“Прийде Трамп – і війні буде фініш”

Що про російське вторгнення говорять у Європі

 Можна я вам одне запитання поставлю? виразною російською цікавиться огрядний чоловік увесь у татуюванні. На вигляд йому за 60, на спині наколки церкви “з куполами”. Імені не називає. Це мій сусід на другому поверсі в готелі в угорському місті Хевіз. Зупиняюся тут на одну ніч на авто їду з Києва до хорватського міста Рієка. Це 1700 км в один бік.

Угукаю до нього з-під лоба, паралельно переглядаючи новинну стрічку.

 Я не росіянин, не бійтеся. Сам їх ненавиджу, каже чоловік, помітивши моє небажання з ним спілкуватися. Так от запитання: Україна що не може запустити якусь ракету по Кремлю? Скільки вже цей жах триватиме?

 Якщо ви не росіянин, то звідки так добре знаєте російську, ще й без акценту? не відповідаючи на його запитання, ставлю своє.

 Я німець. Але не російський. Родом із Північної Осетії. Моя сім’я переїхала в Німеччину після російського вторг­нення на початку 1990-х. А до того, ще перед Другою світовою, росіяни депортували родичів моєї бабусі в Сибір. У поїзді везли, як худобу, без їжі та води. Одному Богу відомо, скільки людей не доїхало. Тому росіян я ненавиджу, розповідає чоловік, спершись на перила балкона.

Пропоную йому подивитися відео ракетного обстрілу Києва 8 липня коли росіяни вдарили, зокрема, по дитячій лікарні “Охматдит”. Внаслідок масованого удару того дня в Україні загинули 36 цивільних і 140 було поранено. Найбільше загиблих у Києві 33 особи.

 Можете уявити, що ось такий жах відбувається лише за півтори тисячі кілометрів від Берліна? ХХІ століття, а в центрі Європи йде така жорстока війна, кажу йому.

 У Німеччині щодня новини з України показують, відповідає чоловік, дивлячись відео вибухів на моєму мобільному. Але Шольц вам не дасть ракет ні на цей міст (мається на увазі Кримський міст. Країна), ні поготів на удари по Москві. Тільки коли Москва палатиме, як Київ, тільки тоді росіяни почнуть розуміти ціну війни.

За 5 хв. чоловік вибачається, каже, що має вже їхати. На парковці готелю на нього чекає дружина. Обоє про щось перемовляються німецькою, сідаючи в чорну BMW.

Рієка розташована на березі Адріатичного моря на Півночі Хорватії. За 50 км Словенія, ще за 120 Італія. Через сервіс Airbnb ще з Києва бронюю апартаменти за 5 км від моря. За шість діб плачу майже 500 євро. У розпал курортного сезону це доволі непогана ціна за проживання з безкоштовним паркувальним місцем для авто.

 О, то ви з України? Я думаю, війна цього року закінчиться. Прийде Трамп і війні буде фініш, говорить до мене англійською хорватка в одному з найвідоміших закладів Рієки. Представляється Ніколіною. На вигляд їй за 40, чорнява, зі стрижкою каре. Одягнена в довгий сарафан жовтого кольору на бретельках. У ці дні в Хорватії спекотно, температура сягає +36 градусів у затінку.

 Боже, така спека, каже, обмахуючись руками. Я читаю в новинах, що в Україні теж жахлива спека. У вас нема електрики, не працюють кондиціонери, і я не уявляю, як ви виживаєте.

 Ну, виживаємо якось. Що робити? Нема інших варіантів, хоч усе це і складно, відповідаю.

 Ой, у Хорватії теж війна була, пам’ятаєте у 1990-х? продовжує Ніколіна. У нас чимало українців живе, багатих українців. Дорогі авто, ресторани. Але я не дивуюся, бо колись із Хорватії теж втекли ті, в кого були гроші, а бідніші гинули. У вас так само, бо такі суворі закони життя.

 Але цього року війна закінчиться, от побачите, додає жінка. Трамп прийде і закінчить. Республіканці не стануть гратися в ці ігри можна чи ні дати вам більше зброї. Бо що менше дають то дорожче воювати в результаті. Трамп це добре розуміє, бо вміє рахувати гроші.

Майже п’ятирічна війна, яка тривала в Хорватії з 1991-го по 1995-й, як і в Україні, теж була оборонна. 1991 року Хорватія проголосила незалежність від Югославії й почала боротися проти агресії об’єднаних великосербських сил під фактичним керівництвом тодішнього президента Сербії Слободана Мілошевича.

Війна в Хорватії закінчилася 1995-го, але повний суверенітет країна відновила 1998 року. Загинуло понад 21 тис. людей, а югославські війська під час війни, як тепер російські в Україні, скоїли численні воєнні злочини. Пізніше їх кваліфікували як геноцид хорватського цивільного населення. Відповідальність за це було покладено на Слободана Мілошевича. 2001-го його було передано Гаазькому Міжнародному трибуналові, однак до вироку суду він не дожив. 2006 року Мілошевича знайшли мертвим у камері в’язниці Гаазького трибуналу. За офіційними даними, помер від серцевого нападу.

Тепер у Хорватії вже нічого не нагадує про події 30-річної давнини. Із 1 квітня 2009 року країна стала членом НАТО, 2013-го членом Євросоюзу, а з початку 2023 року приєдналася до Шенгенської зони та перейшла на євро. Щороку Хорватію відвідують 14 млн туристів. Прибуток від туризму становить понад 20% ВВП країни.

 У вас є гроші на проживання в Італії? запитує на кордоні поміж Словенією та Італією молодий італійський прикордонник. З-поміж сотні автівок, які проїжджають кордон разом зі мною, виїхати з потоку попросили лише мене. Найімовірніше, це через українську реєстрацію авто.

 Звичайно! Тим паче я їду лише на день у Венецію, тому на один день грошей мені точно вистачить, відповідаю.

 Перепрошую, але ви на кордоні, тому відповідайте на запитання. У вас є готівка на перебування в Італії? Покажіть мені її, наполягає прикордонник.

Показую в гаманці 200 євро готівкою.

 І це все? перепитує він.

Насторожуюся і вже готуюся брати телефон, аби показати йому мобільний банкінг. Однак прикордонник просить, щоби проїжджала вперед.

Ставлю авто на паркінгу в передмісті Венеції. Одна година в робочі дні тут коштує 3 євро. На півострові дорожче щонайменше удвічі. Від паркінгу до Венеції за 1,75 євро доїжджаю на електричці. Це займає 10 хв.

Незважаючи на 35-градусну спеку ніде яблуку впасти туристів повно. В одному ресторані за 8 євро беру пасту “Чотири сири” та коктейль “Апероль”. Доки офіціантка готує страву, спостерігаю за жінкою із двома дітьми. Мати спілкується з ними спершу японською, а далі переходить на українську.

 Ви що з України? перепитую в жінки. На вигляд їй 30 років, невисокого зросту, худорлявої статури.

 Так, із Черкащини, але вже 10 років живу в Японії. Ми із сім’єю у відпустці. Чоловік через тиждень поїде додому в Японію, а я з малими в Україну на місяць. Батьків уже два роки не бачила.

 О, то вас багато чого здивує в Україні, кажу їй. Щонайменше постійні повітряні тривоги, а ще бувають ракетні та дронові атаки. Хоча на Черкащині більш-менш тихо. А ваші діти українську теж розуміють?

 Так, розмовляю з ними двома мовами. Старшій 5, сину 2,5 року. Донька все розуміє, але соромиться говорити. У нашій сім’ї японська переважає, бо чоловік та його родина української не розуміють, відповідає жінка. Представляється Марією.

 Хоч уже маю повне право взяти громадянство, не робитиму цього, продовжує жінка. Користуюся там українським паспортом, і мені це зовсім не заважає. У мене всі ті ж права в Японії, що й у громадян країни, крім права голосу на виборах. Але мені це не потрібно. Українців і так стає все менше й менше у світі, не хочу, щоби стало менше ще й на мене. Тому громадянство залишу.

За годину розмови з Марією, доки обідаємо італійськими макаронами, дізнаюся про її життя в Японії та ставлення японців до війни в Україні.

 Новини про Україну в нас показують постійно, особ­ливо, коли Росія завдає всіх цих жахливих ракетних ударів. На початку війни японці не могли повірити, що війна в нинішньому світі можлива, що Росія могла взяти й отак напасти на сусіда. Японці це вихована нація, яка найбільше не любить втручатися в життя інших людей. Десь після початку війни ще 2014 року я перекладала японській делегації візит росіян. Ті погано ставилися до японців поза очі й навіть не соромилися при мені обзивати їх вузькоокими та сміятися з цього.

 А ви японцям казали, що росіяни це роблять у їх присутності? цікавлюся.

 Ні. По-перше, в мене ніхто про це не запитував. А по-друге, японці ніколи не повірили б, що таке дикунство досі існує в цивілізованому світі, відповідає Марія.

На прощання бажаємо одна одній щасливої дороги до України та розходимося гуляти спекотною Венецією.

В Україну повертаюся проїздом через відомий у Хорватії національний парк “Плітвіцькі озера”. Вхідний квиток коштує 40 євро 1800 грн на українські гроші. На ночівлю зупиняюся в селі Грабовець, за двомісний номер без сніданку плачу 45 євро майже 2 тис. грн.

Наступного ранку вирушаю в бік столиці Угорщини Будапешта. Після короткої зупинки в місті їду в напрямку кордону з Україною в бік Мукачева. Це ще 350 км. Загалом за день долаю 850 км.

У Мукачеве приїжджаю в понеділок, близько 23:00. У центрі міста працюють бари та ресторани, електрики немає. Як і в готелі, де зупиняюся на ніч.

 Ми на генераторі, тому можемо включити вам світло в номері. Можна навіть помитися, тільки кондиціонера не вмикайте, бо не потягне все. Ласкаво просимо в Україну, усміхається адміністратор готелю, побачивши мої валізи в багажнику авто.

Під вікнами мого номера гуде генератор, світло в місті дають за годину. Тішуся, що генератор врешті затихне, але не затихає місто. Комендантської години на Закарпатті немає.