Серпневий Дніпро на Черкащині особливий. У ньому стільки прощання з літом, що під вечір тягне написати вірш. Доки я на березі його пишу, довкола ні душі. Тільки п’ять чайок у небі, подаленілий рибальський місток і яхта навпроти мене.
Раптом помічаю, що на яхті є господар. Він виходить із каюти, вмикає музичне радіо й ходить палубою. Щось натискає на пульті, яхта заливається сиреною й моргає сигнальними вогнями. Вимикає, надкушує зубами яблуко і кролем пливе до берега.
Коли проходить повз мене, вітаюся й питаю:
Далеко плавали?
Плаває гімно, а яхта ходить, не без утіхи виправляє мене капітан ситуації. Залежить від погоди. У хорошу можна й на острови на кілька днів. Я там усе обустроїв. Можна жити, шашлики смажити, юшку варити. Куди там Робінзону. Але компанія треба.
Михайлу за 60. Переселенець із Донбасу. Кілька років, як переїхав. Він єдиний, хто має яхту в селі. Тримає її на якорі. До війни була окрасою пляжу й фотозоною. За два роки зустрілись і згадуємо ту зустріч, коли можна було яхтувати приватно.
Тоді я сигналку провіряв. Було з ким на рибку піти, а тепер запрет. Війна. Не можна, та й моряків вільних немає. Молодші воюють, старші техніку ремонтірують, зітхає.
Цікавлюся, чи не боїться яхта негоди.
Якось зібралися з дочкою на острови. По радіо передали дощ, але ми не обратили вніманія. На півдорозі почалися така злива та шторм, що мусили вертатися. Але що злива проти війни.
Сонце майже сіло, й час розходитися. Мені не дає спокою напис на судні.
А чого яхту назвали “Юлія”, на честь дружини?
Ні. Дружина сьогодні одна, завтра інша, а донька назавжди.
Влучно.
Влучно стріляє Юля. Снайперка під Бахмутом.