За весь час служби бувала вдома у кращому разі місяць на рік
2014-го після Майдану, перших втрат і захоплення Криму йти в ЗСУ вирішив рідний брат Сергій. Бачила, що й чоловіку це теж болить. Розуміла, що довго вдома не затримається. За місяць після того, як брат почав служити, сказав: “Я йду”. Перепитала, чи добре подумав. Тримати не стала, це не в моєму характері. Сама маю загострене почуття справедливості. Тими подіями переймалася.
Вони пішли, а я стала допомагати, бо 2014 року із забезпеченням фронту була біда. У Богуславі з однодумцями створили благодійний фонд “Надія”. Спершу пересилали на фронт необхідні речі через інших волонтерів або поштою. Намагалися охопити всіх земляків, які відправилися воювати. А коли масштаби прохань зросли, ми почали фурою їздити в зону АТО раз на два тижні. З Вовою зустрічалися рідко й на пів години каву попили та роз’їхалися.
Якось він прискочив на два дні: “Давай одружимося!” “Навіщо, кажу. Скільки років прожили так, і добре все”. “Я можу не повернутися, моя донька не має залишитися повною сиротою”. Я тоді пообіцяла: “Хоч би що сталося, ніколи її не залишу”. Мати Марії потрапила під потяг, коли дівчинка була зовсім крихітна.
2015-го сподівання, що це скоро закінчиться, розвіялися. Зрозуміла, що ця війна надовго. Хотілося підтримати чоловіка, бути поряд. Це ж людина, яку я кохала. Почала думати, щоб піти в ЗСУ. За рік забезпечення військових стало налагоджуватися, я остаточно вирішила підписати контракт. Відмовляли й батьки, й чоловік: донькам по 13 років, ти їм потрібна, на фронті важко. Але це не спинило.
Пішла до чоловіка у 81-шу аеромобільну бригаду. Він був розвідником, я вивчилася на зв’язківця. За весь час служби бувала вдома у кращому разі місяць на рік і то шматками. Дякую батькам, що зрозуміли моє рішення і гляділи онучок.
З чоловіком пробули разом півтора місяці. Ще в лютому 2015-го він брав участь у боях за донецький аеропорт. Коли були найважчі дні, потрапив під вибухову хвилю. Його добряче кинуло вбік, привалило залізяччям і бетоном. Побратими швидко відкопали, відвезли в госпіталь. А мені Вова нічого не казав, тільки: “Я лікуюся від бронхіту”. Возили його в лікарні Харкова, Чернігова. Питала: “Чому тебе з бронхітом катають по всій Україні?” Тоді зізнався, що в нього постраждав увесь правий бік.
Поїхала з батьком забирати його після лікування й жахнулася: чорний, худий, ногу волочить, рука не працює. Тільки очі палали вогнем. Давай шукати реабілітолога, та за три тижні поставила його на ноги. Він весь час рвався на фронт: там мої хлопці, мені треба до них. І коли я збиралась у чергову поїздку на Донбас, поїхав зі мною. Це був кінець березня 2015-го. Приїхали на їхню базу. Було смішно, коли Володя вийшов до хлопців: “Ура, я вдома”. Зрозуміла, що всі вони живуть своєю справою.
Тоді ніхто не знав, що в нього тріщина аорти. І ми незадовго до його смерті разом стрибали з парашутом. Тільки я раз на день, а він тричі. Висота: 1,5 тисячі, тисяча, 600 метрів. І так п’ять днів. І весь час різні перепади тиску: земля-повітря. 1 вересня 2016-го вночі Вові стало зле: знепритомнів у мене на руках. Злякалася, думала помер. Давай тормошити. Він опритомнів, але тиск стрімко падав. Дві бригади медиків так-сяк стабілізували й забрали терміново в лікарню. Коли ми з начмедом після оформлення всіх документів приїхали туди за 3 години, він лежав у реанімації, скручений у калачик. Ніхто нічого не робив. Населення Краматорська тоді було проросійське. Вова чув, як медсестри шептались у коридорі: “Ох, эти украинские военные”.
Коли побачили начмеда зі мною у військовій формі, забігали. Один із лікарів, не знаючи, що я дружина, сказав: “Усе погано, надії немає, одна легеня не просвічується”. Виявилося, туди набралася рідина. Але причини не знаходили. Лише одна лікарка зайшла, зачинила двері: “Дякую вам за все. Я зроблю все можливе, щоб допомогти”. На тому допотопному обладнанні докопалася до діагнозу: тріщина аорти. Порадила забирати чоловіка. А Володя почувався нормально. Жартував: “Ви ж мене прокапаєте й відпустите? Мені до хлопців треба”.
Лікарів, які взялися чоловіка оперувати, знайшли в київському інституті Амосова. Я раділа, коли ми евакуювали Вову, це ж майже вдома. Але лікарня неприємно вразила. Після проросійських Краматорська й Харкова, де було людське ставлення, мене пускали до хворого й лікарі все пояснювали, в Києві виявилося інакше. У Вови забрали телефон, зі мною медики не спілкувалися, чоловіка я не бачила.
Ставлення змінилося, коли підключилися волонтери, депутати, голова обласної ради. Озвучили ситуацію для порятунку чоловіка треба ставити стент, що закриє тріщину на аорті. Але їх виготовляють тільки в Європі. Роблять чотири-п’ять днів, ціна 750 тисяч гривень. Я відкрила рахунок. Мали приїхати ЗМІ, щоб зняти сюжет і почати кампанію зі збирання коштів. Того ж дня лікар повідомив, що чекати не можна: Володі стало гірше, його підключили до апарата штучного дихання, ввели в медикаментозний сон. Вирішили робити іншу складнішу операцію.
Домовилися, що каталка зупиниться на кілька секунд біля ліфта, щоб я побачила чоловіка. Але у призначений час із ліфта вийшов тільки лікар і покликав у кабінет: не довезли до операційної, аорта лопнула і смерть була миттєва. Це неможливо усвідомити: я вдруге стала вдовою.
Далі вирішила продовжити службу. Після загибелі попереднього чоловіка в аварії я сиділа сама зачинена в чотирьох стінах і знала, як це важко переживати. Рік коматозу. А на службі я була потрібна, постійно зайнята це відволікало й давало можливість самореалізуватись. Армія допомогла вижити. Мною рухало ще й те, що Володя цим жив. Тільки перейшла в інший підрозділ.
Коли вирішила вдочерити його доньку Марію, рідні чоловіка були проти. Працівники відділу соцзахисту у справах дітей говорили: “У тебе шансів практично немає. Ти їй не кровна родичка”. Довелося поборотися: доводити, що я можу утримувати Машу фінансово, зібрати довідки із школи, свідків, які підтвердили, що багато років дівчинка живе в нашій родині. Можна було піти простішим шляхом і оформити опікунство там навіть виплати більші. Але я сказала: не заради грошей це роблю. Хочу, щоб дитина знала: в неї є мама. Бо вона мене так називала з першого дня. А в той момент, коли вирішувалася її доля, Марія благала: “Мамочко, не віддавай мене нікому!” Готова була зрушити гори, щоб дитина залишилася з нами. І через суд її вдочерила.
Коли не стало Володі, моєму сину Ярославові було 17 років. Він мав його за взірець, називав батя. Побував у частині, де вітчим служив. Там усі побратими говорили: “Малий, ти не уявляєш, який у тебе був батя”. Після цього син сказав: “Піду служити. Буду розвідником”. Пів року вмовляла, шантажувала, маніпулювала, тиснула на жалість: війна не романтика. Але у 18 років він пішов підписувати контракт: “Мамо, знаю, що зрозумієш і підтримаєш”. Єдине, що я могла зробити, забрати його у свій батальйон. Ярослав сам без жодних преференцій пройшов шлях від рядового бійця до головного сержанта розвідувальної роти.
10 березня 2020-го в Пісках він у пікапі віз командира. І тут побачив ракету ПТУР, яка летіла на них. Зреагував миттєво, вивернувши кермо. Ракета влучила у вантажівку позаду них. Автомобіль палав. І коли побіг рятувати побратимів, почули другий вибух, що знову вдарив по цій машині. Двоє загиблих, багато тяжкопоранених. Син розказував: “Увесь день вдихав запах печеної крові. Її було так багато, що аж нудило”.
Згодом ми дізналися, що ворог цілеспрямовано полював саме за командиром Ярослава. Тож син врятував життя його й іще багатьох хлопців. За цей вчинок його приставили до ордена “За мужність” III ступеня. Але так і не дали. Начебто один із посадовців сказав: “Це просто їхня робота, немає за що нагороджувати”. У День розвідки, 7 вересня, написала пост про неотриману сином нагороду і про те, як ним пишаюся. За кілька днів Ярославу передали відзнаку “За військову службу Україні”. А потім він отримав орден “Народний герой України”. На сцені хвилювався, зміг промовити лише одне: “Коли держава говорить, що ти просто робиш свою роботу, то народ каже, що ти герой”.
8 вересня 2021 року в Кряківці на Луганщині я та двоє побратимів сіли в командно-спостережному пункті вечеряти. Поряд у капонірі (фортифікаційна споруда. Країна) наша машина зв’язку на ній усе управління батальйоном. Тільки сіли, почули вихід і свист над головою, тоді вдруге. Зрозуміли, що ціляться в нас. І тут почали сипатися міни.
Метрів за 50 був окоп невеликий, нам по пояс, метрів 4 завдовжки. Ми попадали туди, голови руками накрили. Я в думках попрощалася з дітьми й батьками. А міни гуп-гуп, усе ближче і ближче. Як показало пізніше розслідування, одна впала за 7 метрів, друга за 3, третя за 54 сантиметри. Остання лягла з боку бруствера (насип. Країна), і коли вдарила потужна вибухова хвиля, ця земля нас накрила. З одного боку не було чим дихати, з іншого від осколків врятували земля й дерево, яке впало поруч.
Усвідомлення повернулося, коли зрозуміла, що вдихаю землю. Розкопала місцинку перед обличчям, а обстріл триває. Побратим попереду почав сильно кричати, я його не бачила, але просила: не рухайся. У шоковому стані може вирватися, а там травми, ще зашкодить собі. Позаду мене моя кохана, близька людина. Гукаю його, а там тиша. Злякалася. Коли стихло, довелося відкопувати себе й чоловіків. Друг був непритомний, я його врятувала. Пізніше казав, що коли відчищала обличчя, йому здавалося, що його вмиває мати.
Ми перебігли метрів 500 до залишків багатоповерхівки. Ніколи в житті так швидко не бігла. Там у підвалі сиділа більшість наших усі, хто міг дістатися. Командир підійшов: “О, я думав ви вже на рожевих хмарках. Хотів чорні мішки за вами посилати”. Такий армійський гумор, без нього не виживеш. Потім медик прийшов, посвітив у очі: “На евакуацію”. Ми такі: “Та все нормально, руки-ноги цілі”. А вже в Сіверськодонецьку діагноз: порвана барабанна перетинка в лівому вусі, закрита черепно-мозкова травма, струс. Одне слово, контузія.
Операції, госпіталі, реабілітація. Виявилося, що маю посттравматичний стресовий розлад. Це проявлялося в безсонні, постійних флешбеках поверненні в ту ситуацію. Та й загалом війна це така штука, що там ти тримаєшся, зі здоров’ям ніби все ок. І бігаєш на передовій, по мінних полях, окопах, на крайніх передках. Бо це ж розвідка іноді хлопці від ворога за 100 метрів. І мені треба до кожного добратися, щоб був зв’язок. Там ти в купці тримаєшся, а потім переходиш якусь межу й усе, сиплешся. Усі ці стреси даються взнаки. За пів року лікування стало легше. Мене виписали 23 лютого. А наступного дня все лікування склалося. Ніби й не було.
Тепер я постійно на ліках: антидепресанти сильні, знеболювальні, снодійні. Головний біль нестерпний, лівий бік болить, руки терпнуть, у вусі клацає, зі сном проблеми. Уранці треба година, щоб скласти себе докупи. Увечері падаю, бо болить кожна кістка, кожен м’яз.
Коли син відслужив чотири роки, вмовила його не продовжувати контракту. З липня 2021-го він пробував себе в цивільному житті. Але після війни знайти себе важко. Думав, виїхати за кордон із сестрою та її хлопцем. Чекав на запрошення. Але в останні дні перед вторгненням ми з ним відчували, що от-от щось буде. Ярославу прийшло запрошення, а він каже: не поїду, я не дезертир і не зрадник.
24 лютого, о восьмій ранку, стояв зібраний із речами у військкоматі. Розподілений у 71-шу бригаду, роту розвідки, на посаду командира відділення. У селі Плоске Броварського району на Київщині потрапили в оточення під масований артилерійський обстріл. Якби не він, група не вийшла б Ярослав був єдиний із досвідом. Вивів вісьмох людей. А тоді на прохання командира батальйону повернувся в те пекло й уже з підтримкою нашої артилерії вивів іще одну розвідгрупу.
Якщо не зідзвонювалися, то списувалися щодня. Казала: “Якщо не можеш говорити, кинь повідомлення “4.5.0” аби я розуміла, що все добре.
Після Плоского, коли орки відійшли, він був в Ірпені, Бучі, Димері, Горенці. Розвідка треба кругом встигати. Я трішки видихнула ворога ж немає. Ярослав попередив, що зв’язок поганий. Добу не було нічого чути. Думала, скоро з’явиться, дасть про себе знати. 20 квітня мені зателефонував брат: “Що робиш?” Готувала чергову машину для відправлення на фронт. Брат приїхав разом із військкомом другом нашої родини. Той найперший дізнався, що машина Ярослава підірвалася на протитанковій ворожій міні, але не зміг сам сказати. Брат відвів мене вбік: “Сестричко, сестричко”. І сльози в очах. Я почала кричати: “Скажи, що це неправда, що цього не може бути!”
Досі не усвідомлюю, що ніколи не побачу сина. Завжди казала й думала: не зможу такого витримати. Тепер розумію, що можу. Можу набагато більше, ніж здавалося. Військова служба зробила сильнішою. Я не одна у своєму горі, сотні матерів щодня втрачають дітей. Але це знання не полегшує болю. Він завжди зі мною. Болить нестерпно.
Нинішня моя діяльність трохи допомагає. З ранку до ночі я постійно в русі, у справах. Син завжди зі мною. У думках, діях. Не просто так назвала благодійний фонд його прізвищем. Усе, що роблю, в пам’ять про нього.
23 червня Ярославу виповнилося б 23 роки. Командир бригади зробив подання на отримання найвищої державної нагороди Герой України. Не розумію, чому це стопориться. Мені це болить. Для мене це принципово.
Син гідний цієї нагороди. Є сотні людей, які завдячують йому своїм життям і готові підтвердити його подвиг. Тому хочу добитися справедливості. Наша родина віддала все для держави: життя мого чоловіка й сина, роки служби та здоров’я моє і брата він захворів на рак, став інвалідом. Наші жертви знеціняться, якщо цього не буде. Надто дорогу ціну ми заплатили.
Щоб регулярно читати всі матеріали журналу “Країна”, оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за “ковідну тисячу”