П’ять причин, через які диктатор Путін зважився на війну

Професор Школи державної політики ім. Харріса Чиказького університету Крістофер Блаттман у книзі “Чому ми боремося: коріння війни та шляхи до миру”, пише про причини сучасних воєн у світі. Один із його прикладів Україна. Серед причин агресії путінської Росії проти нас у диктатора Володимира Путіна немає звітності перед росіянами через відсутність у країні демократії, його націоналістична ідеологія та бажання потрапити в історію штовхали його до цього, ізоляція від незручної правди призвела до неправильних оцінок сил та можливостей, невизначені фактори, які не врахував, вплинули на перебіг війни, а сильний відхід України від Росії підштовхнув Москву напасти саме в лютому 2022 року. Так автор знаходить причини, чому Путін наважився напасти. Витяги з книги пропонує Modern War Institute, зібрала їх Gazeta.ua.

Нам не говорять про війни, яких вдалося уникнути

У сучасному світі бойові дії на всіх рівнях, від нерегулярної війни до широкомасштабних бойових дій, є згубними, тому країни роблять все можливе, щоб уникнути відкритого конфлікту.

Недоліки війни також означають, що, коли сторони воюють, вони мають потужні стимули не вдаватися до ескалації і не розширювати війни, щоб стримувати бойові дії. Особливо коли ті можуть перейти ядерний поріг. Війна – останній засіб вирішення питання, і чим дорожчою вона може бути, тим старанніше сторони намагатимуться її уникнути.

Коли справа доходить до війни, більшість приділяє увагу періоду, коли миру не було. Мало хто пише книги чи статті про війни, яких не було. Ми проводимо час, відстежуючи нитки вторгнення Росії в Україну, США в Ірак та Афганістан або двох світових воєн. Коли простежимо події до їх першопричин і попередніх етапів, часто знайдемо знайомий список – незграбні лідери, давня ненависть, непримиренні ідеології, страшенна убогість населення, реальна чи уявна історична несправедливість, величезний запас зброї та вразливі до маніпуляцій молоді люди. Війна видається неминучим результатом цих чинників.

Це ігнорує всі конфлікти, яких вдалося уникнути. Візьміть Першу світову війну. Історики люблять пояснювати, як недалекоглядні, войовничі, націоналістичні лідери Європи наївно втягнули свої країни та суспільства у війну. Історія свідчить, що це був грандіозний прорахунок. Слабкості європейських лідерів, безумовно, зіграли свою роль, але це не все забувають про світові війни, яких до цього уникали. Протягом десятиліть одні й самі лідери справлялися з великими кризами без великих бойових дій.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: “Вибори показали дві Туреччини консервативну імперську та модерну республіканську” – Ендер Джан Кайіхан

Лише за 15 років, до 1914 року, майже не було великих воєн у Європі. Без світової війни обійшлося британо-французьке протистояння в Судані 1898 року. Захоплення Росією далекосхідних портів Великої Британії 1900 року. Захоплення Австрією Боснії 1908 року. Дві війни між балканськими державами у 1912 та 1913 років. У кожному з цих куточків світу могла розгорітися війна, що поглинула б увесь світ. Але цього не сталося.

Так само прийнято звинувачувати у війні в Україні путінські нав’язливі націоналістичні ідеї та помилки в оцінках. Це, безумовно, зіграло свою роль, але зупинятися на цьому зарано. Ми також маємо звернути увагу на конфлікти, яких не було. Росія роками залякувала інших сусідів з різним успіхом переконання та застосування сили від підпорядкування Білорусії до “миротворчих” місій у Казахстані.

Вороги вважають за краще мирно ненавидіти один одного

Боротьба це торг у вигляді насильства. Саме це мав на увазі лідер китайських комуністів Мао Цзе-дун у 1938 році, коли сказав: “Політика це війна без кровопролиття, а війна це політика з кровопролиттям”. Мао повторював за прусським генералом Карлом фон Клаузевіцом, який за сторіччя до цього нагадав, що війна продовження політики іншими засобами.

На кожну війну, яка будь-коли була, тисячі інших вдалося запобігли завдяки обговоренням та поступкам.

Компроміс є правилом, бо здебільшого групи поводяться стратегічно та розумно. Подібно до гравців у покер чи шахи, вони щосили намагаються думати наперед, розрізняти сили і плани противників, вибирати свої дії, виходячи з того, чого очікують від противників.

Основний спосіб думати про війну – не як про низький імпульс людей або неминучість, а як про незвичайне і помилкове руйнування неймовірно потужних стимулів до миру. Щось має перервати нормальні стимули до компромісу, підштовхуючи супротивників відійти від звичайної політики, спірної та поляризованої, до торгу через кровопролиття.

Якщо війни рідкісні, тому що згубні, то відповідь на питання, чому ми боремося, проста – суспільство або його лідери проігнорували ціну витрат або були готові їх заплатити. І хоча у кожної війни є причина, а війна є в кожної причині, існує не так багато логічних способів, якими суспільства ігнорують витрати на війни – п’ять.

Від бандитських воєн до етнічного насильства, від релігійних і громадянських конфліктів до світових воєн – одні й ті самі п’ять причин лежать основі.

П’ять причин війни

Розглянемо вторгнення Росії в Україну.

Перша причина відсутність підзвітності. Персоналізованому самодержцю Путіну не потрібно зважати на інтереси своїх солдатів і громадян, перш ніж кидати їх на забій. Йому на них начхати. Він може вибрати будь-який курс, який допоможе зберегти режим.

Коли суспільство не контролює лідерів, коли вони не підзвітні, влада може ігнорувати ціну війни, яку понесуть звичайні люди. Натомість правителі можуть переслідувати свої власні плани. Ось чому диктатори більш схильні воювати.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: “Мене били й піддавали тортурам, щоб лише визнав, що агент ЦРУ” – колишній полонений американець

Друга причина ідеологія. Згадаймо ще раз Путіна. Більшість історій про нинішню війну присвячені його націоналістичним нав’язливим ідеям та бажанню залишити по собі “славну спадщину”. Які витрати та ризики він несе? Путін готовий платити в гонитві за славою та ідеологією. Це лише один із прикладів нематеріальних та ідеологічних стимулів для війни, якими володіють настільки багато лідерів – слава Божа, боротьба за свободу або якесь націоналістичне бачення. Ось приклади ідей для війни.

Суспільства також мають ідеологічні стимули. На відміну від жителів Білорусі чи Казахстану, українці відмовилися прийняти серйозні обмеження свого суверенітету, які нав’язувала РФ. Незважаючи на те, що спочатку Україна здавалася відносно слабкою у військовому плані, вона мала дух до боротьби. Подібно до визвольних рухів упродовж усієї історії, включаючи американських революціонерів, українці були готові піти на руйнування та ризик боротьби, частково в гонитві за ідеалом.

Третя причина упередженість у оцінках. У більшості повідомлень про російське вторгнення підкреслюється самоізоляція Путіна та його ізоляція від правди. Він та ближні радники сильно недооцінили складність війни.

Це історія системи, яка не бажає повідомляти лідерe поганих новин. Автократи особливо схильні до цієї проблеми, але й демократія страждає від провалів розвідки. Лідери також можуть бути психологічно упередженими – вірити у те, у що хочеться вірити. Люди мають дивовижну здатність чіплятися за помилкові переконання, якщо вони свої. Також можемо бути самовпевненими, недооцінювати розруху війни та переоцінювати свої шанси на перемогу. Ми демонізуємо та недооцінюємо противників. Усі ці помилки можуть підштовхнути лідерів країни до війни.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: “Бавовни” сприяють нашому наступу” – Іван Киричевський

Четверта причина невідомі чинники. У невиразній ситуації напередодні війни політики не знають сили чи рішучості ворога. Наскільки єдиним буде Захід? Наскільки вміло і наполегливо будуть опиратися українці? Наскільки компетентною є сама російська армія?

Усі ці речі докорінно невідомі, й багато експертів були щиро здивовані, що Росія так погано зіграла за всіма трьома пунктами.

Невідомі чинники означають не лише те, що ціна війни невідома, а вторгнення – авантюра. Існують справжні стратегічні перешкоди для отримання достовірної інформації. Ви не можете довіряти демонстраціям рішучості ворога, тому що у нього є причини блефувати, сподіваючись отримати вигідніші результати, не борючись.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: “Найважливіше – визволити Херсонську та Запорізьку області, узбережжя Азовського моря” – Олександр Мотиль

Будь-який гравець у покер знає, що в умовах невідомих факторів оптимальна стратегія – не скидати карти постійно і не підвищувати ставки. Найкраща стратегія – підходити до цього за теорією ймовірності, іноді ризикувати і атакувати інших гравців.

П’ята причина ненадійний баланс сил. Слабка держава стикається з такою, що стає сильнішою. Для першої краще заплатити звірячі витрати зараз, щоб закріпити свою поточну перевагу на довше, ніж пропустити момент. Деякі вчені стверджують, що такі зміни балансів сил і проблеми, що створюються через них, лежать в основі кожної тривалої війни в історії – від Першої світової війни до вторгнення США до Іраку. Звісно, не тому Росія напала на України. Проте це може допомогти зрозуміти вибраний час.

У 2022 році Росія, можливо, досягла піку втрати свого впливу на Україну. Київ купував безпілотники та оборонні ракетні комплекси. Країна ставала дедалі демократичнішою і ближчою до Європи. Путін не міг змиритися з таким небезпечним зразком свободи поряд із його диктатурою. Не знаємо, що Путін і його командири обговорювали за зачиненими дверима, але ці тенденції були аргументом “зараз або ніколи” на користь вторгнення.

Якщо скласти все разом, як і у випадку з Першою світовою війною та багатьма іншими війнами, упереджені лідери з націоналістичними амбіціями ігнорували ціну війни і довели свої суспільства до насильницької руйнації.

Але на цьому пояснення не закінчується. Є й стратегічне коріння. У випадку з Росією, як і скрізь, неконтрольована влада, невраховані фактори, і уявна проблема вирішувати питання “зараз або ніколи” звузили діапазон життєздатних компромісів настільки, що психологічні та інституційні невдачі Путіна, його неправильне сприйняття світу та ідеологія, змогли призвести до того, що він пішов на такий крок.

Шляхи до миру

Успішні, миролюбні суспільства поставили собі запобіжники від усіх п’яти видів невдач. Вони захистили владу від самодержців, створили інститути стримувань і противаг, які сприяють діалогу в суспільстві та мінімізують неправильне сприйняття. Вони мають писані конституції та закони, які роблять зміну влади менш смертоносною.

Однак важко чекати миру у світі, де влада в багатьох країнах залишається неконтрольованою, під владою диктаторів. Високоцентралізована влада – одна з найнебезпечніших речей у світі, бо підкреслює усі п’ять причин війни. З неконтрольованими лідерами держави більш схильні до агресивних ідеологій та упереджень. У гонитві за владою автократи також прагнуть захистити себе від критичної інформації. Передача такого великого впливу в руки однієї людини збільшує невизначеність і непередбачуваність ситуації. Непідзвітні суспільству правителі не можуть брати на себе зобов’язання, які б заслуговували на довіру.

Ось чому справжньою першопричиною нинішньої війни є 23-річна концентрація влади у руках Путіна.