольстві працював перекладачем з турецької мови. І приїздив його син, який на три роки був старший за мене, двоюрідний брат, відповідно, – мій кумир та ідол. Все, що він скаже, то закон. І от раз він приїхав і почав наспівувати мені модні пісні Елвіса Преслі, різні шлягери і показав мені на старому дідовому радіо, де знайти радіостанцію Radio Luxembourg, де ті всі шлягери крутили. А вона була доступна ця радіостанція? О, то треба було знати, і він мені показав, на яких хвилях можна знайти. Я пам’ятаю, що в нас весь час була боротьба з дідом: дідо хотів слухати “Голос Америки” і “Свободу” через всі ті хрипи-скрипи, глушилки, а я хотів слухати Rolling Stones і Beatles. І коли я наслухався, мені зачухалися руки, спробувати відтворити. Як? Де? Я знайшов на горищі якусь стару, побиту гітару, але я не знав, як її строїти. Я настроїв так, щоб одним пальцем мажорний акорд звучав. І мажорні акорди непогано виходили, інші – треба було ламати руки. Але я все одно організував першу групу в школі, навчив всіх одним пальцем грати. І тоді тільки треба було знайти відповідну пісню.Я почув пісню групи The Troggs, “троглодити”, пісня називалася Wild Thing, “дика штучка “. Там було три акорди і всі три мажорні. Чудово! Ми вивчили. І тоді я прийшов до директриси школи і кажу: “Ми створили музичний ансамбль”. Який це рік? То було 60 років тому, десь 1965 рік. І я прийшов і кажу: “Ми створили ансамбль, хотіли б виступити”. А вона: “Чудово! У нас якраз через три дні буде святкування”, – дня народження Леніна чи ленінського комсомолу, щось таке, – “і ви там виступіть”. Прекрасно! Ми прийшли, перший ряд – сидять директорка, вчителі у святковому вбранні, далі – учні, учениці. Ми вийшли, вони чекають від нас, що ми заспіваємо “А Лєнін такой молодой”. А ми вийшли:”Воу!!! Тун-тун-тун….You Make My Heart Sing”, – директорка посиніла, вчителі побіліли. А учні, особливо учениці: “А-а-а, ах!”. І я зрозумів, що буду музикантом. Це було перше моє розуміння – буду музикантом. І тоді вже, коли поступив до Львівського університету, власне, чому на англійську філологію, бо мені хотілося знати, про що співають ті всі Beatles, Rolling Stones, треба було добре вивчити англійську мову. І там вже був створений перший, такий більш-менш, солідний гурт Quo vadis при фізико-механічному інституті.Зі школи вас не вигнали за ту пісеньку не про Леніна?Якось пронесло. Не пам’ятаю, але зі школи не вигнали. Довчився і навіть зі срібною медаллю закінчив. Потім був Quo vadis при фізико-механічному інституті. А з 1971 року у Львові щороку проводились фестивалі “Львівська весна”. Ми виступали на цьому фестивалі, пам’ятаю, що ми виконували народну пісню, я зробив аранжування, “Чорна рілля ізорана”, і ще одну. Ще пам’ятаю, тоді якраз в залі був Володя Івасюк, який тільки приїхав до Львова, а ми зробили таке рокове аранжування “Червоної рути”, ще заспівали йому, він почервонів, був такий сором’язливий. Тоді це було моє перше з ним віртуальне знайомство зі сцени.Ми стали лауреатами, навіть отримали премію за кращу обробку народної пісні – за “Чорна рілля ізорана”. То було дуже почесно, бо журі очолював сам Мирослав Скорик. А тоді ще був ансамбль від аптекоуправління “Еврика”, яким керував Юрій Варум, пізніше батько співачки Анжеліки Варум, вони дуже сильні музиканти, але їм щось не пішло і зайняли якесь шосте місце чи що.І син завідуючого аптекоуправління Володимир Васильєв був в розпачі від того, що його ансамбль так провалився, а наш добре виступив, і він мене переманив. Переманив мене і ще гітариста до аптекоуправління. Там музиканти були дуже добрі.І тут якраз 1972 рік, був такий телевізійний конкурс “Алло, ми шукаємо таланти”. Спочатку в Чернівцях був зональний тур, а потім в Москві – фінал. У Львові ми не встигли на відбірковий тур, бо ми тільки утворилися, не мали ще ні назви, нічого, але вирішили, що поїдемо, а раптом дасться. І ми всі їхали автобусом, по дорозі думали, яку ж назву придумати. З нами їхав заступник аптекоуправління, завідуючий Володимир Зіниха, власне, він запропонував “Арніка” і пояснив чому. Там було три причини, які нам всім дуже сподобалися.Перша – починається на “А”, значить – ми всюди будемо за списками першими. Друга – це лікарняна гірська квітка, яка в народі серед чоловіків має назву “кріпкостій”, а для жінок використовується для запобігання вагітності. Ми молоді хлопці, а тут і кріпостій, і запобігання вагітності, звісно, – тільки “Арніка”. І так ми приїхали, пробилися на цей конкурс і стали лауреатами разом зі “Смерічкою”. Тоді я вже добре познайомився і з Володею Івасюком, і з Назарієм Яремчуком, і з Левком Дутківським.А вже в Москві у фіналі так само – і ми, і “Смерічки” – перемогли. Потім в нас ще був місяць гастролей. Ми поверталися до Львова такі втішені, що зараз нас будуть зустрічати квіти, духові оркестри, усміхнені дівчата. А нас зустріли такі суворі чоловіки з управління культури, з обкому партії і запросили на обговорення. І почався розгром, вони почали казати: “Чорна рілля ізорана” – це буржуазна націоналістична пісня. Як ви посміли?!”. Але якраз тоді був і арешт, і та “Скриня” – почалось все на купу. А другу пісню виконували “Ой, на горі під вербою”, слова народні, а музику я написав буквально за кілька місяців до цього фіналу. А вони нам:”А ця “Ой, на горі під вербою”, її співали бандерівці в Мюнхені в 40-х роках”, – а я ще думаю, як вони могли співати, я ж її щойно написав, а вони ще тоді співали. Диво. Ну, словом, нас хотіли розігнати і нас врятувала тільки завідуюча аптекоуправління Віра Миколаївна Васильєва, чудова порядна жінка. Вона бідна бігала по бібліотеках, шукала збірки, що та “Чорна рілля” – старовинна народна пісня, офіційно опублікована. Переконувала їх і переконала, таким чином нас не розігнали. А мене вона взяла на перевиховання в робочий колектив аптекоуправління: я три місяці там носив вантажі – перевиховувався, потім мене перевели на кур’єра – я розносив пошту, а потім мене перевели на бухгалтера. Я був без поняття, але таке в мене було просування кар’єри. Ну, і одночасно – “Арніка”. Перевиховали вас? Перевиховали, вона взагалі була дуже така мудра і хитра жінка. Я ж був комсомолець, а тоді подзвонили і сказали, щоб Морозова на комсомольських зборах виключили з комсомолу. Вона: “Так-так, звичайно, обов’язково. Просто наша секретарка організації зараз у відрядженні, тільки вона повернеться, відразу”. Вона знала, що вони забувають, а потім через три місяці згадали: “Ну, як? Морозова виключила?”. “Ось, якраз будуть збори, просто захворіла. Секретарка видужає і зразу”. І так я лишився навіть комсомольцем. Але попри те, що ви де-юре були комсомольцем, де-факто були такою людиною, яка намагалася просунути, по-перше, рок, це теж для Совєтського Союзу трохи було сміливо, по-друге, “Чорна рілля ізорана”, ті пісні, які ви виконували, як вони проходили цю всю комісію? Що ви їм вигадували? Які байки виспівували?Я вже, чесно кажучи, не пам’ятаю. Щодо “Чорна рілля ізорана”, потім знайшли ж в збірках, що вона була опублікована, так що особливо не треба було нічого вигадувати. Найголовніше, що доводилось іноді міняти прізвища деяких авторів, які вже потрапили в опалу або були в опалі. У мене є “Колискова”, яка записана для “Арнікі”, на вірші Майка Йогансона, а тоді він був заборонений. Коли почали записувати, сказали, що це ім’я не можна, довелося просто написати якийсь псевдонім.Це Розстріляне відродження? Так. Або той же самий Олег Лишега – у нас була пісня “Вперта дівчина” в альбомі “Арнікі”, то довелося писати, що слова народні, бо так само він тоді був в опалі. Якось так, що могли, протягували.А як вам зараз все те, що молодь починає слухати, те, що вони обізвали “вусатим фанком” і захоплюються цією музикою, кажуть: “Боже, це так круто, таке круте звучання, таке сучасне, круте аранжування”? “Як я спала на сені” – драйвово звучить навіть сьогодні.Хоч я кажу, що зараз соромлюсь того, бо я там познущався з мелодії народної пісні, чого нікому не раджу робити. Не можна такого робити! Але я був молодий, недосвідчений. Там така пісня, дуже простенька мелодія: “Як я спала на сені, на сені, як я спала”. А я зробив: “Як я спала на сені, на сені”. Тому дуже приємно, що виявляється, то не була музика-одноденка, яка потім забулась і ніхто не хоче слухати. А раз зараз подобається молоді – чудово.Навіть зараз цей перший альбом “Арніки” будуть перевидавати на вінілі, дуже активно в цьому помагає Олександр Закревський. Він родом аж десь з Лозової з-під Харкова, Донбасу, з тих міст. Він абсолютно захоплений “Арнікою”, допомагає то все відчищати, цифрувати. Мені приємно, що молодь, та й ще зі східної України, і захоплена.А тоді, коли ви були відомі в цілому Совєтському Союзі, попри те, що мали проблеми з партійними діячами, дівчата бігали за вами? А як же (сміється). Ми ж на концертах виступали, хоч мені, чесно кажучи, такі офіційні концерти не подобалися, бо в нас тоді в ті часи публіка отак сиділа, як в Північній Кореї. Мені більше подобалися наші, так звані, квартирники, на які збиралась молодь. Я співав пісні, вони читали поезії. А на концертах було нецікаво. Тому ми з “Арнікою” дуже любили виступати на танцях. Ми тоді виступали у Клубі міліції, а зараз “стрільці” на цій вулиці. Це у Львові?Так, у Львові. Квитки коштували десь 70 копійок, а їх перепродували по 10 рублів, щоб потрапити на нас, на ті танці, і отам дівчата стояли під сценою.А коли їздили на гастролі по Совєтському Союзу? Об’їздили весь Союз?Так, багато їздили, одного разу були аж на БАМі, де взагалі була цікава історія, здається, з Вікою, яка потім приєдналась до “Арніки”.Віка Вардій.Так. Ми поїхали на БАМ, виступали. І там вийшла така смішна і сумна історія. Якийсь хлоп переховувався в тих лісах, бо втік десь з в’язниці. Ми виступали на відкритому майданчику, а він почув, заслухався і вийшов, а його бідолагу спіймали через нас. Така біда була, то страшне. А як взагалі росіяни реагували на “Арніку”? Ви ж співали українською, а чи співали російською? Мало того, що ми українською співали, то ще й така історія – у нас вийшов маленький такий альбом пісень Олексія Екімяна: “Сонячний дощ”, “Катерина”, яка зараз раптом на ТікТок стала дуже популярною, як мені сказали, “Вишнева сопілка” і “Довга дорога”. Як сталося? Олексій Екімян – вірменин, генерал-майор міліції, начальник Московського карного розшуку, а у вільний від роботи час він собі одним пальчиком на піаніно щось там шпортав мелодії, нот не знав, нічого не знав. Деякі були популярні – Нані Брегвадзе співала “Снегапад, снегапад, если женщина хочет”. Але він хотів, щоб його пісні, як він казав, щоб кожна домогосподарка співала по всьому Союзу. А що для цього треба? І що йому прийшло в голову?1975 рік – настільки тоді були популярні “Червона рута” і “Водограй” Володі Івасюка, всюди з кожного ресторану, з кожного кабака ці пісні звучали, що він подумав: “Ага, щоб були на весь Союз і щоб всі домогосподарки співали, треба, щоб пісні були написані українською мовою”. Можете уявити, що генералу міліції приходить в голову. Тоді він дзвонить Івасюку, якого страшенно шанував, просить, щоб Івасюк підказав йому поетів для його пісень та мелодій і щоб знайшов музикантів, але щоб не були дуже горді, а якісь скромніші. І Володя порадив “Арніку”, з якими товаришував. Тоді два тексти написав Юрій Рибчинський, один Богдан Стельмах. І коли приїхали до Києва в студію звукозапису, то цей генерал-майор з таким вірменським носом приїхав у вишиванці. Потім Володя йому підказував, як правильно, бо в нього було дуже багато таких вірменських мелізмів в його мелодії. Володя все то зчищав і ми записали. Навіть в одній пісні Володя підспівав, бо там забракло голосів у “Вишневій сопілці”, у приспіві. Він з нами співає, чути його голос. Так що, аж таке було, що, виявляється, українська мова, тоді завдяки “Червоній руті” та “Водограю”, була настільки популярна, що навіть начальник Московського карного розшуку вирішив, що треба українську мову. Той диск вийшов. Якщо раніше треба було чекати рік-два, то у нього буквально через 20 днів вже був готовий диск. Це ж генерал-майор міліції – всі на задніх лапках.Володимир Івасюк, то така рідкість, що ви мали нагоду доторкнутися до ще однієї легенди, хоча і ви теж легенда, яким він був?І навіть була така цікава річ. Одного разу в аптекоуправління, де проводилися репетиції “Арніки” – я був вже і Володя, хлопців ще не було – я сидів в залі, грав на гітарі, а він – на сцені на фортепіано. А потім раптом він мені каже:- Вікторе, ходи сюди. Ну, сідай. А давай разом пісню напишемо.- Як разом? – кажу я, – “Червона рута”, “Водограй”, ти – метр, а я тільки початківець. – Давай, давай! І почав він якусь фразу, я якусь фразу, побавились-побавились, ясно, що ніякої спільної пісні тоді не вийшло. Вийшла його прекрасна пісня “У долі одне крило”. Я довго не міг зрозуміти, нащо він то робив. Аж потім, на жаль, вже після його загибелі до мене нарешті дійшло, що то був такий дуже тонкий педагогічний хід. Він цим самим ніби прирівняв мене до себе і вселив впевненість: “Ага, раз сам Івасюк хоче зі мною пісню, то я чогось вартий”. І тому, коли я вже працював в “Смерічці”, знайшов його одну жартівливу пісню “Капелюх”, де був заспів, але мені там чогось бракувало. Я тоді згадав: “Ти ж, Володя, хотів, щоб разом, то давай”, – і додав до цього заспіву таку підспівку: “Кап-кап-капелюх-капелюх-кап”. І воно так прижилось, ми це перші в “Смерічці” виконали, а тепер вже всі так співають, і Піккардійська Терція, хто виконують цю пісню. Певною мірою я виконав його прохання про спільну пісню. Ті в вашій біографії – теж дуже цікаві, бо хоч ви і кажете, що маєте посвідчення батяра № 001, то вам ще можна і написати таке посвідчення театр № 001 – театр “Не журись”, сатира на комуністичну владу. У вас тоді не було проблем, як ви кажете, з “комітетом глибинного буріння”, з тим, що КДБ?Досить дивно, як то нас пронесло, тому що дійсно тож були і Совдепія, і КДБ, і все. Але в той час почали народжуватися барди, як гриби після дощу, їх дуже багато з’являлося, дуже цікавих, які починали все-таки торкатися не тільки тем кохання. Я навіть завжди жартував, – якщо в “Смерічці” ми співали тільки про кохання, про любов, то в “Не журись” жодної пісні про любов, принаймні в перших програмах, тільки крута політична сатира. Тоді я пам’ятаю, що на концертах, коли ми співали ті всі пісні про Кагановича чи про Павліка Морозова, то люди в залі сиділи, переглядалися. А коли ми виходили після концерту, люди підходили: “Хлопці, та ви що, вас до Сибіру загребуть, то ж не можна таке”. Але через ту сатиру, через той сміх в людей, ми з їхніх душ виганяли той страх. Як нам вдавалося так проскочити? Тут певною мірою, завдяки, на жаль, покійному директору театру і читачу своїх авторських гуморесок Остапу Федоришину. Бо він фактично знав ту всю партійну структуру і брав на себе всю відповідальність. Скажімо, програми треба було затверджувати у цензора. Був такий цензор у Львові, я зараз забув його прізвище, він був якийсь військовий, сам родом з Криму, і любив хильнути. Остап завжди до нього приходив з пляшечкою. Спочатку підливав, говорив про погоду, розпитував, як ви воювали. І коли той вже був у “гарному стані”, Остап йому підсовував програму: “Та, то все нормально, все в порядку. Я підписую”. А один раз у нас найсмішніше було, коли ми зробили програму стрілецьких пісень “Повіяв вітер степовий”. Афішу зробив нам Володимир Кауфман, на якій так був завуальований тризуб, на той час заборонений, що його явно не було видно. Але хто розумів, той бачив. І то так само – треба було у цензора поставити печатку. І знову Остап його підпоїв, все нормально, підсовує ту афішу, той дивиться: “Что, Остап, думаєш, я не вижу там тризуб? А, пошли они!”. То вже був такий час, що навіть цензор “а, пошлі оні” і підписав. Тобто навіть він вже розумів, що вже небагато лишилось цій структурі.І кілька було знайомих Остапа з обкому партії, управління культури, які втихаря нам всюди допомагали, де можливо, щоб пропустити. Скажімо, після першої програми тої політичної сатири “Від вуха до вуха” наступну програму ми ще зробили “Вертеп”, де всі колядки, щедрівки мали співати так, як має бути, без жодних змін. Тоді ж не можна було співати “Бог народився”, “рік новий народився” або щось таке. А ми – все мало бути так, як має бути. Але знову ж таки нас художня рада мала приймати. Перші наші вистави мали проходити в Палаці культури залізничників. І на тій художній раді, особливо там з піною біля вуст верещав перший секретар залізничного райкому партії. Той кричав, що все те мракобісся треба заборонити. Але тоді нас врятували троє чоловік: Стригун, головний режисер театру Заньковецької, директор музею, тоді називався атеїзму, зараз музей релігії, Володимир Гаюк і, здається, провідний актор театру тоді Радянської армії, а зараз Лесі Українки, Віктор Щербаков. Вони нас захистили і програму пропхали без всяких змін. І то на людей справило величезне враження.А потім вже на фестивалі “Червона рута”на фестивалі, саме на закритті фестивалю, коли володар Гран-прі Василь Жданкін заспівав декілька пісень, а потім раптом покликав на сцену мене і Едуарда Драча, ми там поруч були, і почав абсолютно несподівано для всіх, я думаю, і для самого себе, співати гімн “Ще не вмерла Україна”. Тоді ще ніхто не знав, що це гімн.Абсолютно, навіть мелодію добре не знали. То все-таки адреналін працював, він спочатку трохи мелодію переплутав, потім ми вже піймали. А то був стадіон в Чернівцях, всюди міліція, кадебісти за нами. Адреналін працював добре. І то було перше публічне виконання, а потім після фестивалю ми відразу дали програму стрілецьких пісень. Там взагалі люди вставали майже на кожну другу пісню. Кожна друга пісня – відкриття, були заборонені стрілецькі пісні. І завершення програми – гімн, який вже ми гарно зробили на голоси, розкішно звучало. Люди були в трансі.А потім ми ще зробили програму упівських пісень, пісні з-за ґрат, тобто пісні ув’язнених, пісні упівців, це так само дуже велике враження на людей справляло. Але за “Ще не вмерла”, коли поряд були й КДБ, і міліція, нічого не було вам? Якимось дивом, нічого не було. Я не знаю, може, Остапа викликали, то я вже не знаю. Але кажу, як отой цензор, вони вже відчували, що їм самим недовго лишилось, бо то вже був 1989 рік. Ми ще не проіснували два роки, але все одно, то вже десь відчувалося, що їм вже небагато лишилося, можливо, тому. Взагалі якимось чином дивні речі іноді траплялися. От, така була абсурдна ситуація, коли я ще в “Смерічці” працював, співав таку пісню “Метелик”, яку написав дуже гарний київський поет і кінорежисер Михайло Саченко. Він раз їхав на ровері, в полі йому сів на потилицю метелик. Михайло написав віршик, а я написав музику, і ми таку дитячу пісеньку виконували в “Смерічці”. А тоді відбувався з’їзд ЦК Компартії України по ідеології про те, що там молоді митці, поети, композитори пишуть якусь аполітичну, ідеологічно невитриману літературу, поезію, пісні. І, як приклад, сам перший секретар Володимир Щербицький зачитував, може, навіть заспівав, я не знаю, перший рядок “Метелика”. І він так читав: “Метелик сів у мене на потилиці. Метелик сів і там сидить. Сидить метелик там і дивиться, як гарно на потилиці сидить”. Потім каже: “Бачите, до чого вони дійшли, що вони виписують, як так можна?”. А далі: “Хто написав?”.Директор філармонії мені дзвонить, ми десь на гастролі, і каже: “Що це? Що це за “Метелик”?”. Я кажу: “Ну, то ж дитяча пісенька, що не чув?”. А він: “Та чув, може, якась помилка”. В результаті – абсурд ситуації. Я, як автор музики,- нічого. Михайло Саченко, як автор тексту, – нічого. Але цю пісню співав в ресторані “Під Левом” у Львові Орест Жукевич з ансамблем “Львів”, здається.І в журналі “Перець” з’являється розгромна стаття. У цій пісні є слова “Метелик ніжними ногами мене за шию обійма”. А в тій статті пишуть, що то не соліст, а солістка, якась вульгарна дамочка співає, як її ногами за шию обіймають. В результаті автор музики та автор слів – все гаразд, постраждав директор Львівського об’єднання музичних ансамблів, який відповідав за всі ресторанні ансамблі, власне за те, що в журналі “Перець” про його ансамбль йшлося. А найіронічніше, що прізвище цього директора було Метельський. От, такі дивні і абсурдні ситуації траплялись. Але слухайте, щодо прізвищ, ви ж розповідаєте про те, що співали сатиру на Павліка Морозова. Віктор Морозов співає сатиру на Павліка Морозова.А ваше прізвище, воно вам звідки дісталося? Воно зовсім не характерне для заходу України. Мабуть, далекий родич Павліка Морозова. Якщо серйозно, то мій батько був росіянин, військовий. Він познайомився з мамою, коли його частина стояла в Кременці на Тернопільщині, звідки я родом. Потім вони одружилися і я там народився. Але коли мені було п’ять-шість років, батьки розлучилися, він поїхав на свою Московщину, бо він родом з-під Москви. І вже пізніше, коли ми їздили на гастролі зі “Смерічкою”, я там з ним зустрічався, але таких близьких контактів вже, звичайно, не було. Я виховувався мамою, дідом і бабою, але прізвище лишилось Морозов.І коли я перший раз приїхав до Львова, поступив в університет, то дуже багато порядних родин вже так обережно ставилося: “Морозов? Чому?”. Я казав: “А згадайте, хто є засновником інтегрального націоналізму? Дмитро Донцов, а ще є Костомаров, а є ще Драгоманов, ну, і Морозов”.Хоча мене Грицько Чубай пробував українізувати, бо, власне, в тому альманасі “Скриня”, я там Віктор Морозів. Але якось не прижилось, тому вже лишився тим Морозовим, що поробиш. Дивовижно, що людина з російським прізвищем так доклалася до українізації, української музики, до повернення якихось пісень. Навіть “Повіяв вітер степовий” – неймовірний кліп, це просто розрив на ті часи. Тут ціла історія, цікава. Мені хтось дав збірник “Буковинські народні пісні”. Я гортаю, гортаю, бачу – “Повіяв вітер степовий”, стрілецька пісня. Але впав не стрілець січовий, а козак молодий. Я тоді і кажу Назарію Яремчуку і Левку Дутковському: “Давайте виконаємо”. Який то рік?Десь 1983, 1984, щось таке. Ну, давай спробуємо, але треба ж худрада.Худрада у Чернівецькій філармонії, я сів за фортепіано, наспівав. Назарій з Левком кажуть: “То старовинна буковинська народна пісня”. Ну, то все добре. Почали ми її виконувати на концертах. Приїхали до Львова, а там про “Смерічку” на телебаченні знімали музичний фільм. Ми співаємо “Повіяв вітер степовий” і тут в студію заходить бандурист Остап Стахів. Він аж рота роззявив, коли почув цю пісню, не стримався і крикнув: “Та, то ж стрілецька пісня!”. Всі перелякалися: “Ой, все”, – плівку розмагнітили, ніяких зйомок нема. Потім в Києві знімають музичний фільм, ми знову вставляємо “Повіяв вітер”. А там вже місцева режисерка, вона без поняття, які там стрілецькі -не стрілецькі. Вона послухала, там в нас такий трошки кантрі супровід, і каже: “О, ви будете на конях їхати”, – прекрасно, на конях, – “і в ковбойських капелюхах”. Ми: “А, давайте на конях без капелюхів”. Переконали її, ми вже знялися на конях без капелюхів. І вже тоді цей кліп почали пускати скрізь, і у Львові вже ніхто не боявся. Я тоді був шалено популярний, йшов вулицею, а хлопці чи дівчата кажуть: “О, диви, той що на коні”. Я був – “той що на коні”. Така історія.А ця пісня була популярна лише на заході України?Ні, скрізь, її вже пускали по всій Україні, ми далі на концертах виконували. Єдине, що ми співали “козак молодий”. Вже потім у “Не журись” в тій стрілецькій програмі ми співали “стрілець січовий впав”. Але хоч “козак молодий”, всі прекрасно знали, що то стрілецька пісня. Адже тоді то все було абсолютно заборонено. Є люди, які ностальгують за совєтскими часами. У вас є ностальгія?
фото: Львівська обласна прокуратура Мабуть, скажу ще до попереднього вашого питання, чому Морозов і раптом став українофілом, то великою мірою це вплив все-таки мого діда, з яким я боровся, коли він слухав “Голос Америки” і “Свободу”. Він був все життя такий яскравий антисовєтчик, він ненавидів то все і проклинав, казав, що то все банда. А був малий і все слухав, набирався, на вус крутив, якого ще не було. І мало того, дід був таким так званим народним адвокатом. До нього приходили люди із Кременця, з довколишніх сіл і нарікали, що хтось образив, влада, а в нього була купа різних ʼкримінальних кодексів. Він сидів і писав скарги в Київ, в Москву. І, як не дивно, ніби хто він такий, але це досить часто допомагало і люди його за це дуже любили, а влада, звичайно, ненавиділа.І його вирішили покарати. У нас була у Кременці дуже гарна хата, яку він колись ще сам збудував, також була пасіка, величезний город, сад – чого там тільки не було. Я дуже любив це. Але його вирішили покарати тим, що вирішили цю хату знести, бо там треба було побудувати дитячий садок.А це місце – абсолютно невідповідне, бо там поруч дорога, курява, шум. Але таким чином його покарали. У нас тоді хату знесли, пересилили в якесь напівпідвальне приміщення, і дід тоді дуже швидко просто згорів і помер, так йому відомстили. У мене звідти набиралося то все українофільство, насамперед від діда. Бо я пам’ятаю, коли вже він помер, я побачив у збірці “Кобзар”, що він написав: “Маю надію, що хтось в моїй родині обов’язково буде українцем”. Я так зрозумів, що то він мені говорить. А і ще було, коли він же був при смерті, лежав, ось мав померти, так подивився на мене і раптом почав співати “Думи мої, думи”. Я так відчув, що ніби мені передає естафету, тому мені не було де діватися, попри прізвище мусив бути українцем. Більше того, ви передаєте ось це українське від діда до своїх доньок, які живуть не в Україні і народжені не в Україні. У мене чотири доньки. Є найстарша – знаменита співачка Марія Садовська, вона живе в Німеччині, але часто приїжджає і виступає в Україні. Її часто називають українською Бьорк. Так. Середульша – Інна, вона зараз в Миколаєві, бо її чоловік в армії там служить, то вона до нього поїхала. І наймолодші – Зірка і Квітка народилися в Америці. Моя дружина родом з Торонто, народилася в Канаді, але українка за походженням. Її батьки – українці, у неї красиве ім’я – Мотря. І мало того, до п’яти років, хоч вона і жила в Торонто, але не знала англійської мови. Батьки з нею спілкувалися тільки українською, щоб закласти їй відчуття мови, щоб потім не випарувалося. І те саме ми вирішили зробити зі своїми дітьми, наймолодшими Зіркою і Квіткою, – так само до п’яти років ми з ними розмовляли тільки українською.Певною мірою то було легше, бо ми тоді в Києві жили, дружина там працювала, англійської мови не було довкола, було забагато російської, але вони, слава Богу, російської не перейняли, а тільки українською говорили. І навіть, коли ми повернулися, дружину потім знову до Вашингтона перевели, то перші кілька місяців вони в школі Монтессорі мовчали три місяці, нічого не говорили, бо не знали мови, тільки вчили, потім швидко вивчили. Але українська – так само залягла. Маю надію, такий фундамент є.А як вашій дружині, її батькам вдалося ось це українство втримати, зважаючи на те, що вона народилася далеко від України, народилася в країні, де добре живеться, де можна зробити кар’єру і, в принципі, англійська мова – це мова цілого світу?Річ у тім, що в Торонто дуже велика українська діаспора, завдяки якій взагалі дуже багато збереглося того, що в нас було заборонено. Я навіть пам’ятаю, коли вперше ми приїхали на гастролі і коли в Торонто виступали, то, власне, мої майбутні тесть і теща, про що я ще не знав, мені подарували книжку Романа Купчинського “Сільські пісні”, яку в Україні не міг знайти, вона навіть була видана на заході. Так що, діаспора велика, постійно зберігала своє українство, як там не було важко в англійському середовищі. Тому це і церкви українські, і середовище, і різні клуби, і все. Там все зберігається досить потужно, завдяки тому і тримається, завдяки тому втрималось багато спадщини, забороненої в нас. Що б ви порадили тим українцям, яких війна розкидала по світу? Можливо, вони до повномасштабного вторгнення не відчували себе до кінця українцями, не вбачали чогось важливого в українській мові, може, навіть зараз не вбачають. Чому варто з дітьми говорити українською мовою і підтримувати в них це українство? Тому що це наша душа, наш корінь, те, що нас зв’язує з минулими століттями, навіть тисячоліттями, те, що нас тримає на цій землі і по всьому світу. Може, в дитинстві когось іншою мовою вчили і не знайомили з нашою культурою, з нашою спадщиною, але дуже багато людей починають, навіть супротив війни, все-таки відчувають, що вони не мають нічого спільного з нашими ворогами зі сходу, що ми маємо свій шлях пройти. Ми не є абсолютно “одін народ”. Ми – зовсім інша нація, зовсім інша культура, зовсім інші корені. Ми просто колись, на жаль, як Франкенштейна фактично виростили цей псевдо “одін народ”, який тепер вважає себе вищим за нас, а насправді то породження, наше породження. Культура бралась з Києво-Могилянської академії, переїжджали і все там творили. Звідки взагалі взялася назва “Русь?”. З Київської Русі, у XVI сторіччі знали тільки Московію, Московщину. Навіть назву вкрали. Це треба всім добре розуміти і триматися слова, нема на то ради. Ми мусимо бути самими собою.
