Колись давно на наш куток на канікули приїжджала до своєї тітки одна дівчина. Імені не називатиму, воно відоме, бо це історія з тих часів, коли дівчачі імена ще не повторялися й, коли про когось казали Людка чи Марія, всі знали, хто це, і ніхто не думав, що такі імена є ще в когось у світі.
Уявіть: природна білявка з карими очима, вся така золотисто-смаглява. Тітка її доярка, і коли та дівчина взувала кирзові чоботи й короткий чорний халат і йшла на ферму, то було щось королівське.
Заговорити з нею здавалось неймовірним.
Якось я їхав на велосипеді повз їхній двір і зупинився нібито перевірити, чи накачане колесо. Вона підійшла ззаду й сказала на вухо, щоб я передав привіт моєму однокласникові, що жив на тому кутку, куди я їхав. Сказала і легенько підштовхнула велосипед. Привіт тоді означав дуже багато. А вони двоє дуже личили одне одному. І якось після отого привіту, хоч про нього ніхто не знав, окрім нас трьох, усі повірили, що між цими двома вже все було. Він мовчав, але ж і не казав, що ні.
Хлопців з нашого кутка це так заїло, що вони задумали набити фізіономію тому моєму однокласнику. Зібрались душ 10 наших, і я з ними, та з їхнього кутка душ 10. Це літо між сьомим і восьмим класом, усе серйозно. Вели довгі переговори в темряві над ставком, але так і не побились.
Тепер з тих двох десятків нас зосталося двоє я і той однокласник. Він не ходить ногами, і я інколи навідую його. Якось говорили про неї. Виявилось, у них нічого не було. Він її один раз провів увечері з клубу додому і всю дорогу мовчав. А бач, нам тоді нічого не сказав, хоч діло могло дійти до грандіозного мордобою.
Якийсь він на неї й досі сердитий. Каже, що вона нехороша, бо п’ять разів заміж ходила.
І я почуваюся ніби винним. Так наче дарма йому колись од неї привіт передав.