Стратегія Держдепу США — що робити Україні?

Українці збираються до Вашингтона на молитовний сніданок та “Український тиждень”. Далі в лютому Мюнхенська безпекова конференція з темою “Мир через діалог”. Після проривних виступів світових лідерів в Давосі та розбіжностей щодо безпекових загроз, Гренландії —  Україна залишається на порядку денному, але без стратегії Заходу щодо завершення війни.  Не лише на самітах, форумах, але і в документах США немає розуміння важливості поразки РФ.  Поки увага була на Давосі, американський Держдепартамент оприлюднив стратегічний план до 2030 року. Органічне продовження Стратегії національної безпеки, оприлюдненої наприкінці 2025. Документ, підписаний держсекретарем Марко Рубіо, що перетворює союзників на клієнтів, міжнародне право на перешкоду, а Україну на технічну проблему на шляху до важливішого — нормалізації відносин з Росією.Документ Держдепартаменту заслуговує на детальний розбір. Не тому, що він визначає політику Вашингтона на роки — адміністрації змінюються, документи переписуються. А тому, що він відверто формулює ідеологію, яка замінює ліберальний міжнародний порядок. Ідеологію, де слово “цивілізація” стає інструментом поділу світу, де міжнародні інституції оголошуються ворогом суверенітету, а допомога перетворюється на комерційні контракти.Стратегія побудована навколо шести цілей. Перша — національний суверенітет через контроль кордонів і масову реміграцію. Друга — доктрина Донро, абсолютна гегемонія у Західній півкулі. Третя — Індо-Тихоокеанський регіон як арена протистояння з Китаєм. Четверта — цивілізаційний альянс з Європою, але на умовах європейського самофінансування. П’ята — економічне та технологічне домінування через реіндустріалізацію. Шоста — цільова допомога, перерозподілена від Європи до Західної півкулі та Східної Азії. Просування торгівлі, але не допомоги.Україна не вписується в жодну з цих цілей як пріоритет.Хоча Україна згадана тричі в документі на 22 сторінки. Перший раз: “Будемо прагнути завершення російсько-української війни і спрямуємо дипломатичні ресурси на уникнення нових конфліктів у Європі”. Другий раз: “Китайська підтримка Росії та її вторгнення в Україну безпосередньо підриває безпеку в Європі”. Третій раз: “Час європейським націям прокинутися. Російське вторгнення в Україну продемонструвало, що Європа продовжує стикатися з серйозними загрозами безпеці і має ремілітаризуватися”. Все. Без слова про перемогу. Без слова про територіальну цілісність. Без конкретних зобов’язань. Без довгострокових гарантій. Чи питань правосуддя за агресію, яку мали б визначити геноцидом.Натомість про Росію більше контексту. “Зміцнюючи стримування НАТО в Європі, підтримуватимемо діалог з Росією, прагнутимемо нормалізації дипломатичних операцій, досягатимемо стратегічної стабільності. За сприятливих умов вестимемо переговори про контроль озброєнь”. Документ називає Росію “геополітичним суперником”: “Не ухилятимемося від конкуренції з Китаєм чи іншими геополітичними супротивниками. Пильно захищатимемо наші інтереси — політичні, безпекові, економічні — від посягань Китаю, Росії, Ірану”. Тож Росія як суперник, але одночасно як партнер для переговорів про стратегічну стабільність. Формулювання прозорі. Україна заважає важливішому. Переговорам з Москвою про поділ сфер впливу, де великі держави домовляються між собою, а долю малих вирішують без їхньої участі.”Прагнення до завершення” не означає перемогу. Означає закрити питання швидко. Територіальні питання, міжнародне право, справедливість — деталі. Головне перейти до наступного завдання. У документі це називається “уникнення нових конфліктів”.Читайте також: Національна стратегія безпеки США як підручник путінської пропагандиІдеологія замість правилСтратегія Держдепу використовує термін “цивілізаційний альянс”. Не військовий. Не економічний. Цивілізаційний. Це ключ до розуміння нової американської стратегії. Захід не як спільнота демократій з універсальними цінностями. Захід як цивілізація проти решти світу. Колись Самюель Хантінгтон писав про зіткнення цивілізацій після холодної війни як консервативний реаліст, що описував загрозу, а не як ідеолог, що її пропагує. Документ Держдепу перетворює аналіз на програму дій.”Первородний гріх глобалізму в тому, що він заперечував американську винятковість”. Ця фраза у передмові, підписаній Рубіо, розкриває багато. Релігійна термінологія не випадкова. Рубіо — глибокий католик, малює хрест на попільну середу. Месіанство та християнська етика, але в іншій інкарнації. “Хрестові походи” 1990-2000-х з розповсюдження демократії на Близькому Сході нікуди не привели. Тепер замість демократії — цивілізаційний альянс. Передмова формулює ідеологічну базу: глобалізм як гріх проти американської винятковості, міжнародні інституції як обмеження суверенітету, багатостороння дипломатія як слабкість. Отже, все це має бути відкинуте не через неефективність, а через принципову неправильність.Критика європейських еліт іде далі. “Підкорившись неконтрольованій наднаціональній регуляторній бюрократії Європейського Союзу, континент деіндустріалізувався, не зміг інновувати, впав в економічну стагнацію. Європейські еліти почали сповідувати дедалі радикальніші концепції глобалізму та пангуманізму, що привело їх до відкидання основних засад західної цивілізації: західної віри та цінностей, національного суверенітету, вільного висловлювання, вільних ринків”. Віцепрезидент Дж.Д. Венс на Мюнхенській безпековій конференції 2025 року формулював те саме — Європа як слабка, залежна, не здатна захищати себе. Документ Держдепу кодифікує ці настановлення.Розшифровка елементарна – ЄС не є рівноправним партнером, союзником. Європейські еліти виглядають як зрадники цивілізації. Все, що робив Брюссель останні 30 років — помилка чи злочин. Це ідеологічна війна, оголошена союзникам. Не економічна конкуренція, не геополітичне суперництво. Війна цінностей.Документ відкрито атакує міжнародні організації. “Чинитимемо опір Порядку денному ООН до 2030 рік та Цілям сталого розвитку, які просувають програму м’якого глобального управління, несумісного з американським суверенітетом і шкідливого для прав та інтересів американців”. Цілі сталого розвитку ООН оголошуються загрозою. Не неефективними, не непрактичними. Загрозою суверенітету.”Припинимо фінансувати та підтримувати міжнародні організації чи конвенції, що діють всупереч американським інтересам”. Далі конкретно: “Очолимо зусилля згорнути дорогі й неефективні миротворчі місії по всьому світу”. США виходять з глобального управління. Натомість пропонують своє — Раду миру Трампа, намагавшись всадити за один стіл Україну та Росію. Жертву та ґвалтівника. Вартість квитка — мільярд доларів США. Цинізм, упакований як нова архітектура безпеки. Міграційна політика сформульована в тих самих термінах. “Принципи ЄС щодо вільного руху людей були зброєю для затоплення Європи хвилями неасимільованих іноземних мігрантів, що розмивають зв’язки культури, соціуму та історії, які підтримували історичні політичні спільноти”. “Масова міграція є загрозою національній згуртованості, соціальній стабільності та цивілізаційним цінностям”.У документі далі йдеться: “Переглянемо міжнародний консенсус щодо притулку, щоб закріпити принципи здорового глузду і знову затвердити первинність національного суверенітету в рішеннях про міграцію”. Не поправки до Женевської конвенції про біженців. Перегляд самої основи міжнародного гуманітарного права. “Первинність національного суверенітету” означає право відмовляти у притулку за будь-яких обставин. Конвенція 1951 року, прийнята після Другої світової, щоб запобігти повторенню катастрофи — тепер перешкода, що підлягає усуненню.У стратегії далі йдеться про перегляд міграційної політики. Для візових заявників встановлюватимуть не лише перевірку безпеки, а й ідеологічні тести на “вороже ставлення до культури”. “Поновимо і розширимо застосування критерію ‘public charge'” — якщо людина може потребувати соціальної допомоги, їй відмовлять у візі. Класова дискримінація, вбудована в міграційну політику.Доктрина Донро займає центральне місце у стратегії. Не просто оновлення доктрини Монро 1823 року. Радикальне розширення американської гегемонії у Західній півкулі. “Доктрина Донро розширює цей принцип, щоб очистити від безконтрольного економічного, міграційного втручання та наркотиків, викорінити злісний вплив держав з-поза меж Західної півкулі, транснаціональних злочинних організацій та регіональних акторів-ізгоїв”. “Проєкція іноземної сили у Західній півкулі знову розглядатиметься як ворожий акт щодо Сполучених Штатів”.Конкретніше. Будь-яка китайська, російська, європейська військова присутність — ворожий акт. “Регіональні актори-ізгої” — Венесуела, Куба, Нікарагуа. “Викорінити” — не стримати, не обмежити. Викорінити. Документ додає: “Не вагатимемося використовувати силу, якщо необхідно та доречно”.Операція проти Ніколаса Мадуро 3 січня 2026 стала першою ілюстрацією доктрини у дії. Спецназ Delta Force викрадає главу держави, доставляє до США, встановлює тимчасове управління у Венесуелі. Ніяких санкцій ООН, ніяких міжнародних судів, ніяких наслідків. Тільки демонстрація сили й повідомлення решті регіону. Хто наступний? Мала батьківщина Рубіо Куба? Нікарагуа з китайськими інвестиціями? Будь-яка лівацька влада у Південній Америці, що не визнає американську гегемонію?Гренландія вписується в ту саму логіку. Острів у Західній півкулі. Данія — держава з іншої півкулі, іноземна сила. Якщо доктрина Донро означає, що “проєкція іноземної сили” є ворожим актом, чому Данія має контролювати територію у сфері американського впливу? Трамп говорив про купівлю. Документ створює ідеологічне обґрунтування для сценаріїв, які ще рік тому здавалися абсурдними.Документ формулює це як боротьбу з наркокартелями. “Транснаціональні злочинні організації” як загроза, що виправдовує використання сили. Але межа між боротьбою з картелями та зміною неугодних режимів розмита навмисно. Якщо режим “співпрацює” з картелями, він стає легітимною ціллю. А який латиноамериканський уряд може довести, що не “співпрацює”?Це не ізоляціонізм. Це експансіоністська доктрина, упакована в риторику боротьби з загрозами. Монро говорив: Європа не втручається в Америку, Америка не втручається у Європу. Донро говорить: Західна півкуля під абсолютним американським контролем, решта світу сама по собі. Це вже не політика безпеки. Це культурна війна, експортована на рівень державної стратегії. І найцікавіше — вона спрямована не лише назовні. Документ містить секцію про іноземне втручання через НУО. “Ретельно перевірятимемо спроби іноземних держав впливати всередині США. Це включає лобіювання і судові війни; діяльність НУО, включно з аналітичними центрами, культурними центрами та освітніми інституціями; маніпуляції медіа. У деяких випадках ця діяльність підживлювала чи сприяла громадянським заворушенням в американських містах”.Закон про іноагентів? Десь таке бачили… Що це означає у довгостроковій перспективі? Адміністрація отримує інструмент для тиску на будь-які НУО, аналітичні центри, медіа під приводом “іноземного впливу”. Протести проти політики уряду можна списати на “громадянські заворушення”, інспіровані ззовні. Це не основа для скасування виборів чи формальної узурпації — американська система має занадто багато запобіжників. Але це механізм для звуження простору критики, для маркування опозиції як “агентів впливу”, для легітимізації тиску на незалежні інституції під прикриттям національної безпеки.Цифри та структурні зміниUSAID ліквідовано повністю. Не реформовано, не реструктуризовано. Ліквідовано. Організація з 27 тисячами працівників, проєктами в понад сотні країн, бюджетом понад 50 мільярдів доларів. Організація, що існувала 63 роки. Знищена однією фразою у стратегічному документі.Звинувачення жорстке. “USAID почала вважати своєю основною аудиторією глобальну гуманітарну спільноту, а не американську націю чи народ”. Це мова культурних чисток. Неправильна аудиторія. Неправильна лояльність. “Зрада” національних інтересів заради глобалістських ілюзій.Перерозподіл ресурсів конкретний. “У 2024 році USAID витратила лише 10-15% бюджету на Західну півкулю та Азійсько-Тихоокеанський регіон разом. Відповідно Держдепартамент має на меті у 2026 році витрачати принаймні 40% на ці регіони”. Було 85-90% на решту світу, включно з Україною. Стане 60%. Індо-Тихоокеанський регіон як друга велика ціль після Західної півкулі. Україна може отримати 5-10% від попереднього рівня. Можливо менше.”Торгівля, не допомога” — ключова мантра документа. “Країни, що розвиваються, хочуть допомоги у сприянні самостійного зростання, а не програм допомоги, створених для формування залежності від багатосторонніх інституцій та глобальних неприбуткових організацій”. Далі – що робити: “Диверсифікуємо наш набір партнерів-виконавців від неприбуткового та міжнародного організаційного сектору до американської бізнес-спільноти”.Гроші підуть не на гуманітарні проєкти, а на контракти американським компаніям. З допомоги в експортні кредити. З НДО до корпорацій. Це не стратегія. Це приватизація зовнішньої політики. Україна в цій логіці не партнер. Україна — ринок збуту для американської зброї, технологій, енергії. “В обмін забезпечимо, що лише надійні партнери матимуть доступ до цих технологій”. В обмін. Трансакційна логіка замість стратегічного партнерства.Європі ставлять ультиматум. “Без демонстрованого прогресу американський народ не може продовжувати турбуватися про безпеку далеких націй більше, ніж громадяни цих націй самі турбуються. Наполегливо чинитимемо тиск на дотримання зобов’язання саміту НАТО в Гаазі; нації, що продовжують “їздити зайцем” (freeride), втратять переваги дружби зі Сполученими Штатами”.Зобов’язання саміту в Гаазі — 5 % ВВП на оборону. Країни НАТО зараз витрачають близько 2%. Ідею про 5% підтримують багато хто — скандинави та балтійці передусім, через загрозу Росії. Ультиматум зрозумілий. Американці думають, що на цьому заробить їхній військово-промисловий комплекс. Правда може бути болісніша — європейці роблять висновки та вкладатимуть гроші в себе, у власні ВПК. І в Україну. Додаткові десятки мільярдів євро щорічно для кожної великої економіки. “Втратити переваги дружби” — формулювання навмисно розмите. Припинення військової допомоги? Відмова від гарантій статті 5? Економічні санкції? Документ не уточнює. Невизначеність використовується як інструмент тиску. Але дружба, яку можна втратити за неплатіж, має іншу назву. Це називається рекет…Технологічний експортний контроль створює нові кордони. “Держдепартамент очолить зусилля сприяти експорту та контролю американського технологічного стека штучного інтелекту надійним партнерам, таким як Ізраїль чи інші по всьому світу”. Стек — повний набір технологій від апаратного забезпечення до програмного. “Як одна з наших найбільших конкурентних переваг, штучний інтелект є ключовою індустрією, яку хочуть і потребують інші країни; в обмін забезпечимо, що лише надійні партнери матимуть доступ до цих технологій”.Ізраїль названий першим і єдиним конкретно. Україна не названа серед “надійних партнерів”. “В обмін” — знову трансакційна логіка. Технології як товар, що продається за лояльність. Створення технологічних блоків: союзники проти противників. Ти або всередині американської екосистеми, або поза нею.Хто стоїть за цією ідеологією? Марко Рубіо підписав документ як держсекретар. Син кубинських біженців, колишній сенатор-яструб, тепер виконавець чужої волі. Але Рубіо виконавець, не архітектор. Американські вибори 2024 року коштували рекордних сум. Республіканська кампанія отримала сотні мільйонів від технологічних мільярдерів Кремнієвої долини. Це один з факторів, хоч не єдиний.Їхня ідеологія базується на трьох принципах. Перший — все вимірюється цифрами. Якщо не можна виміряти ефективність у кварталах, це немає значення. Міжнародне право, історична справедливість, довіра союзників — показники, що не потрапляють у квартальні звіти. Другий — старі системи за визначенням неефективні. Pax Americana існує 80 років, очевидно застаріла система. Треба нову парадигму. Передбачуваність, довіра, стабільність — це витрачені ресурси. Третій — світ як гра з нульовою сумою. Якщо Європа користується американською безпекою без повної оплати, США програють. Співпраця виглядає слабкістю.Проблема такої логіки технократів полягає в тому, що геополітика працює за іншими законами. Держави не можуть оголосити банкрутство. Війни не можна відкотити як невдалий реліз. У стартапах провал означає втрату грошей. У геополітиці — мільйони мертвих.Ідеологія стратегії Держдепу має також глибші корені — правий популізм, культурний консерватизм, економічний націоналізм. Але технологічні гроші додають специфічний відтінок. Коли американська стратегія лунає як промова Орбана, щось пішло фатально не так.Кінець трансатлантизмуДавайте чесно, для абсолютної більшості членів НАТО тримається на одному — американській гарантії статті 5. Без неї залишається бюрократична структура зі штаб-квартирою в Брюсселі, засіданнями, комунікаціями, процедурами. Документ Держдепартаменту робить цю гарантію умовною. Платиш 5% ВВП — маєш захист. Не платиш — “втрачаєш переваги дружби”.Трансатлантизм означав фундаментальне – Америка гарантує безпеку Європи незалежно від короткострокових витрат, бо це служить довгостроковим інтересам США. Стабільна Європа, успішна Європа, демократична Європа — американський стратегічний інтерес, що виправдовує витрати.Документ відкидає цю логіку. “Перенесемо первинну відповідальність за звичайну європейську оборону на союзників”. Кожна країна має окремий рахунок. Кожна угода має бути прибутковою квартально. Довгострокові інтереси не рахуються, бо не вимірюються у короткостроковій перспективі.Коли НАТО стає клубом з членськими внесками замість альянсу взаємної оборони, воно перестає бути НАТО. Залишається форма без змісту. Європейці ще вдають, що все як раніше. Говорять про зміцнення Східного флангу, про збільшення витрат, про спільну оборону. Насправді готуються до світу без американської гарантії. Просто поки що не наважуються сказати це вголос.Гренландія ілюструє нову логіку. Трамп погрожує союзникам (хоча й “прикрутив” войовничу риторику в Давосі). Але він впевнено говорить про купівлю чи анексію. Ніби на дворі кінець ХІХ століття. Й документ створює доктринальне обґрунтування – погрози однієї країни НАТО іншій. Американський президент показово й послідовно прикриває все загрозою від Китаю та Росії. Але ось парадокс, коли союзники США по НАТО оголошують операцію, щоб розвіяти сумніви Трампа та посилити безпеку Арктики, Трамп відповідає тарифами для цих союзників. А ще глузує з них, публікуючи їх приватні повідомлення. Що це як не остаточне вбивство довіри. А Данія лише випадкова жертва, яка на своєму прикладі доводить, що дружбу можна втратити навіть заплативши 5% ВВП. Просто тому, що хижак був голодний, а “шматок льоду” знаходиться у Західній півкулі.”Проєкція іноземної сили у Західній півкулі знову розглядатиметься як ворожий акт щодо Сполучених Штатів”. Логіка залізна. Якщо проєкція іноземної сили у Західній півкулі — ворожий акт для США, то чому проєкція іноземної сили у Східній Європі — не ворожий акт для Росії? Документ не каже цього прямо, але імплікація очевидна. Доктрина Монро для США. Доктрина сфер впливу для Росії. Ну й згадайте виправдання війни Путіна в Україні – розширення НАТО є загрозою. Тож тепер кожна велика держава має свій регіон. Це справедливо. Це реалістично. Це стабільність за новими правилами.У тому ж Давосі прем’єр Канади Марк Карні говорив те, що європейці бояться визнати вголос. Міжнародний порядок мертвий. Старий світ не повернеться. Середні держави мають будувати коаліції або опиняться не за столом переговорів, а в меню. Карні прагматичний, без ілюзій. Канада диверсифікується швидко — підписала угоду з Китаєм, Макрон також закликав китайців збільшувати інвестиції в Європу. Тактика з огляду на поведінку американців зрозуміла. Але є проблема. Коли балансуєш відносини з Трампом — ментальним автократом, але президентом демократії з запобіжниками — коштом Китаю, держави-концтабору, комуністичної антиутопії, де мислять лише категоріями довгострокової стратегії, щось не так у цьому годиннику. За таку диверсифікацію обов’язково доведеться платити ціну, яка підірве національні інтереси менш, ніж за покоління. Є ще інша проблема для Канади, суто географічно — вони частина Західної півкулі. Трамп малює карти, де Канада є територією США. Велика територія, багаті ресурси, два океани — це добре. Але коли сусід вважає тебе своєю сферою впливу, диверсифікація з Китаєм не врятує. Як це працює для країни, що межує з агресором? Як це працює для континенту, куди російські танки можуть доїхати за лічені дні (а до Вільнюса та Таллінна – за декілька годин)?Коаліції добрі для торгівлі, енергетики, технологій. Але коли приходить армія, потрібна не коаліція з перемінною геометрією. Потрібен союзник, готовий воювати. НАТО мало бути таким союзником. Документ Держдепартаменту каже відверто: більше немає. Що робити УкраїніСтратегія Держдепартаменту означає кінець ілюзій. Ілюзій про те, що Америка стоятиме “as long as it takes”. Ілюзій про те, що Захід ніколи не кине. Ілюзій про те, що справедливість переможе. Документ каже відверто: справедливість не на порядку денному. “Стабільність” — на порядку денному. Стабільність через поділ на сфери впливу, де Україна — перешкода на шляху до важливішого.Старі рецепти вичерпані. Заклики до Європи, робота з Конгресом, власна промисловість — все правильно, все вже сказано сотні разів. Треба думати інакше.Перше. Визнати, що документ не аномалія. Це ідеологія, що має підтримку мільйонів американців. Переможе вона чи ні на виборах 2028 року — окреме питання. Але зараз вона при владі. Тож нам нічого не залишається, як створювати факти на землі — військові успіхи, технологічні прориви, досягнення, що роблять реверс неможливим, навіть коли політика зміниться.Друге. Змінити наратив радикально (й ми вже на півдорозі до цього). Європа досі сприймає Україну як жертву, що потребує благодійності. Не всі — країни Північної Європи давно ні. Але загалом так, благодійність четвертий рік поспіль втомлює. Натомість треба дивитись на Україну як інвестицію у власну безпеку Європи з найвищим прибутком. Кожен євро, витрачений тут, економить десять на власній обороні. Кожні 50 тис. орків вбитих за місяць разом із технікою, як і знищені винищувачі на території ворога  не будуть зброєю проти  Польщі, Литви чи Німеччини. Кожен місяць війни тут — місяць підготовки там. Європейці мають платити зі страху за власне майбутнє. Хаотизація простору, яка зараз відбувається, відкриває коротке вікно агресору для активних дій на Балтійському театрі. Кращого часу, щоб промацати НАТО і переконатися, що воно померло, для Росії не буде.Третє. Використовувати американський відхід як шанс, не лише загрозу. США відходять від Європи. Створюється вакуум й хтось має його заповнити. Не чекати, поки Німеччина чи Франція визріють для лідерства. Пропонувати себе як стрижень нової європейської безпеки. Україна має те, чого у Європи немає. Досвід сучасної війни. Армію під вогнем. Військову промисловість під обстрілами. Знання, як воювати з Росією і перемагати. Продавати цей досвід не як благання, а як експертизу, за яку платять.Четверте. Прискорювати події замість чекання. Європа повільна за природою. Консенсус, процедури, узгодження. Поки вони вирішують — Росія діє. Створювати ситуації, що змушують Європу вирішувати швидко. Події, що змінюють баланс і змушують реагувати негайно. Своїм прикладом показувати правильну реакцію та вектор розвитку.П’яте. Не чекати на визначення перемоги ззовні. Визначити її самостійно. Захід боїться слова “перемога”, бо воно тягне зобов’язання. Менш як 10 країн у світі визнали агресію — геноцидом. Захід говорить про “справедливий мир” (справедливий для кого?), “стійке припинення вогню”, “гарантії безпеки”. Розмиті формулювання, що означають відтерміновану поразку під красивою обгорткою. Україна має визначити перемогу сама. Конкретно, публічно, без можливості інтерпретацій. Раз і назавжди. Всі окуповані території звільнені, суверенітет відновлений. Росія як фактор загрози, зникає з мапи, дезінтегрується. З-під неї вивільняються поневолені корінні народи. Питання ядерної зброї залишається, але імперія має розпастися. Україна в НАТО — якщо НАТО не існує більше, формує новий альянс в Європі. Де ми перші серед рівних. Перші — бо наш досвід здобутий кров’ю.Чергова епітафія замість висновків Мюнхенську угоду 1938 року теж вважали великою угодою. Чемберлен повернувся з папером, підписаним Гітлером. Проголосив мир для нашого часу. Рік потому почалася Друга світова не тому, що Гітлер обманув. А тому, що логіка поступок веде до ескалації механічно. Коли великі держави домовляються за спинами малих, малі опираються. Опір веде до придушення. Придушення веде до конфлікту, який ніхто більше не контролює.Передмова Рубіо до стратегії Держдепартаменту закінчується словами про президента як укладача угод (deal-maker). “У своїй основі президент Трамп укладач угод, і як будь-який великий укладач угод, його порядок денний визначається реалізмом”. Що ж – це епітафія Pax Americana. Написана людьми, що щиро не розуміють, що ховають систему, яка при всіх недоліках запобігала світовим війнам 80 років.Це транзакційний націоналізм у найчистішій формі. Всі відносини — бізнес-угоди. Всі союзники — клієнти. Ключове питання, дуже знайоме українським корупціонерам: а що мені з цього? Коли це стає основою зовнішньої політики наддержави, наслідки непередбачувані.Коли технологічна компанія змінює індустрію, є механізми компенсації. Суди, держава, соціальні системи. Коли змінюєш світовий порядок, страховки немає. Держави не можуть оголосити банкрутство та перезапуститися. Війни не можна відкотити назад. Коли все падає, резервної копії не існує.Ті, хто змінює зараз, щиро вірять у свою правоту. Бачать неефективність і хочуть оптимізувати. Бачать бюрократію і хочуть спростити. Не розуміють одного. Геополітичні системи мають власну логіку. Складність, що не підкоряється лінійному мисленню. Мюнхен 1938 року був спробою оптимізувати. Дати Гітлеру Судети, заощадити життя, отримати мир. Рік потому почалася війна з десятками мільйонів жертв.Спеціально для ЕспресоПро авторку. Ганна Гопко, голова правління Мережі захисту національних інтересів “АНТС”Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.