“Чеченці боролися за національну незалежність і не визнавали системи радянського колоніального режиму. Водночас Москва бажала перетворити Кавказ на надійний тил у майбутніх зіткненнях із Заходом і плацдарм для експансії проти Туреччини, Ірану, Пакистану й Індії”, писав історик Абдурахман Авторханов про причини депортації чеченців та інгушів, яку розпочала радянська влада 23 лютого 1944 року.
Повстання проти радянської влади в Чечено-Інгуській Автономній Радянській Соціалістичній Республіці під проводом Хасана Ісраїлова розпочалося взимку 1940-го. За два роки на території республіки діяло 37 повстанських загонів, кожен із яких мав від 60 до 100 бійців.
Наприкінці січня 1944-го в Москві розпорядилися перетворити Чечено-Інгуську АРСР на Грозненську область РРФСР. Притому деякі райони відокремлювалися й переходили до складу сусідніх Ставропольського краю, Грузії, Дагестану й Північної Осетії. Тоді ж було погоджено депортацію жителів Чечено-Інгушетії до Середньої Азії та Казахстану. Їх назвали посібниками нацистів, хоча німецькі війська не дійшли до територій чеченців.
Органи держбезпеки підготували операцію з висилання чеченців та інгушів, яку назвали “Чечевица”. У республіці було розквартировано війська НКВД, які начебто мали брати участь у навчаннях.
Виселяти людей із домівок почали на світанку 23 лютого 1944 року. У депортації брали участь 19 тис. офіцерів і бійців НКВД, а також більш як 100 тис. військових, яких зняли з фронту. У їхньому розпорядженні було 6 тис. вантажівок, якими людей звозили до вагонів.
Та автомобілів не вистачало на всіх. Тому подекуди старих, жінок і дітей убивали на місці. У гірському аулі Хайбах спалили живцем майже 700 людей. Протягом тижня понад 450 тис. жителів Чечено-Інгушетії зігнали на залізничні станції й вивезли ешелонами до Казахської та Киргизької РСР. Частину депортованих розмістили в Ярославській, Івановській і Костромській областях Радянської Росії. У дорозі померло понад 1,2 тис. людей.
Ще 1 тис. чеченців приписали “антирадянську діяльність” і заарештували. Більшість із них відправили в табори. Трохи більш як 2 тис. людей переховувалося від депортації в горах. Продовжували діяти понад 80 повстанських угрупувань, які вели боротьбу до 1948 року.
У місцях, куди привозили депортованих, їм не надавали ні нормального житла, ні найнеобхіднішого. Протягом кількох місяців від голоду й холоду загинули десятки тисяч людей.
1948-го радянський уряд видав постанову, якою заборонив повернення депортованих додому. Тоді ж було посилено кримінальну відповідальність за втечу 20 років каторжних робіт.
Із початком десталінізації, в липні 1956-го, чеченцям та інгушам дозволили залишати спецпоселення. Ще за пів року відновили Чечено-Інгуську АРСР та дозволили депортованим повертатися додому. До 1963-го це зробило 300 тис. людей.
19 лютого 197 року відбулася битва біля міста Лугдун нині французьке місто Ліон. Зійшлися війська римського імператора Септимія Севера (145211) та намісника Британії й Галлії Клодія Альбіна (150197). Той оголосив себе правителем Римської імперії. Щоб покарати зрадника, Септимій Север привів до Галлії 70-тисячну армію. Стільки ж було в його противника. Під час битви імператор упав з коня і сховався під трупами. Перемогла імператорська важка кіннота, Клодія Альбіна вбили.
20 лютого 1940-го на віллах Pan Tadeusz і Telimena в польському курортному містечку Закопане, окупованому нацистами, відбулася конференція радянського НКВД і німецького гестапо. Перед тим два тоталітарні режими розділили між собою територію Польщі. Представники спецслужб обох держав обмінялися інформацією та досвідом боротьби з польським рухом Опору й інтелігенцією. Поділилися даними, які були використані для знищення 8 тис. поляків.
21 лютого 1804 року паровоз уперше використали для перевезення вантажів. Розроблена англійським інженером Річардом Тревітіком (17711833) техніка рухалася рейками й подолала 14 км від металургійного заводу в містечку Пенідаррен до каналу Мертір-Кардіфф на півдні Вельсу. У п’яти вагонах було 10 т заліза. Паровоз рухався зі швидкістю до 7,5 км/год. На зворотному шляху він зламався й інженер мусив вдосконалювати розробку.
52 дні проіснувало перше іспанське поселення в Америці Санта-Марія-де-Белен, яке заснував мореплавець, 52-річний Христофор Колумб, 23 лютого 1503-го. Тоді тривала четверта його подорож, під час якої він шукав шлях до Тихого океану й Індії. Поселення з 80 жителями розташувалося в гирлі річки Белен на території сучасної Панами. Півтора місяця місцеві індіанці атакували селище іспанців. 16 квітня аборигени зібрали військо удесятеро більше, ніж залога поселення, й вигнали європейців
“Ми правдива українська народна робітнича організація, яка числить тисячі членів по всіх закутинах широкої американської землі. Союз поставив собі ціллю згуртувати всіх українців в Америці, без огляду на їх переконання релігійні та політичні, нести їм поміч моральну й матеріальну. Вступайте до нас і ви. Єсли ж нема нашого відділу у вашій місцевості, постарайтеся самі такий відділ у себе заложити. Для цього треба зібрати лише п’ять членів”,
ішлося в оголошенні Українського національного союзу, який заснували в містечку Шамокін у США 22 лютого 1894 року. Ініціатива належала греко-католицькому священнику Григорію Грушці (18591913), видавцю першої українськомовної американської газети “Свобода”. Члени УНС робили внески й мали право на різні виплати-допомоги, видавали книжки й періодику. 1980 року союз об’єднував 84 тис. людей і його майно оцінювали в $45 млн