Я розумію свою сусідку. Їй 80, більша частина життя минула в Радянському Союзі. Син, хоч і криє Путіна останніми словами, все одно живе в Москві.
Тому я не вступаю з Катериною Петрівною в гарячі суперечки. З початком російсько-української війни 2014-го намагався м’яко довести: імперія хоче розповзатися. І нам у її складі робити нема чого. Як приклад стела в центрі містечка, присвячена пам’яті загиблих воїнів, яких Брєжнєв у грудні 1979-го вирішив послати до Афганістану.
Вона погоджувалася. Але все одно у квітні 2019-го без вагань віддала свій голос за Зеленського. Бо в його особі бачила людину, яка замінить Порошенка, що “не може нажертися й використовує для цього війну”.
Торік 24 лютого свідомість Катерини Петрівни перевернулася. Було шкода її. Мало задоволення жити під час постійних повітряних тривог.
Але щойно обстановка на фронті стабілізувалася, сусідка постійно говорить про перемовини. Розчарована Зеленським, який не йде на контакт із країною-терористом і просить у Заходу ще більше зброї. А замість того мав би шукати можливості припинити війну.
Знову намагаюся увійти в її становище. Боляче чути оголошення по місцевому радіо із закликом відкласти всі справи і прийти на панахиду за черговим загиблим захисником.
Але усвідомлюю: настане час, коли треба буде жорстко процитувати Голду Меїр: “Ми хочемо жити, а вони щоб ми померли”.
Тому ніяких перемовин.
Бо тоді, як показує приклад Бучі та Куп’янська, у кращий світ підуть не тільки фронтовики.