Інклюзія не тренд, а відповідь на демографічну й моральну потребу часу
У системі освіти XXI століття особливі освітні потреби більше не є “винятком”. Це стало нормою, з якою освітня інфраструктура зобов’язана не просто рахуватись вона має трансформуватись. У 2023 році понад 15% учнів у США офіційно отримали статус дітей з ООП (особливими освітніми потребами), і тенденція зростає. При цьому, згідно з даними Бюро трудової статистики, щороку країні бракує понад 33 тисяч спеціальних педагогів.
На цьому тлі зростає потреба не просто у викладачах, а в тих, хто створює нові підходи до освіти, які можна масштабувати. І досвід освітянки з невеличкої Калинівки на Вінниччині приклад саме такого системного внеску.
Коли локальний проєкт перетворюється на масштабований освітній підхід
Освітянка з понад 13-річним досвідом у сфері тифлопедагогіки розпочала з роботи у звичайному українському закладі, де більшість інструментів були недоступні для дітей із порушеннями зору. Саме це стало поштовхом до створення практичних рішень.
Серед найбільш помітних ініціатив тактильний мінімузей “Писанка”, який дає змогу дітям із втратою зору “побачити” культуру через дотик, запах, звук. Також вона організувала гурток адаптивного орігамі, де кожне заняття стало терапевтичним розвиток моторики, мовлення, впевненості. Ще один приклад інтегровані ігрові сценарії, які моделюють соціальні ситуації для розвитку навичок взаємодії.
Кожна з цих ідей заснована на мультисенсорному підході методиці, що поєднує тактильний, слуховий, руховий та візуальний канали. Такий підхід не лише підвищує пізнавальну активність, але й сприяє зниженню тривожності та кращій соціальній адаптації.
Дослідниця з глибоким емпіричним підходом
Педагог не зупинилася на локальній реалізації. Вона перетворила практику на науку. У 2025 році дві її наукові статті з’явились у провідних міжнародних виданнях у сфері спеціальної освіти:
International Journal of Research in Special Education опублікував роботу, що довела: залучення родини до навчального процесу підвищує результати у дітей із вадами зору на 40% у порівнянні з тими, хто працював без підтримки батьків.
International Journal of Advanced Research in Education and Technology відзначив її дослідження мультисенсорних методик нагородою Best Paper Award. Участь у дослідженні взяли 20 дітей віком 37 років, і результати виявили покращення таких навичок: увага: +35%, пам’ять: +31%, мовлення: +46% та просторове мислення: +60%.
Освіта, яка триває поза межами класу
Освітня ініціатива цієї дослідниці не обмежується лише школою чи науковими статтями. Вона є авторкою блогу на порталі “Всеосвіта”, де систематично публікує методичні матеріали для педагогів. Частина з них отримала авторські сертифікати, що підтверджують їх практичну цінність і професійний рівень.
Також нещодавно вона завантажила на YouTube свій авторський курс для педагогів “Робота з дітьми з особливими освітніми потребами”. Він розрахований на фахівців, які прагнуть не просто відповідати нормативам, а працювати глибоко, змістовно, з дитиною в центрі уваги.
Окремою лінією стала публікація двох книг на Amazon: перша адаптована для дітей із порушенням зору, друга рекомендації для батьків, що виховують таких дітей. Ці видання розроблені як інструменти підтримки та натхнення.
Крім того, педагог розробила авторський курс для платформи Adverman Education, зосереджений на практичних методиках інклюзивної освіти.
Інклюзивна освіта це не про особливу дитину, а про зріле суспільство
Освітянка з Калинівки не просто навчає вона формує культуру ставлення до дитини з інвалідністю як до повноцінного учасника освітнього процесу. Її модель руйнує застарілі уявлення про “дефектологію” і замінює їх гуманістичним, ресурсним підходом.
Це відповідає глобальним стандартам, що просуваються у документах WHO, UNICEF, а також у рамках федеральних програм США, зокрема IDEA (Individuals with Disabilities Education Act), де ключовою ціллю є створення індивідуалізованих навчальних стратегій для кожного учня з ООП.
Дієвість нового підходу в наш час
Досвід цієї української дослідниці це не окрема історія. Це приклад того, як глибоке розуміння дитини, поєднане з доказовими методами та міжнародною співпрацею, здатне змінювати національні освітні системи. А почалося все з бажання дати можливість кожному малюкові “побачити” світ, навіть якщо його очі не бачать.
В епоху, коли людяність і технології мають йти рука об руку, робота Ганни Демчук доводить: освіта це не лише про знання, а передусім про надію.